АНАТОЛІЙ ДІМАРОВ: «Я ВСЕ ЖИТТЯ ЗБИРАЮ ЛЮДСЬКІ ДОЛІ»
Щоб стати хорошим письменником, Анатолій Дімаров отримав від долі унікальні передумови. Народився 1922 року в Миргороді на Полтавщині в хліборобській сім'ї. Скоро став сином розкуркуленого. Мати, донька священика, рятуючи синів і себе від Сибіру, міняє документи і дає дітям своє дівоче прізвище. Далі жахи голодомору. Участь у війні. Пошматований-понівечений кулями, осколками, контузіями юний Анатолій Дімаров потрапляє в окупацію і стає командиром партизанського загону.
У мирний час поринає в суцільний неспокій, бо чесно і мужньо пише про те, що пережив. Правда для Анатолія Дімарова стала синонімом життя. Дуже часто «переступає» через «червоні прапорці», змальовуючи примусову колективізацію, голодомор 1932–1933 рр., масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Редактори й цензура викреслювали сторінки, обривали сюжетні лінії. Насамперед ідеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974–1980 рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат — з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.
Дімаров пройшов жахливу «школу ізгоя»: в Україні його абсурдно оголосили антисемітом № 1. «Цар пропаганди й агітації» комуніст Маланчук виніс вердикт: «Хай Дімаров походить у «чорному тілі». У роки поневірянь письменник стає... геологом і потрапляє в найекстремальніші місця радянської імперії: Алатау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал...
За будь-яких умов (тобто колотнеч) Анатолій Дімаров активно пише. Почавши зі збірок нарисів, оповідань і новел, створює епічні романи. Стає автором захоплюючих книжок для дітей (в тому числі казково-фантастичних): «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик». Та найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стають «історії» — сільські, містечкові, міські.
Нині він з незгасною наснагою працює над дуже стислими афористичними оповідками-притчами.
— Анатолію Андрійовичу, є дивно-символічним те, що це інтерв'ю призначено для газети, в якій Ви починали свій творчий шлях майже сімдесят років тому. Як Ви потрапили в колектив «Радянської України»?
— Під час війни, коли Ворошиловград ще був під фашистами, у звільненому райцентрі Марківка зупинилась редакція «Радянської України». Там перебувала моя евакуйована мама-вчителька, і я після поранення до неї добрався. Партизанив у густих лісах понад Дінцем.
Коли від німців звільнили й Ізюмський район, мама, знаючи про мою мрію вступити до інституту журналістики (в сороковому році хлопцям шлях до вишів був перекритий, усіх мобілізували: Сталін готував напад на Німеччину), взяла книжечку моїх віршів і пішла до редакції «Радянської України». До війни я за свій вірш навіть одержав третю премію (сто карбованців!) на Всесоюзному конкурсі, яким керував відомий поет-пісняр Лєбедєв-Кумач. У редакції сказали: «Добре, ми перевіримо, як він поводився в окупації, а тоді відповімо».
— І як Вас перевіряли?
— Головний редактор Андрій Чеканюк послав Юхима Лазебника у Червоний лиман перевірити, хто такий Дімаров. Може, поліцай чи зрадник. Перевірник попрямував до КДБ. А туди мене вже тричі викликали, я писав доповідні про діяльність загону, який організував. Кадебісти дуже дивувались результатам наших вилазок. Ми діяли методами Нестора Махна: вдень — удома, а вночі «тривожили» німців. Органи ретельно перевірили наші подвиги. Більше того, начальник-кадебіст запропонував мені вступити до училища КДБ. А мені хотілося бути журналістом. Сказав, що подумаю. Відкараскався, одне слово. Зрештою уникнув смертельної небезпеки, бо могли за часів Хрущова розстріляти разом із Берією, коли чистили органи. А тоді сказали: «Добре, подумай. Такої честі удостоївся лише ти на всій звільненій території».
