ОЛЕГ СМАЛЬ: «ПОЛІТИЧНІ КАРИКАТУРИСТИ — АСЕНІЗАТОРИ ЛЮДСЬКОГО РОЗУМУ»
Український інформаційний простір (і не тільки) неможливо уявити без такої постаті як художник Олег Смаль, значення якого давно переросло термін «карикатура». Дуже влучно сказав про нього Сергій Рахманін: «Кожна його робота — це завершене філософське есе. Тільки невігласи вважають, що, наприклад, його малюнки, надруковані в ЗМІ, — лише оздоблення чужих текстів. Часто-густо твори Смаля є набагато глибшими, пронизливішими й промовистішими, ніж те, що він ілюструє.
Неквапливий у рухах — блискавично хуткий у роботі. Не надто гучноголосий — натомість красномовний. Непомітний і незамінний. Незворушний і зворушливий. Стриманий в емоціях і навдивовижу щедрий у вчинках. Спритний втікач від банальності й невтомний ловець істини».
Олег Смаль має ще таку рідкісну рису. Вміючи бути ніжно-ліричним гумористом-карикатуристом, він постає іншим у сатирі, передовсім політичній,— б'є без промаху прямо в суть, боляче-в'їдливо, безпощадно-насмішкувато, глумливо, але він не ображає. Немає в його малюнках підлої агресивності, інсинуацій, отрути, гидот. Він ніби каже: ось вам виворіт правди, робіть висновки. І її митець вміє показати парадоксально, оригінально, притчево, це малюнки-памфлети-фейлетони. Вищий пілотаж.
При звичайному спілкуванні прозорливий Олег Смаль вражає якоюсь несучасною делікатністю, толерантністю, коректністю, терпимістю й щирістю, дивуєшся: його малюнки — з пазурами, а сам він, дивовижно смілива, принципова людина, іронічно-лагідно, по-філософськи реагує на неоковирності поведінки ближніх і недосконалості буття.
До творчого міні-портрету Олега Смаля додамо ще таку необхідну інформацію. Народився 1959 року на Волині. Закінчив Київський інженерно-будівельний інститут. За фахом архітектор. Як політичний карикатурист і позаполітичний журналіст, співпрацює з вітчизняними та зарубіжними виданнями. Переможець і призер конкурсів карикатури Ірану, Італії, Китаю, Кореї (Південної, звісно), Росії, України, Франції, Японії. Має понад десять тисяч опублікованих робіт. Володар світового рекорду за сумою судового позову за газетну карикатуру — 120 000 000 000 (саме так, мільярдів) гривень. Живе та працює в Києві. Любить куховарити, читати й подорожувати.
— Олеже, в який життєвий момент (або за яких обставин) ти пішов стезею художника-карикатуриста?
— Кожна дитина, навіть та, яка ніколи не буде художником, обов'язково проходить період «спілкування» з фарбами, пензлями, кольоровими олівцями. Щиро-наївний результат непрофесійного малювання часто порівнюють з карикатурою. Проте мені ніколи не траплялися малюки, котрі б мріяли у дорослому майбутті обрати професію карикатуриста. Тож мій вибір радше просто збіг обставин, який фаталісти величають долею. Першу карикатуру опублікував у газеті «Радянська Волинь» у 1978 році. Прилаштував її туди поет Петро Філюк, котрий сказав, що в мене є хист до цього жанру. Я навіть гонорар отримав, здається, карбованців зо два. Потім я вчився в Києві на архітектурному факультеті. Примудрився «збігати» на два роки до Радянської армії — організації, яка видалась мені справжнісінькою божевільнею, наповненою людиноподібними істотами, котрі здатні робити лише алогічні абсурдні вчинки. Чудова школа для карикатуриста, спеціалізованого на чорному гуморі. Я навіть завів, користуючись досвідом Тараса Шевченка, захалявну книжечку з написом на титульній сторінці «Отечественные записки сумасшедшего охотника из подполья мертвого дома». Шкода, її конфіскували під час чергового «шмону» в казармі. Мабуть, і зараз лежить десь на поличці архівів ФСБ. На занудних інститутських лекціях із усіляких наукових комунізмів малював шаржі на викладачів. Показував однокурсникам — сміялися. Це надихало. «Закинув» для проби свої роботи в московські (нема пророка...) газети. Спрацювало. Гонорари стали суттєвим додатком до стипендії. Потім здибався на Андріївському узвозі з лідерами альтернативного (антикрокодило-перчанського) філософського карикатурного руху із клубу «Архігум». Вони прийняли мене до своєї команди. Я дізнався, що у світі нуртує активне та розгалужене, мов масонська ложа, співтовариство майстрів веселого жанру. Відтоді я почав перетворюватись на професійного карикатуриста — не з погляду якості (про це не мені судити), а в сенсі основного джерела заробітку.
