ІЗ ПРИЦІЛОМ
НА МАЙБУТНЄ
РОЗДУМИ НАД ТИМ, КОЛИ І ЯК В УКРАЇНІ ВІДБУДУТЬСЯ МІСЦЕВІ ВИБОРИ
Після того як було скасовано місцеві вибори, котрі мали відбутися наприкінці травня, що робити далі наразі ніхто до пуття не знає. Адже дискусії як щодо дати проведення наступних виборів до місцевих органів влади, так і стосовно правил гри, за якими їх проводитимуть, не вщухають.
Де є чотири, там буде і п'ять
Цими днями олії у вогонь підлили судді Конституційного Суду: вони оприлюднили рішення про те, що проведення виборів до органів місцевого самоврядування у 2011 році є неконституційним. Водночас законопроект про внесення змін до Основного закону щодо збільшення до п'яти років термінів повноважень місцевих органів влади визнано таким, що відповідає Конституції.
Отже, перед нами черговий шедевр юридичної казуїстики. Бо саме в 2011-му спливе п'ять років відтоді, як більшість місцевих рад отримала від нас вотум довіри. Щоправда, не п'яти-, а чотирирічний, згідно з чинними на той момент конституційними нормами. Проте якщо керуватися цим постулатом, то вже місяць, як усі ці ради втратили легітимність. А про це судді КС чомусь вперто нічого не говорять...
Власне, дивуватися з цього приводу не доводиться. Бо принцип дії влади останнім часом усе більше зводиться до формули: робимо ось так, а потім правники нехай усе це «підганяють» під норми закону. Більше того, в ролі ключових правників, на чию долю випадають такі завдання, усе частіше стають судді КС.
Схоже, що нинішнє рішення Конституційного Суду передовсім покликане забезпечити сяку-таку законність проведення місцевих виборів 31 жовтня. Нагадаємо, цього домагаються як «регіонали» загалом, так і Президент Віктор Янукович особисто. Отже, наступне питання — правила гри, за якими проводитимуть місцеві вибори.
Лідерам — зась...
Щодо цього тепер доводилося чути чимало різних думок, щоправда, наразі не оформлених у конкретний законопроект. Одна з ключових потенційних дискусій — за якою схемою проводити майбутні місцеві вибори? Адже нинішні стовідсотково пропорційні правила гри не критикував хіба що ледачий.
Причому критика ця цілком заслужена. Найперше тому, що принцип формування партійних списків, скажімо в обласну раду, практично не дає можливості бути представленими у владі мешканцям райцентрів. 80–90 відсотків облрад — це жителі обласного центру, так чи інакше «обласкані» вищим столичним партійним керівництвом.
Проте не слід забувати, що в нашій державі на владних щаблях відсутнє поняття «золотої середини». Обпікшись на такій надмірній централізації, нинішні можновладці воліють кардинально змінити принцип формування партсписків. Настільки кардинально, що партійних лідерів узагалі, по суті, «відсікають» від своїх місцевих осередків.
У парламентських кулуарах доводилося чути ідею запровадження такого підходу: вимагати від кандидатів (увага!) жити на території міста, району чи області, де вони балотуються. Що це означатиме на практиці? А те, що Юлія Тимошенко, Сергій Тігіпко чи Арсеній Яценюк зможуть очолити лише передвиборчі списки своїх партій чи блоків до Київради. В решті регіонів їхнім прізвищам не знайдеться місця.
Те саме, звичайно, стосуватиметься лідерів «регіоналів». Однак у них, як у представників влади, традиційно буде пріоритет у вигляді адмінресурсу та інших засобів впливу на електорат.
До речі, ще одна потенційна новація зводиться до того, щоб дозволити брати участь у місцевих виборах винятково політичним партіям, обмеживши виступи на цій «арені» для блоків.
На перший погляд, у цьому немає нічого екстраординарного. Зрештою, партійне життя-буття в Україні настільки персоніфіковане, що хоч на рівні партій, хоч на рівні блоків міцно зав'язане лише на імені лідера. На ділі така новація може зіграти злий жарт із багатьма учасниками майбутніх виборів. Елементарно переорієнтуватися на нові правила гри вони можуть не встигнути. Особливо, коли реальністю стане ще одна ініціатива — суттєве скорочення передвиборчої кампанії з нинішніх дев'яноста до п'ятдесяти днів.
