ОСТОРОНЬ КЛАСИЧНИХ МАРШРУТІВ
«До нашого краю доля поставилася з особливою щедрістю, наділивши безцінними природними дарами та працелюбними людьми. Родючі чорноземи, цілющі мінеральні води, мальовничі краєвиди створюють неповторний колорит. Аграрно-промисловий регіон відомий солідними надбаннями, культурно-мистецькою та історичною спадщиною». Так охарактеризував свою вотчину голова Полтавської облдержадміністрації Олександр Удовіченко на Міжнародній виставці «АГРО-2010» у Києві.
Я б додала: це справжня туристична скарбниця. Вона полонить і своїх, і чужих мандрівників. Особливо, коли ті потрапляють під опіку оптимістів із Асоціації журналістів «Туристичний прес-клуб України».
Місто з двома назвами
— Мабуть, «спад підйому» зачепив лише Держслужбу туризму і курортів,— з гіркою іронією говорять працівники галузі.— Адже в 2010 році з бюджету Міністерства культури і туризму викреслено статтю про виділення коштів на проведення прес-турів. Однак «акули пера» все-одно прочісують вітчизняні гори і доли. Хтось їм прокладає шлях широкий.
— Не хтось, а самі. Збираємось і їдемо,— поділилась Олена Зеленко, віце-президент асоціації.— Вже дев'ять років працюємо на власному ентузіазмі й дружніх контактах з відповідальними за індустрію подорожей в областях і районах. Відкривали Україну російським, польським, грузинським журналістам. Звісно, найчастіше щастить своїм. Навіть цього року побували з оглядинами на Закарпатті, Херсонщині.
Схоже, «Туристичний прес-клуб України» підказав і полтавчанам як «рости і діяти». Їхні можливості того варті.
— Наша мала батьківщина — екологічний стандарт усієї держави,— каже Лариса Оніщук, начальник відділу з питань туризму і курортів Полтавської облдержадміністрації.— Вісім років її теренами провезли п'ятнадцять груп журналістів із усіх усюд. Вочевидь їхні враження також вплинули на кількість відпочивальників. Торік ми прийняли майже мільйон чоловік. Це при тому, що всі принади Слобожанщини ще не «розкручені». Втім, у перспективі край асоціюватиметься з престижними зарубіжними курортами.
Я також переконана: на Полтавщину варто і корисно їздити не лише заради «хліба й видовищ», мінеральної води, бальнеологічних і грязьових санаторіїв, а й задля справжніх емоційних відкриттів. Одне з них — 54-тисячне місто з двома назвами.
За красу, комфорт, якість життя місцеві мешканці охрестили його «Казкомольськом». Офіційна назва — Комсомольськ-на-Дніпрі. Схиляюсь до першого ймення.
Доля розпорядилася так, що я та більшість колег — учасників V фестивалю туристичної журналістики — відкривали для себе по-справжньому незвичне місто. Офіційно воно — промислове, з розвиненою інфраструктурою, котре фахівці, а також нинішній міський голова Сергій Супрун називають одним із найпрогресивніших малих міст України.
За київськими мірками воно мініатюрне: тринадцять вулиць, п'ять ЖЕКів і 212 п'яти- і дев'ятиповерхівок. Комсомольськ — плод творчості архітекторів столичного Інституту експериментального проектування. Відчувається натхнення авторів і відповідальність за стан і красу місцевих мешканців. Скрізь зелено і чисто. Кажуть, цю своєрідну естафету перейняли з рук Олександра Попова, котрий, будучи міським головою, кожен день починав з гасла: «Я знаю — город будет. Я знаю — саду цвесть...» Приємно, що накреслене втілилось у життя. Сумніваєтесь? Поїдьте і переконайтесь. Є надія, що цей своєрідний комсомольський «вірус» зачепить і Київ, бо тепер Олександр Попов — перший заступник столичного мера Леоніда Черновецького.
Заснували місто для себе 1960 року ті, хто їхав «за туманом і за запахом...», щоправда, не «тайги», а тодішнього Дніпровського гірничо-збагачувального комбінату. Будівництво розгорнулося на лівобережжі Дніпра, на місці чотирьох хуторів — Горішні Плавні, Бурдеї, Пашки, Тищенки. Подейкують, що місту хоч і п'ятдесят, та місцевістю, де воно народилося, цікавилися ще в часи прадавньої історії, коли «вояжерами» були кочівники — в ІІ тисячолітті до нашої ери. Зайшовши в Комсомольський історико-краєзнавчий музей, дізнаєтесь і побачите таке, що здаватиметься ніби потрапили під дію магнітної аномалії, котру в позаминулому столітті відкрили тут учені Вернадський та Армашевський.