Справді, за що така честь? Моїм партизанським діям передувало таке. Я був тяжко поранений на двадцятий день війни. У липні 1941-го отримав сім автоматних куль у руку. Під ногами міна вибухнула, але кістку не перебило, тільки осколками зачепило. Контузія. Через два роки ще контузія. З 1943-го я був непридатний для служби — інвалід ІІ групи. Потрапив у окупацію. Коли Сталін кинув у наступ від Харкова восьму і дев'яту армії, вони зазнали нищівної поразки, німці заманили і розгромили їх на Дінцю. Трупів і зброї валялося — ступити ніде.
Мені тоді було 19 років, другові Миколі Сушку — 17, ще двом хлопцям — по 16. Як «досвідчений фронтовик» я організував із них партизанську групу. Натягали у бліндаж зброї і боєприпасів. Особливо нам подобались танкові кулемети, заряджені трасуючими кулями.
Якось у селі Студенок переночувати зупинилась німецька каральна експедиція, як навмисно на 7–8 листопада — дату Жовтневої революції. Прибуло двісті душ, загін мав ще підсилитися місцевими поліцаями і відправитися на облаву до знаменитого Холодного Яру нищити партизанів.
Я гукнув хлопців. Це був наш перший збройний виступ проти німців.
Скористалися окопами біля лісу, що залишили наші війська. За метрів триста жила баба-самогонниця. Німецьке начальство карального загону зібралось в її хаті. Поліцаїв на ночівлю розкидали по селу. Ми засіли, дивимося, вікна сяють. Я наймолодшим хлопцям Григорію Лобку і Костю Карпунову дав завдання: одному — на один кінець села, другому — на інший, закидати гадів гранатами і обстріляти з автоматів. Ми з Миколою Сушком обрали іншу позицію. У Сушка були волячі нерви — він нічого не боявся, я вперше в житті зустрів таку людину. Врешті залунали вибухи і стрілянина з автоматів, ми й дали чергу по освітлених вікнах самогонниці. Німці рачки почали вилазили з хати. Коли Микола перезаряджав кулемет, вистрілявши диск, я щосили ревів: «Батальон, слушай мою команду! Первая рота — налево, вторая — направо!» Вороги добряче відстрілювалися, кулі буквально терлися у нас над головами. Правда, половина по луках розбіглися. А ось і два наші хлопці підбігли, стрибнули до окопу. Кричать: «Тікаймо, оточують». Я Сушкові: «Микола, забираймося у ліс, бо не вирвемося», а він: «Поки не достріляю всього диска, не здвигнуся». І ми чекали, поки він дострочить. Схопили кулемет, автомати і — в ліс. Каральники з переляку стріляли до самого ранку. Викидали всі міни. Ми цей загін фактично обеззброїли. Вояки ганебно ретирувалися до Червоного лиману. Написали звіт, буцімто на них напав батальйон парашутистів, вони героїчно відбили атаку, але через те, що боєприпасів не лишилося, повернулися назад.
Пригадую, коли вранці повернувся додому, перелякана мама плакала: «Де ти був?» — «У дівчат застряг».— «Ой ти доходишся до дівчат...».
Отже, редактор «Радянської України» отримав на мене характеристику, що я наднадійна людина, мрію працювати в газеті. Спершу я був коректором. Бачив у редакції багатьох письменників-фронтовиків, зокрема Андрія Малишка, Олександра Довженка. Останній підійшов до мене, подивився (я був блондином, у німецькій формі, навіть не зняв есесівського значка), каже: «Ідіть до мене в групу, будете артистом».— «Ні, я газету не кину».
Отак досі пишу.
Все життя йшов до стислої форми, коли словам тісно, а думці просторо. Навіть коли класиків намагався наслідувати, я із себе щось та вичавлював.
— Багатослів'я?
— Не тільки його. І так звану надмірну образність, і певні художні прийоми. Виробляючи свій стиль, я за життя тричі міняв його. Фактаж примушував, тема, над якою працював. Коли дійшов до великих епічних полотен на кшталт «І будуть люди», то без розлогої манери не міг обійтись. Згодом перейшов до історій — сільських, міських, містечкових. То вже зовсім інший стиль. І не тому, що я хотів штучно його змінити, сам матеріал підказав мені: тільки отак пиши. Тепер пишу надзвичайно стисло, аби читач прагнув дізнатись, що далі. А далі нічого... Кожному доводиться дофантазовувати самому. Це, як на мене, найбільше залягає в свідомість. Я вже багато відгуків маю на ці оповідки.
