ТЕРНОПІЛЬСЬКА TERRA INKOGNITA
Не знаю, як для кого, а для мене Тернопільщина була зовсім невідомим краєм, terra inkognita, білою дошкою, за якою прихована глибинна і славна історія. І ось трапилася нагода: журфонд Національної спілки журналістів на запрошення Головного управління з питань туризму, сім'ї, молоді та спорту Тернопільської обласної держадміністрації й за сприяння турфірми «Оксамит-КЛ» і її керівника Лідії Королюк організував прес-тур до цього пречудового міста, приурочивши його до V Міжнародного інвестиційного форуму та ІІ Західноукраїнської туристичної виставки-фестивалю. Либонь, у регіоні всерйоз взялися за розвиток туризму, тим паче що показати мають багато чого. Лише старовинних замків налічується до сорока, а ще унікальні храми зі скульптурами роботи визначних майстрів, історичні місця, врешті-решт дивовижна природа, адже на Тернопіллі поєдналися ландшафти Волині, Галичини й Поділля. Сам Тернопіль займає площу до сорока квадратних кілометрів, у ньому живе 228 тисяч населення.
Бандури, вишиванки, стародруки...
Екскурсія розпочалася від великого ставу, що посередині міста. Ним тернопільці дуже пишаються, власне, як і усім, що пов'язано з їхнім краєм. Чистенькі вулиці, яскраві квіткові клумби, привітні люди, завше готові відповісти на запитання, а коли потрібно, то й провести.
...Біля входу в Кафедральний собор на площі Волі велелюдно: не всі охочі змогли вміститися в храмі, отож молилися просто неба.
Парк Слави, площа Волі, Надставна церква, Парафіяльний костел, пам'ятники Тарасові Шевченку, Йосипу Сліпому, Іванові Франку, Степанові Бандері, Данилові Галицькому, Олександрові Пушкіну...
Ознайомлення з минувшиною Тернопілля розпочали в обласному краєзнавчому музеї. Директор Степан Костюк чверть століття віддав формуванню стендів, п'ять років очолює заклад. Перше, що ми побачили, була виставка бандур. Серед них є й виготовлені в ГУЛАГУ (Хабаровський край) та Рімінському концентраційному таборі в Італії, куди недоля закинула наших краян. Робили їх із підручних матеріалів... Либонь, спрагла до пісні душа в'язнів таким чином шукала виходу в безвиході.
Тернопільський краєзнавчий музей через кілька років святкуватиме століття. Тут відтворено історичне минуле, культуру й природу краю. Старовинні меблі, килими, рушники, порцеляна, годинники, рідкісні документи, календарі, картини, скульптури, ікони, листівки, монети... Козацькі реліквії, зокрема ікона Божої Матері, з якою запорожці ходили в бій проти ворогів. Стародруки, рідкісні книги, зокрема друкарні Почаївського монастиря, старовинна зброя, національний одяг, предмети сільського та міського побуту, антикварні речі, архіви і особисті речі видатних уродженців краю. Скажімо, можна побачити ручку, платівки із записом українських пісень, партитуру опери Пуччіні «Мадам Баттерфляй», скляний букетик квітів Соломії Крушельницької. Вона народилася й провела дитячі та юнацькі роки в селі Білому, що неподалік Тернополя. Нині там є музей славетної співачки.
Попри численні пограбування під час воєн, які прокотилися Тернопільщиною, тут зуміли зберегти музейні скарби. Тепер мають майже 170 тисяч експонатів, лише жіночих сорочок роботи місцевих майстринь 435, а 153 із них датовані кінцем ХІХ — початком ХХ ст. Їх передавали в спадок від матері — дочці, від бабусі — онучці.
Зберігається до шести сотень книг із бібліотеки Леся Курбаса, переданих удовою його землякам. Багато мають помітки закатованого за радянських часів режисера. Є й такий раритет, як прижиттєве видання «Российской грамматики» Михайла Ломоносова. Твори Богдана Лепкого, Уласа Самчука, Івана Багряного, Володимира Винниченка, Михайла Грушевського та інших борців за незалежність України.