«У цей пісок вростуть квартали...»
«Допомагає» їй, аномалії, діяти й впливати на враження відвідувачів запальний Микола Стахів — завідувач музею, археолог, скульптор, екскурсовод (усе в одній особі). Його рука майстра відчувається ще біля входу в заклад на вул. Космонавтів, 4, де розташований скансен зі зразками змієвих валів, архаїчних саркофагів, кам'яних зернотерок і скринь, а також погруддя Юрія Шилова — однодумця-археолога, з яким досі занурюються в пошуки слідів пращурів.
Те, що накопали — в експозиції. Дивовижні предмети підтверджують: ці терени «досліджували» і заселяли племена сарматів, скіфів, гунів, болгар і мадяр. Згодом розквітнув «торговельний туризм» — пролягли «Грецький шлях» (VII–VIII ст.), «Із варяг у греки» (VIII–Х ст.) й великий «Солоний шлях» (ХVI–ХІХ ст.). Хвала Богові, не проминули землі поблизу Борисфена й слов'яни. Прижилися, охрестилися, гостей почали приймати.
Як усе було, розповів у «Книзі добрих скарбів», написаній у Х ст., Ібн-Дасті: «Гостей шанують і добре поводяться з чужинцями, котрі шукають у них оборони, і з усіма, хто часто буває. Не дозволяють нікому зі своїх кривдити й утискати таких людей».
Доброзичливість і повага до прибульців — головна риса й нині. Навіть до... суперекзотичного Кеші — облагородженого кістяка найбільшого за розмахом крил (7,5 м) у СНД птеранодона. Коли його бачать у сучасному залі, то спочатку лякаються, бо думають, що через магнітну аномалію перенеслися в часи динозаврів. Прийшовши до тями, починають фотографуватися на згадку. До слова, кістки земноводного теж не привозні, а місцеві, як і решта експонатів часів давно минулих. Своєрідна екзотика й предмети радянського періоду. Різноманітні побутові речі: програвачі, радіоприймач «Рігонда», жіноча вдяганка, взуття...
Те, що тоді вирувало не на курортному березі Дніпра, надихало прибульців не лише будувати, а й творити. Один із оспівувачів молодого Комсомольська вже класик — поет Микола Сом. Підкорюючи там справжні бархани, написав: «У цей пісок вростуть квартали...» і не помилився.
Дивишся, дивуєшся, вражаєшся. На вулицях місцеві вітаються не лише один із одним, а й... з бронзовим сантехніком, який вилазить із люка; бабулькою, котра сидить із кицькою та продає насіння; свинею, що розляглася на сонечку; бравим солдатом і численними казковими героями. Ці скульптури — справа рук колишнього гірника Олега Рябо. Він митець за покликанням. Без примусу й спеціальної освіти дав життя справжнім мистецьким творам. А ще пан Олег свою любов до міста ніс протягом 78 днів... аж до Комсомольська-на-Амурі. Для нього то був своєрідний інформаційно-пізнавальний туризм.
Ми ж, надивившись на вуличні й садово-паркові принади, подалися в кам'яне царство — «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат» (ПГЗК).
Без тутешніх обкотишів ні мерседеси, ні ауді, ні ВМW не їздять
Опинившись на території промислового гіганта площею 16 тисяч гектарів, знову відчула вплив магнітної аномалії. Згадала героя опери «Садко», який співав «Не счесть алмазов в каменных пещерах», Івана Франка з його закликом «Лупайте сю скалу!», роман Селінджера «Над прірвою у житі».
Саме над прірвою глибиною 335 метрів я з колегами побачила, звідки і як добувають цінну руду, з якої щороку виготовляють і відправляють на експорт до дев'яти мільйонів тонн обкотишів. Фахівці з гордістю розповідають про успіхи й досягнення гірників. Виявляється, «нашим» товаром особливо цікавляться німці, бо без нього якість і надійність популярних ауді, мерседесів, ВМW і фольксвагенів зменшиться. Тож, якщо їздите на таких авто, пишайтеся: українці вносять лепту в європейський стандарт.