— Як ти для себе визначаєш квінтесенцію карикатури?
— Первинним компонентом карикатури є сміх. Гіркий, безтурботний, в'їдливий, зоологічний — не важливо. Карикатура, на яку не реагують мускули обличчя, не має права на існування. З моєї точки зору, справжня карикатура не повинна використовувати допоміжні тексти — це перетворює її на ілюстрацію до анекдоту (хоча, звісно, спрощує процес конвеєрного штампування картинок). Карикатурист зобов'язаний бути хорошим графіком. Неможливо стати корифеєм, не будучи вправним ремісником.
— Хто серед карикатуристів є для тебе авторитетом, взірцем?
— Є чимало художників, перед котрими я готовий зняти капелюх: Франсиско Гойя, Оноре Дом'є, Гюстав Доре, Кукринікси, Сергій Тюнін, Олександр Міхнушев, Юрій Кособукін. Вони з різних країн і епох. Це вже і заслужено увічнені в бронзі, й живі сучасники, яким можна хоч зараз зателефонувати і запропонувати зустрітись у кав'ярні.
— Якщо брати тематично, що для тебе найбільш близьке, улюблене?
— Найпривабливіші теми — вічні, загальнолюдські: життя, кохання, добро, зло, смерть, природа, всесвіт, вічність. До речі, якось вичитав у англійського історика Томаса Карлейля симпатичний анекдот часів Великої французької революції. «Тягне диявол Максиміліана Робесп'єра до пекла. Той запитує: «Не підкажете, котра година?» «Вічність!» — відповідає нечистий...». Та, на жаль, вічного малюю мало — об'єктами політичної карикатури є зазвичай персони обмежені та дрібні, мов інфузорії-туфельки зі страусової шкіри...
— Ти працюєш у нелюдських для творчої особистості умовах: щотижня по п'ятницях до першої дня мусиш здати нову карикатуру в номер «Дзеркала тижня». Причому до того моменту гадки не маєш, що ілюструватимеш. Якщо чесно, така гонитва виснажує, вихолощує чи, навпаки, мобілізує, тренує, загострює думку?
— Нічого доброго в малюванні галопом немає — страждає якість виконання, не встигаєш добре продумати сюжет і композицію. Адреналінова мобілізація, можливо, необхідна під час штикової атаки, але не в мистецтві, навіть в такому нетривкому, як газетно-журнальна ілюстрація. На запитання, як мені вдається малювати так швидко, не ламаючи графіків здавання до друку, як правило, відповідаю: «Дуже просто. Відкриваю черепну коробку та виливаю туди склянку власної крові». Ці гонки до добра не доводять.
— Чи вважаєш себе «магістром сумної усмішки»? Який ти по натурі? Умієш розслаблятися і веселитися? Як відпочиваєш?
— Звісно, хотілось би бути радше «магістром гомеричного реготу», але моя карикатурна спеціалізація змушує поводитися як психіатр у клініці для безнадійних. Не може лікар на всі кутні веселитися, спостерігаючи за чудернацькими вибриками пацієнтів. Не пам'ятаю, щоб колись втрачав контроль над своїми емоціями. В армії комбат мені навіть прізвисько приліпив — Флегма. Хоча скоріше це маска чи бронежилет. Не люблю гучних компаній — лише монологи, ніхто нікого не чує і не слухає. Люблю збирати гриби в осінньому лісі та обточені водою камінці на морі. Не цікавлюсь рибалкою; полювання вважаю розвагою для садистів. Непогано розслабляюся на кухні, готуючи щось смачне. Процес творення їжі відволікає від суєтних думок, тим більше, це не так складно суміщати з роботою художника — моя майстерня знаходиться на кухні. Книгозалежний. Регулярні «розкопки» в букіністичних книгарнях давно перетворили нашу портативну квартиру на суцільну бібліотеку.
— Твої найбільші казуси, пов'язані з творчістю?
— Якось в редакції «Дзеркала тижня» поважна відвідувачка почала розповідати мені, що така серйозна газета має гнати геть зі святого храму відділу культури такого паскудника як Олег Смаль, котрий по-дилетантському та зневажливо пише про видатних митців та їхні титанічні творчі здобутки. Потішно, що ця тітонька, віртуозно поливаючи мене брудом, не усвідомлювала, що уважний співрозмовник і негідник Смаль — одна і та сама персона. Вона запитала, чи я знайомий з ним? Я відповів, що пречудово знаю цього темного козла, котрий навіть трансцендентність від екзистенціалізму відрізнити не може. Згодом, коли моє інкогніто розкрилося, ця мадам забула про розмову і нині вітається зі мною, мов із найліпшим приятелем. Метаморфози! Взагалі-то психолог я препоганий (ганьба для карикатуриста!). В алгоритмах локальної та глобальної політики помиляюсь нечасто. А в людях, що поряд... «А той, тихий та тверезий, богобоязливий, як кішечка, підкрадеться, вижде нещасливий у тебе час та й запустить пазурі в печінки...» (Т. Шевченко).