Почім партія?
Наразі поглянемо, як від того може змінитися український партійний «ринок», особливо за умови можливого «знеблочення» регіональних виборів.
За даними Міністерства юстиції, зараз у нашій державі зареєстровано 180 політичних партій. Реальну політичну активність демонструє не більш ніж 20–30 партій. Решта є або мертвонародженими утвореннями, або забутими на партійних «звалищах» новітньої історії...
Утім, нині мова не про це. В умовах наближення місцевих виборів цілком можна очікувати спроб, так би мовити, «розконсервування» певних політичних утворень. Адже ні для кого не секрет, що крім ринку послуг, товарів чи капіталів в Україні є ще ринок політичних партій, на якому можна непогано заробити.
Показово, що вітчизняні політологи у своїй переважній більшості дивляться на такі речі спокійно, відзначаючи певну невідповідність «перекуповування» партійних брендів усталеним європейським демократичним нормам. Одначе попит породжує пропозицію і цим усе виправдовується. Принаймні у спекотний передвиборчий період.
За різними оцінками, придбати партію у такий спосіб нині можна за 200–300 тисяч доларів. Чимало амбітних політиків готові йти на це, убезпечуючи себе від нудного процесу створення партії з нуля.
Є кілька потенційно перспективних партій, про які з наближенням місцевих виборів можуть гучно заговорити. Наприклад, партія «Відродження». Її створено ще покійним міністром транспорту Георгієм Кірпою, і попервах розбудовували переважно серед транспортників, у першу чергу залізничників. Тепер до «Відродження» активно приглядаються в Українському транспортному союзі, що його очолює ще один екс-міністр транспорту Леонід Костюченко. Отже, цілком можливо, що ближче до осені будуть активні спроби повернутися до практики партійного лобіювання інтересів окремої галузі, бодай на місцевому рівні.
У подібній ситуації перебувають Всеукраїнська партія трудящих, котру років десять тому задумували як профспілкову опору; Всеукраїнська партія духовності й патріотизму; Партія екологічного порятунку «ЕКО+25%»... До речі, екологічні проекти, забуті після чотирирічного перебування у Верховній Раді Партії зелених (1998–2002 рр.), нині знову можуть бути в певній пошані у виборців.
На межі конфлікту
Узагалі складається враження, що потенційний закон про вибори до місцевих органів влади увірветься в політичне життя нашої держави як своєрідний «бліцкріґ». Як це було і то неодноразово за поки що недовгий період функціонування нової-старої влади. Головне для «регіоналів» — домогтися належної підтримки в коаліції. Бо нині там, навіть попри видиму монолітність, усе-таки пішли певні тертя. З одного боку, проект Податкового та Бюджетного кодексів було ухвалено у першому читанні, з іншого — чимало членів і симпатиків чинної коаліції висловлюються про закладені в цих документах норми надзвичайно насторожено. В тому сенсі, що малий та середній бізнес за такого Податкового кодексу просто не виживе. А буквально позавчора дітище КМ розкритикував і Президент. Це чи не вперше, коли позиції Януковича та Азарова публічно, скажімо так, не до кінця збіглися.
Щодо нових правил гри на виборчому полі, то тут ситуація може виявитися ще цікавішою. Приміром, комуністам вигідніше збереження пропорційної системи — в мажоритарних округах у них шансів практично немає. А от представникам блоку Литвина, навпаки, простіше позмагатися за місцеві мандати саме в мажоритарних округах.
Проте хай там як розвивається епопея з проведенням місцевих виборів, очевидно: вони (вибори) стануть лише генеральною репетицією для влади з проведення парламентського «свята демократії». «Битва» за парламент завжди славилася особливим загостренням пристрастей. Тому думки про неї можновладці плекають уже тепер.
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
- «СКАЛЬПЕЛЬ» ДЛЯ КОНСТИТУЦІЇ
назад »»»