— Кого з друзів найчастіше згадуєте добрим словом?
— Я за своє важке життя навчився навіть з ворогів робити друзів. А дружив душа в душу з однолітками Олександром Бєловим у Львові та Олександром Дяченком у Києві (обидва видавці). Ми вірили один одному, у нас таємниць не було, коли навіть стіни, як кажуть, мали вуха і стелі стежили. Добром згадую Григорія Полянкера, Михайла Пархомова. Про Михайла колись редактор «Перцю» Федір Маківчук сказав: «О, у Спілці єдиний козак знайшовся, та й той жид». Чому так сказав? Бо єврей Пархомов мав гідність і вчинив по-чоловічому. Секретар парторганізації Спілки письменників Богдан Чалий (стерво страшенне) бовкнув: «Та який Пархомов воїн? Де він на фронті воював? Ховався за спинами солдатів та подалі тікав». А Пархомов мав бойові нагороди, навіть медаль «За відвагу», якою нагороджували в рідкісних випадках тільки солдатів (а от орден Червоного прапора могли учепити нізащо). Тож Михайло у Спілці письменників підійшов до Чалого і як уріже йому по морді. Збив з ніг, той повзав і шукав окуляри. Після цього Чалий не всидів у поважному кріслі — ну як тримати секретаря парторганізації з побитою пикою?..
Я дуже поважав Пархомова й інших друзів-євреїв. Та це не завадило проголосити мене антисемітом номер один в Україні. Навіть була заява в Організацію Об'єднаних Націй від групи «чорних» товаришів.
— Отакої! За що?
— За те, що я Ізю Тельмана, так званого драматурга, «завернув». Я працював головним редактором у видавництві «Радянський письменник», яке тоді п'єс не видавало, цим займалося видавництво «Мистецтво». Він туди поткнувся, а його п'єсу зарубали, приніс до нас із вимогою надрукувати. Я прочитав. Відверто заявив: «Ви написали графоманську річ, друкувати її не можна». Він схопився: «Ну, антисемит проклятый, ты кровью будешь плакать!».
Після того проти мене критики на кшталт Санова і Стебуна розгорнули шалену атаку. Дійшло до того, що секретар ЦК КПУ з пропаганди й агітації Маланчук сказав: «Хай Дімаров походить у «чорному тілі». Мене звідусіль погнали. Я п'ять років не міг копійки заробити, всі мої твори з видавничих планів зняли. Вижив завдяки зарплаті дружини, від якої не почув жодного слова докорів.
Моя книжка «І будуть люди» лежала в ООН як приклад антисемітизму в Україні. Ще був позов до Генерального прокурора СРСР Руденка, бо «чорні» люди знайшли якогось фронтовика, котрий вимагав віддати мене під суд. А глашатай партійної лінії, якого найбільше читали на війні, Ілля Еренбург в останньому томі своїх спогадів присвятив мені як расистові й антисеміту дві сторінки.
— За що ж така кара?
— У своїх творах я виводив характери-образи людей різних національностей. У кожного народу є порядні і покидьки. У романі «І будуть люди» змалював, скажімо, дуже позитивний образ секретаря райкому партії єврея Гінзбурга. Він мав із людьми зв'язок, був доброю людиною. А погорів на тому, що написав листа Сталіну, протестував проти насильницької колективізації. Його виключили на губкомі з партії, і він застрелився. Вивів також образ ката Ляндера, начальника ОГПУ. Є фактом, що євреї в радянських каральних органах в Україні зазвичай обіймали керівні посади. Коли я писав роман, то працював із архівами. В газеті «Більшовик Полтавщини» на останній сторінці побачив набрані дрібним шрифтом сотні прізвищ, а вгорі — шапка: «Розстріляні твердоздатники». І внизу підпис: «Начальник ОГПУ Полтавської губернії» Ісаак Ляндер.