Музей у колишній в'язниці
Ми побували ще в одному унікальному закладі — Тернопільському історико-меморіальному музеї політичних в'язнів. Унікальному, бо розташований він у колишніх казематах КДБ, а очолює його також колишній арештант Ігор Олещук, який 14-річним потрапив туди. Присудили підліткові 25 літ таборів. Покарання відбував у Воркуті.
Тепер у двадцяти восьми камерах слідчого ізолятора розміщено експозицію, що передає історію національно-визвольної боротьби на теренах Тернопілля. Намагаючись приховати злочинну діяльність, працівники КДБ перед проголошенням незалежності України намагалися «облагородити» приміщення, познімали ковані двері із засувами та вічками для підглядання, повивозили деякі архівні документи, понищили засоби інквізиторських знущань над жертвами, але й без цього атмосфера колишньої катівні вражає. А втім, людська пам'ять зберегла чимало відомостей про земляків, які виборювали волю України.
Невеликі камери із заґратованими вікнами, в які заганяли по 20–25 жертв. Спали бідолахи на вогкій цементній підлозі, переверталися за командою, всі одночасно. У карцері площею 2 на 4 метри сиділи особливо непокірні, скажімо Йосип Сліпий. Нинішній директор музею також побував у ньому. Він згадує:
— У карцері давали по дві склянки води й 300 грамів чогось схожого на хліб. Глузували: «Подохнуть не дадим. Жить будешь!» На допит водили у наручниках. Дуже били. Між поверхами натягли сітки, щоб не кинулися згори головою вниз. Не можна було голосно розмовляти, а тим паче співати. Передачі приймали тільки для тих, хто підписував неправдиві протоколи.
Спеціальні стенди присвячено Степанові Бандері, Романові Шухевичу, Євгенові Коновальцю, шістдесятникам, вихідцям із Тернопілля, закатованим у різних таборах СРСР. Лесь Курбас, Василь Бобинський, Мирослав Ірчан, родина Крушельницьких... Макети реальних криївок відтворюють побут тернопільських підпільників. Вражає камера, де катували повстанців, вимагаючи зрадити друзів, видати криївки, паролі, псевдо.
Усі — «за», але...
В обласній раді, де ми побували, говорили про розвиток туризму, великий потенціал краю. Власне, задля цього й запросили журналістів з усієї України.
— Нам є що показати,— сказав заступник начальника Головного управління з питань туризму, сім'ї, молоді та спорту обласної держадміністрації Михайло Лисевич.— Маємо майже чотири тисячі пам'яток історії, археології та архітектури. Храми й святині, палаци, печери, Дністровський каньйон, водоспади, Кременецькі гори, живодайні мінеральні води... Тернопілля називають українським Єрусалимом. Отож туризм — серйозний вид бізнесу. Треба тільки його налагодити. Для цього належить розвивати інфраструктуру, залучати інвесторів. Уже чимало зроблено. Працюють 63 готелі, мотелі й кемпінги, 22 оздоровчі заклади, п'ять санаторіїв на 1100 місць. Проте це замало. Прагнемо розвивати паломницький, дитячий та молодіжний, активний, освітній, спортивний та сільський туризм.
Господарі наголошують: ми не просимо допомагати нам грішми, просимо не заважати, обійдемося внутрішніми резервами. Зелений туризм — потужне джерело прибутків. Треба передовсім підтримати малий і середній бізнес. Слід здешевити кредити для вітчизняного сільгоспвиробника, надати дотації. На жаль, кожен дванадцятий житель Тернопільщини працює за кордоном, бо вдома немає роботи. Треба повертати співвітчизників. В області збереглися сільські фельдшерсько-акушерські пункти, дільничні лікарні. У Тернополі працює перша в Україні університетська клініка. Так що є кому обслуговувати туристів у разі потреби. Налагоджують авіазв'язок не лише з Києвом, а й з Неаполем, де здебільшого трудяться краяни.
Цивілізаціє, агов!?
Дорога привела нас до районного містечка Чортків. Він розкинувся на перехресті доріг у долині Серета. Колись на цьому місці була стоянка часів палеоліту.
