СИН РОСІЇ, БАТЬКО ТЬОРКІНА
100 РОКІВ ТОМУ
НАРОДИВСЯ
ОЛЕКСАНДР
ТВАРДОВСЬКИЙ
(1910–1971)
Підполковник Олександр Твардовський улітку 1944-го у політуправлінні 3-го Білоруського фронту був головним редактором фронтової газети «На страже Родины». Лауреат Сталінської премії, автор знаного «Василя Тьоркіна» — один із найпопулярніших поетів Радянського Союзу. Його Василь Тьоркін — узагальнений образ нашого солдата, улюбленець мільйонів. Чудова поезія та цікаві талановиті нариси військового журналіста Твардовського з передової зробили його особливо шанованим серед фронтових письменників.
У воєнних умовах (з власної ініціативи) він організував нараду молодих фронтових літераторів. Вона відбулася перед виходом Радянської армії до колишніх кордонів із Німеччиною. На нараду було запрошено і двадцятип'ятирічного капітана Данила Бакуменка, в майбутньому мого батька.
У бліндажі, де розмістилася редакція фронтової газети, за столом у миготінні каганця він побачив русявого молодого підполковника, який схилився над паперами. У кожному його русі відчувалася сила і впевненість, що відповідала різкому й суворому характерові. Мабуть, у тій його стурбованості була прихована тривога поета, небайдужого учасника жорстокої війни.
Коли познайомилися, Твардовський звернувся до новоприбулого:
— Мені розповідали, що капітан Бакуменко теж пише вірші, що його навіть друкували в «Комсомольской правде».
Для Бакуменка поезія Твардовського уособлювала ліричну слов'янську душу. Він вважав її глибоко народною, від чистих народних джерел. Музика поетичного слова Олександра Твардовського і нині бентежить людські почуття, відтворює дихання тих переможних часів, хвилює душу, небайдужу до прекрасного. А сила безкомпромісного поетичного слова Олександра Твардовського — в цілющій правді.
Данило Олександрович невипадково наголошував на причетності Твардовського до слов'янської поезії. Саме вона розширила коло російської поезії, інтегруючись з надбанням Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Адама Міцкевича, Янки Купали, Сергія Єсеніна, Олександра Олеся, Олександра Твардовського до світового рівня.
Така спорідненість Твардовського з кращими зразками слов'янської культури природна: він виріс у прикордонних з Україною та Білоруссю місцях — на Смоленщині, мав польське коріння.
У розмовах про Твардовського батько завжди підкреслював самобутність і велич російського поета у кожному його рядку, зазначав, що у точності й простоті висловлених думок письменник залишився неперевершеним. У своїх творах Твардовський не терпів пишномовності. Для нього було незвичним уживати у віршованій мові яскраві метафори та порівняння. Проте рядкові Твардовського разом із простотою притаманна народна мудрість, афористичність поетичної думки. В розумінні Данила Олександровича лаконічність поетичної думки завжди межувала з геніальністю.
Цікава деталь: в лексиці Твардовського часто трапляються слова слов'янського походження, переважно українські й білоруські. Приміром, гурт, країна, хлібороб, минуло. Таке правомірне запозичення з української показує нерозривний зв'язок поета з народом, відображає процес самобутнього підсилення та взаємозбагачення, споріднених між собою слов'янських мов. Поезія Твардовського наділена естетичним чуттям, характеризується філігранністю слова. Коли його читаєш, звучать мелодії новостворених слів, притаманних творцеві афористичного слова.
Як згадував батько, слава Твардовського часів написання «Василя Тьоркіна» дорівнювала хіба що славі Пушкіна чи Єсеніна. Його герой був загальним улюбленцем не тільки радянського народу. Навіть за межами Союзу, вже після війни, у 1953 році нобелівський лауреат Іван Бунін, прочитавши «Книгу про бійця», розчулився, високо оцінив поетичний талант автора книги. Василь Тьоркін був у всіх на вустах. Люди знаходили в цьому образі свої характерні риси. У Тьоркіна з'явилося безліч прототипів, хоча всі розуміли, що його образ — узагальнений типаж радянського солдата.
...Пригадується розповідь Данила Бакуменка щодо умовного «родича» Василя Тьоркіна. У Львові жив поет Василь Глотов, який під час війни був одним зі співробітників армійської газети 3-го Білоруського фронту «На страже Родины». В тій газеті працювали Олександр Твардовський та художник Орест Верейський. Якось у вільну годину Верейський намалював портрет Глотова. Випадково побачивши малюнок художника, Олександр Трифонович зізнався, що саме таким уявляв свого Василя Тьоркіна. Після того Глотову довелося знову позувати художникові: пілотка набік, згорнута й перекинута через плече шинель, гвинтівка, кисет. А допоки спритні пальці скручують цигарку, Тьоркін дивиться на нас — і ми бачимо його щиру усмішку, обличчя з лукавими очима. Ось ніби зараз розпочне він свою дотепну розповідь.
Майже в усіх виданнях «Книги про бійця» було вміщено саме цей портрет Тьоркіна (Василя Глотова).
З Україною Олександр Твардовський поєднався у вогні «народної священної війни», коли він, фронтовий кореспондент, із частинами Червоної армії відходив на схід. Тоді Олександр Твардовський заприятелював із Андрієм Малишком. Твардовський у розмові з Данилом Бакуменком пригадав друга Андрія, з яким їх поріднили холодні осінні ночі 1941 року, коли вони відступали з боями від Прилук на Пирятин, Лубни і Полтаву. Нелегкі то були шляхи. Тоді з Малишком вони ділили останній шматок хліба, грілися біля вогнища, спали під однією шинеллю. Спочатку народилася їхня солдатська дружба, а згодом прийшла й спільна літературна праця, взаємозбагачення та переклади. Олександр Трифонович згадував, що Малишко познайомив його з Олексою Десняком, Анатолієм Шияном, Сергієм Воскрекасенком, Олександром Довженком. Пізніше Твардовський пригадував:
— Першим рецензентом Тьоркіна був Андрій Малишко. Коли ми відступали, я дав йому перший розділ Тьоркіна. Кажу, прочитай, Андрюшо, тільки не смійся. Коли він прочитав, запитую: ну, як? Так він мене розцілував і привітав з початком великого лірико-епічного твору.
Батько розповідав, як Олександр Трифонович був задоволений, що саме в перекладі українською вперше з'явилася його поема іншою мовою. Він високо оцінив те, що навіть ритміка в українському варіанті поеми, за винятком поодиноких випадків, відповідала оригіналові. Співучий чотиристопний хорей в українському перекладі звучить досконало, «по-тьоркінськи».
Може, поетична дружба стала наслідком єднання Олександра Твардовського з українською землею, що так проникливо передає один із кращих його фронтових віршів «Тобі, Україно»:
Как будто я сам в Украине родился
И белую пыль эту с детства топтал,
И речи родимой, и песням учился,
И ласку любимой впервые узнал.
С твоими сынами и я посвящаю
Тебе, Украина, дыханье и кровь.
Не край мы один от врагов защищаем,
А Родину — мать всех родимых краёв.
Олександр БАКУМЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- ОСКОЛКИ І САМОЦВІТИ
назад »»»