— Зрештою відбулося чергове радянське свавілля: за те, що Ви не пропустили графоманію і об'єктивно зобразили життя, Вас оголосили антисемітом. Тепер зрозуміло, чого Ви подалися в гори.
— Спершу я захворів «кам'яною гарячкою» в Коктебелі: побачив сердолік, який хвиля викочує на берег. Відтоді почав колекціонувати камені. Коли мене відлучили від літератури, почав з геологами розвідувати найнедоступніші місця СРСР. Найбільше закохався в Памір, це найсуворіші гори, там все одно, що на фронті бути.
Написав повість «Вершини» про знаменитого геолога-альпініста Анатолія Скригитіля, мого земляка. У нього ледь не по коліна були відтяті ноги (результат обмороження під час підкорення Ключевської сопки на Камчатці). Коли він уперше зайшов до мене додому, я здивувався: чого він ходить, наче на ходулях?
— І він з такими ногами — в гори?
– Так. Він був гірським геологом. Одержав золоту медаль за підкорення найвищої вершини на Памірі — Пік Сталіна (нині пік Ісмаїла Самоні — засновника таджицької держави) з такими ногами. Цей семитисячник українець «взяв у лоб», по найстрашнішій трасі, де ніхто не піднімався. Довів, на що здатна людина.
Про відчайдухів-геологів, про смішні і страшні пригоди я написав книжку «Поема про камінь». Зустрічав ведмедя, як оце вас! Мене, певно, врятувало те, що я гавкнув на нього — ведмідь ревонув, розвернувся і дав дьору! Злякався! Тож я втік від нього.
А історія з полозом! Якось із Скригитілем ми подерлися в сай довжиною 120 кілометрів. Це така глибока ущелина, утворена водою. Страшно було — каміння з-під ніг і під ноги сипалося, зрозуміло стало, чому туди навіть таджики не ходили. Зупинилися на ночівлю на майданчику, де можна було намет поставити. Внизу — прірва глибиною метрів триста, річка реве, впадеш — одразу розмаже по камінню... Над нами балабуха хиталась від вітру, тобто брила, яку затримала скеля. Ми лягли такі змучені, що вже не звертали увагу, заснули. Вранці я першим виповз із намету. Вирішив пройти далі за вигин, подивитись. А там — двометровий полоз, ще в тіні, замерзлий, непорушний. У мені спрацював підсвідомий страх перед плазунами. Гостру каменюку підняв, думаю, підкрадусь і відрубаю полозові голову. Їх, до речі, вирізняє надзвичайна агресивність. Вони здатні стрибати до двох метрів і завдати удару в обличчя, боляче кусатись. Отже, я починаю підкрадатися, а голова полоза повільно повертається, повертається в мій бік, я чую, як рипить його замерзле тіло. Врешті його очі втуплюються в мене, і з такою мукою дивляться: «Не вбивай, не вбивай, я цілу ніч мучився, замерзав, дай погрітися на сонці». Очі аж кричали-благали. В мене випала з руки каменюка... Я знав, що в нього не стане сили (незігріта кров) метнутися до мене. Присів поруч, простягнув руку над ним, а він піднімається, піднімається і... прикипів холодною головою до моєї руки.
— До тепла.
— Я завмер. Навколо — така безлюдна тиша, що мені здалося, ніби нікого вже немає на Земній кулі. Тільки я і полоз. Теплінь від сонця набирала сили. Який же полоз став красивий, усіма кольорами райдуги заграв! Заворушився, повільно опустив голову і поповз від мене.
У горах я духовно перебудувався. Коли глянув на цю велич, вічність, подумав: «Господи, чого я буду перейматися, що якісь перевертні на мене кулаком гримають і доносять... Проти вічності такі дрібниці нічого не варті».
Тож даремно нічого не минуло, я не тільки каміння збирав, а й людські долі, написав про це книги.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»