До справи докладають рук і японці, тобто їхні 90- і 130-тонні вантажівки. Коли стоїш біля справжнього мастодонта за ціною два мільйони доларів, який за добу спалює дві тонни дизеля, бачиш діаметр його колеса до двох метрів, переконуєшся: промисловий туризм може набрати обертів. Хіба не екзотика, дотримуючись правил безпеки, емоційно зануритися в підземні й наземні багатства? Дізнатися, що в тій своєрідній чаші пролягли 420 кілометрів автодоріг. Майже як від Києва до Одеси. От і «катаються» вниз і вгору водії вантажівок 12 годин на день. Добувають там, окрім залізної руди, різноманітні «цінності»: кварц, германій, гематит, бичаче й тигряче око, джеспіліт і навіть... золото.
Щоправда, ці скарби виробникам не по зубах. Їх невигідно облагороджувати, краще дробити, а потім формувати тротуарні плити, які, до слова, полюбляють купувати поляки і французи. Туристи ж, тобто ми, журналісти, побачивши таке кам'яне розмаїття, незважаючи на спеку, образно кажучи, впали на коліна й давай загрібати та розгрібати скарби, бо їх таки «не счесть... в каменных пещерах». Дозволивши взяти по цяцьці на згадку, нас ледь відірвали від «видобутку». ПГЗК своїми багатствами гіпнотизує пілігримів, майже половину міського населення годує. Навіть духовну їжу дає, бо всі грішні.
Не секрет, що під підвалами гірничо-збагачувального комбінату були зруйновані не лише Горішні Плавні, а й остання сільська церква Миколи Чудотворця. За її відродження двадцять років тому взявся Роман Осадченко — вже архієпископ Полтавський і Миргородський Филип. На комбінаті його ідею підтримали. Основні фінансові витрати взяли на себе. Надихнулися також митці — черкаські позолотники й київські іконописці. Полтавські скульптори П. Голуб і Д. Коршунов створили образ Миколи Чудотворця. З квітня 2007 року фігура освяченого Святого стоїть біля собору. Нині храм вважається духовним центром міста. Його священик, отець Григорій, з благословення церковної влади тричі на тиждень займається екзорцизмом — зі стражденних виганяє бісів, робить вичитку. До нього їдуть з усіх усюд за спасінням.
Святі й грішні керівники ПГЗК не пошкодували грошей і на палац культури та творчості. Мабуть, відчували: без фестивалів, концертів, справжнього мистецтва Комсомольськ неможливий. Тож і дали життя проекту Валентина Вавилонського, що з 1982-го стоїть на вулиці Миру, 16. Там стіл і дім знайшли 16 творчих колективів, одинадцять з яких уже народні, а три — зразкові. Подивитися й послухати їх, а також гастролюючих артистів збираються у великій залі на 850 місць. Мала зала (на 250 чоловік), зала урочистостей та конференц-послуг теж не стоять порожніми — життя в місті вирує. Про його міжнародні фестивалі знають у Сполучених Штатах Америки, Ізраїлі, Індії, Італії, Іспанії, Туреччині, Словенії, Польщі й Росії. Любителі прекрасного боротися за визнання приїздять на «Дніпрову хвилю», «Калинове місто на Дніпрі», «Мистецьке сузір'я», «Крок назустріч», «Козацькі сурми».
Здається, незабаром спільником чи конкурентом стане «Техношоу», мета якого підвищувати рівень культури активного туризму, пропаганда здорового способу життя. Підвалини для цього є — створені чудові умови для розвитку фізичної культури та спорту.
— Ми в реформах: і господарство, і туризм,— констатує міський голова Сергій Супрун.— Живемо ж на березі Дніпра, ширина якого доходить до дев'яти кілометрів, є чимало островів, риби, різноманітних принад. Наше завдання: все зберегти, зробити привабливим для відпочивальників і мандрівників. У планах — узятися за набережну, по-європейському спорудити підхід до неї з води і з суші. Розмірковуємо, за що і як розмістити аквапарк для дітей. Зупинятися не можна: сподіваємось на зростання кількості городян. Упевнений, так буде, бо навіть генплан міста розрахований на 80 тис. осіб. Приїздіть і побачите, куди і як ідемо.
Олена СЕДИК
також у паперовій версії читайте:
- Є ТАКЕ МІСТО!
назад »»»