Попри нечестиву, як на мене, назву, Чортків має чимало святинь, скажімо церкву Святої Покрови. Понад сто років тому там забило джерело зі смачною водою. У 1905-му біля нього звели храм.
Дерев'яна Успенська церква забудови 1675 року з іконостасом роботи майстрів ХVIII ст. Домініканський костел, споруджений 1619-го. Там зберігається копія чудотворної ікони Чортківської Богоматері. Вознесенська церква, зведена 1630 р. без єдиного цвяха й відновлена після нападу турків 1717-го. Її три бані традиційно символізують тризуб. Собор апостолів Петра і Павла збудували вже у наш час за проектом архітектора Сергія Гори.
На Чортківщині є ще багато цікавого, скажімо міський краєзнавчий та народний музеї, Улашківський монастир, печера «Вертеба», яку називають наддністрянською Помпеєю. Звідти в ХІХ ст. до Кракова вивезено сорок скринь різних раритетів, які склали основу Музею неоліту при Краківському університеті. А втім, досі спелеологи знаходять там цікавинки. Кажуть, що ця печера за довжиною стоїть на другому місці у світі після американської Мармурової, де мені пощастило побувати. Не знаю, як щодо довжини, але та пристосована для відвідин туристів ліпше, там комфортніше. У «Вертебі» слизько й волого, літають кажани, які облюбували підземелля.
Полишали «Вертебу» в сутінках, щоб заночувати у наметах... У не менш екстремальному місці — в каньйоні біля Джуринського, або Нирківського, водоспаду. Автобус довіз нас до вершини гори, а вниз потемки спускалися уже місцевим бусиком. Тільки вранці побачили круту дорогу, точніше бездоріжжя. Мало того, відчули своїми ногами, підіймаючись під дощем нагору до автобуса по розквашеній червоній глині (з сумками!), бо бусик наш не зміг видертися розкислим путівцем.
Уранці мене розбудив шум зливи й... корова, що заглядала у намет. Либонь, нічого цікавого для себе вона не знайшла, тому поставила свої міточки й попрямувала далі в супроводі пастушки з батогом і кількох рогатих подружок. Ми ж пішли шукати, де умитися й таке інше...
А довкола така краса, що неможливо описати! Густющі кущі глоду й бузку, вкриті квітами, на горах різнотрав'я з дивовижними ароматами, дзюркотлива річечка... У проміжках між дощем співають-заливаються солов'ї... За таку красу можна пробачити незручності, навіть геть мокре взуття і екстремальний підйом до автобуса.
Червоногород, що поблизу Джуринського водоспаду, згадується ще в польсько-литовських документах. Нині його немає, залишилося урочище Червоне із залишками Червоногородського палацу, Петропавлівського костелу ХVІІ ст. й гробівницею Понінських. Чи не за червону глину його так назвали (навіть у дощових калюжах вода рожева!)? Отож дружно видерлися до руїн. Княгиня Єлена Любомирська, вдова останнього господаря замку Карела Понінського, покинула своє затишне гніздечко 1939 року після того, як там з'явилася кіннота Будьонного.
Від панського маєтку залишилися дві башні й зарості бузку й підставка з-під скульптурної композиції. Все інше розтягли селяни із Нагір'ян, за наказом місцевого голови колгоспу збудували з історичного каміння корівник. Кажуть, буцімто на цій підставці стояла велетенська амфора. А композицію увінчувала сова — символ мудрості. Її трактують як послання в майбутнє: мовляв, буде той мудрий, хто поверне життя історичному раритету. Жаль бере й пече сором, коли порівнюєш з іншими країнами, де шанують кожну скалочку історії. Приміром, я нещодавно побувала в чеському замку Штернбергів, переданому державою його колишнім власникам за умови, що його належно зберігатимуть й не перебудовуватимуть. Можливо, й нам на часі так робити?!
Нобелівський лауреат Бучача
Окрема сторінка історії Тернопілля — Бучач. Перша згадка про нього датується 1260 роком, так що невдовзі святкуватимуть 750-ліття на державному рівні. Таке рішення ухвалила Верховна Рада.