— Із яких подій, вражень може вилитися карикатура? Наведи якийсь приклад, коли викрешується асоціація і... виникає малюнок.
— Можливо, це здивує, але я не вигадую сюжети для карикатур — просто спостерігаю за тим, що твориться навколо, профільтровую в голові й, трохи загостривши, переношу фрагменти «тарганячих перегонів» на папір. Помітив у собі таку особливість: мозок починає активно працювати лише тоді, коли беру в руку олівець. Кидаєш «стило» на стіл — звивини переходять на «режим енергозберігання».
— Що є твоїм духовним підґрунтям? Коло спілкування?
— Багато читаю, хоча художникові це робити важко. Скрипаль може суміщати читання нот із рухом смичка. Малювання з одночасним гортанням сторінок поєднується погано. Добре пам'ятаю першу прочитану самостійно книжку — «Пригоди муравлика Ферди» чеського письменника і художника Ондржея Секори. Завжди любив літературу пізнавальну та з динамічним сюжетом. Філософські трактати писати може кожен, а якісні детективи чи віртуозні фантастичні оповідання — тільки справжні таланти. Якщо перелічувати письменників, чиї твори вплинули на світосприймання, то на це піде багато сторінок. Але спробую якийсь ряд вибудувати: Деніел Дефо, Джонатан Свіфт, Чарльз Діккенс, Ежен Сю, Жюль Верн, Марк Твен, Джек Лондон, Ярослав Гашек, Володимир Маяковський, Аркадій Фідлер, Всеволод Нестайко, Станіслав Лем. Здорово допомагає жити хороша музика — будь-яка, але, як правило, класичний рок, котрий є для мене символом людської свободи. Душить ностальгія за архітектурою. Часто роблю ескізи меблів, кидаю креслення в стіл, сподіваючись колись організувати майстерню з якісним інструментом та все зробити своїми руками.
— Олеже, ти один із небагатьох щасливчиків, котрий займається суто мистецтвом карикатури. Що ще встигаєш творчо робити?
— Політичні карикатуристи — такі собі асенізатори людського розуму, забитого всілякою рабською та ідолопоклонською тванню. Недоумки ганяються за ними із сокирами — буцімто дзеркало винне в безумстві політиків і дикунстві релігійних фанатиків. Отож означення «щасливчик» мало пасує для того, хто чистить каналізацію. Крім карикатури, часом берусь до глини, щоправда, скульптура теж із сатиричним ухилом. Чимало пишу, якщо згребти все докупи, можна видати кілька грубеньких томів. Політику намагаюсь в писанині уникати. Основні теми — культура, історія, дорожні нотатки.
— Отже, ти не домосід?
— Наша невелика сім'я — я, дружина Ганна (філолог та вільний фоторепортер) і син Юрій (студент хімічного факультету Київського університету) — любителі мандрівок, майже всі наші не надлишкові доходи ми витрачаємо на подорожі по Європі, Туреччині, Єгипту. І про Україну не забуваємо. Світ великий та безмежно цікавий. Одна з найбільших бід нашого народу, що він сотні років існував за непроникними стінами «тюрми народів» у повній ізоляції, а в планах наших нинішніх вождів, здається, є перетворення цього статусу на довічний.
— Чи катався ти по країні зі своїми персональними виставками?
— Проведення виставок — затратна справа. Проте останніми роками мені щастило на добрих людей, котрі допомагали в організації таких акцій. Надзвичайно приємними і велелюдними були персональні виставки у Львові в музеї історії релігії, в шахтарському місті Червонограді, регулярно з'являються експозиції у Києві. От тільки двічі анонсовані виставки у Верховній Раді відкрити так і не вдалося — «через технічні причини». Певно, не мої, а парламентські...
— Нещодавно ти випустив солідну збірку авторських карикатур «Веst слів». Розкажи про її «родзинку». Чим вона є для тебе? Які ще випускав збірки своїх творів?
— Хоча мені доводилося часто ілюструвати книжки, збірка, повністю моя, з'явилася вперше. Це така собі «вижимка» (приблизно 1%) із опублікованих за останні 20 років карикатур. Вони були надруковані в періодичній пресі України, Великої Британії, Канади, Росії, США, Німеччини. Зацікавити наші книгарні у розповсюдженні цього альбому мені не вдалося. Так що не шукайте — марна справа.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»