Бучач у перекладі означає «бурхлива вода, весняний потік». Що й не дивно: колись там вирувало життя. За переказами, каналізацію в Бучачі провели значно раніше, ніж... у Парижі. Так це чи ні, не знаємо достеменно, а ось те, що в місті є чотирнадцять пам'яток архітектури державного значення, відомо. Серед них — міська ратуша (1750–1751), Василіанський монастир, костел, церква Покрови Пресвятої Богоматері... І до всього цього доклав руку вівтарний майстер Іоан Георг Пінзель. Ніхто не знає звідки він походить, ні його роду-племені. Відомо лише, що прибув на Тернопілля у середині 1740-х разом із архітектором Бернардом Меретином на запрошення магната Миколи Потоцького, щоб будувати храми.
Ратуша тепер на реставрації. Частину скульптур відновлюють у Львівській художній майстерні, й бучачці дуже хочуть, щоб вони повернулися на місце. Є сподівання, що споруду невдовзі візьме під опіку ЮНЕСКО. При Василіанському монастирі працює колегіум для хлопчиків. Потрапити туди непросто: жінки, котрі змушені їхати на заробітки за кордон, намагаються прилаштувати туди своїх синочків, щоб бути спокійними за їхню долю.
Є ще одна цікавинка в Бучачі, про яку навіть ми, філологи й журналісти, не здогадуємося. Там жив перший і поки що єдиний в Україні лауреат Нобелівської премії в галузі літератури. Це, можна сказати, наш сучасник Шмуель Йосеф Агнон. Щоправда, він емігрував до Варшави, а потім до Ізраїлю, де й помер 1970 року. Проте відзнаку одержав саме за оповідання про бучацького хлопчика.
Свято-Успенська Почаївська лавра
Одне з місць, де давно хотілося побувати,— Свято-Успенська Почаївська лавра. І ось їдемо невеликим старовинним містечком Почаєвом, над яким на горі височіє лаврський комплекс. Власне, не їдемо, наш автобус повільно просувається між ятками, ящиками з курчатами, розсадою, всіляким домашнім крамом, торговим людом — на центральному майдані недільний ринок. І згадалося біблійне, як Ісус Христос виганяв із храму крамарів. Та що далі, то це відчуття поглиблювалося: біля підніжжя лаври — безліч менших і більших наметів, у яких жваво торгують усім, що хоч якоюсь мірою стосується святині. Пропонують безліч різного краму, часом непотребу, сподіваючись якомога більше спустошити кишені емоційно заряджених у святому місці паломників і туристів. Враження не з приємних. Додали олії у вогонь ще й цигани та старці, які мало не хапали за руки, вимагаючи (аж ніяк не просячи) милостині. Там промишляють не лише сини мандрівного народу, а й браття-слов'яни: туристів попереджають, щоб міцно тримали сумочки, пильнували гаманці...
Найвеличніший Успенський собор споруджено 1771–1791 рр. у стилі рококо. Поряд із дзвіницею вивищується Троїцький собор роботи архітектора Щусєва з унікальним іконостасом, що складається з тридцяти трьох образів. Зовні собор розмальований мозаїками, виконаними за ескізами Миколи Реріха.
Архієрейський будинок належить до споруд ХІХ ст., він знаменитий тим, що там спинявся Тарас Шевченко під час археологічної експедиції. Зараз там монастирська крамниця, де можна придбати на згадку речі церковного вжитку, навіть вино «Кагор» із молдовських погребів, виготовлене начебто спеціально для потреб Лаври.
...Зізнаюся, не хотілося прощатися з Тернопіллям, де виросли такі визначні українці, як засновник Запорозької Січі Дмитро Байда Вишневецький, козацький ватажок Северин Наливайко, винахідник рентгенівських променів Іван Пулюй, видатний режисер Лесь Курбас, всесвітньо знана співачка Соломія Крушельницька, письменники Влас Самчук і Богдан Лепкий, художник Михайло Бойчук, кардинал Йосип Сліпий, класик польської літератури Юліуш Словацький... Тим паче що побачили ми лише невелику дещицю місцевих принад.
Віра КУЛЬОВА, Київ–Тернопілля
також у паперовій версії читайте:
назад »»»