«НЕ ЗУПИНЯТИ ДВОХ ЛЮДЕЙ, ЩО БІЖАТЬ КОРИДОРАМИ КРЕМЛЯ», ТАКЕ РОЗПОРЯДЖЕННЯ ОТРИМАЛА ОХОРОНА 9 ТРАВНЯ 1945 РОКУ
З перших днів війни «голосом Батьківщини» став голос диктора московського радіо Юрія Левітана. Сильний, звучний, неповторного тембру, він проникав у душу, надихав на боротьбу з ворогом, а у фашистів викликав лють.
22 ЧЕРВНЯ. ПОЧАТОК ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ. ДЕНЬ СКОРБОТИ І ВШАНУВАННЯ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ВІЙНИ В УКРАЇНІ
Що ж то за людина, яка лише одним своїм голосом могла підіймати бойовий дух народу, дарувати віру в безперечну перемогу, людина, котрій особисто телефонував Сталін і обіцяв вирвати язик Гітлер?
Чимало літ тому, в останні роки життя народного артиста СРСР, мені пощастило особисто зустрітися з Юрієм Борисовичем. І досі пам'ятаю, як калатало серце, коли натискала кнопку дверного дзвоника.
За мить на порозі з'явився невисокий чоловік у домашньому одязі та трохи стоптаних капцях і пильно глянув мені у вічі:
— До мене? — запитав він звичайним, аж ніяк не дикторським голосом.
Зовсім не таким уявляла я свого героя. У ту мить нічого іншого не спало на думку, як засумніватися в його достовірності.
— Ви, напевно, не той Левітан, до якого я їхала,— висловила сумнів.
— Ну, а якщо так? — несподівано розірвав він ніякову мить, що зависла між нами.— Говорять усі радіостанції Радянського Союзу!
Цей голос знали всі.
— Ну що, тепер схожий? — приязно посміхнувся.— Заходьте! Моя родичка вже й стіл накрила.
Відомий диктор виявився чудовою високоосвіченою інтелігентною людиною. Багато розповідав про себе, людей, з якими зустрічався, про своє життя, роки війни, Йосифа Сталіна, котрий особисто телефонував йому. Про людей, які писали у роки війни на радіо. Про Гітлера, який влаштував на Левітана справжнє полювання, пообіцявши винагороду за його голову.
Ми довго розмовляли в його затишній московській квартирі. Що особливо здивувало мене під час бесіди — Юрій Борисович попросив розмовляти з ним... українською: «Люблю слухати українську мову, вона така співуча...»
— Я добре пам'ятаю той страшний ранок, коли телефонний дзвінок розірвав тишу моєї квартири,— згадував Левітан.— Ранок 22 червня 1941 року. Суворий голос наказав негайно прибути в радіокомітет.
12 година дня. «Говорить Москва. Заява Радянського уряду». Сказав і відчуваю, що далі не можу говорити, щось підкотилося до горла. А за мить загорілося світлове табло: «Чому мовчите? Говоріть!» Зібрав усю силу волі і вимовив: «Сьогодні фашистська армія порушила кордони нашої Батьківщини...»
Місто за містом лишали ворогові наші війська. Під фашистським чоботом Мінськ, Київ, Смоленськ. У ніч на 15 жовтня під Москвою німці прорвали оборону. Нестерпно боляче було оголошувати ці повідомлення. Читаю, а в думках одне — аби не затремтів голос. Я не маю права на слабкість. Адже голос Москви — це голос Батьківщини, він повинен давати віру в перемогу, тамувати біль, запалювати священну ненависть до ворога.
Фашистські коментатори аж захлиналися від радості: «Уже в бінокль видно Красну площу...»
Уже слова «моя Москва»,
По-русски враг заучивал.
Нет, ты возьми ее сперва,
Потом усы подкручивай!
З окупованих територій геббельсівська пропаганда поширювала брехливі чутки: «Радянський уряд утік за Урал, німці в Москві». Деякі фашистські диктори підлаштовувалися під наші голоси. Але в цю лиху годину Москва повідомила: «Війська Західного фронту перейшли в контрнаступ проти фашистських ударних флангових угруповань».
Звідси, від нескореної Москви, почався відлік переможних кілометрів до рейхстагу. Наші війська наступали на південь від Ладозького озера, прорвали блокаду Ленінграда. Запеклі бої під Сталінградом, танкові поєдинки на Курській дузі. Про все це сповіщав голос Москви. Зведення інформбюро чекала вся країна. В Югославії, Бельгії, Греції комуністи друкували щотижневик «Радіо Москви», у Чехословаччині, Франції на вулицях створювали пости, які охороняли тих, хто слухав голос Москви. А у підпільних газетах друкувався розклад радянських радіопередач. Розлючений діяльністю Радінформбюро Гітлер наказував: «Співробітників радянського радіо ми розстрілювати не будемо, ми їм вирвемо язики». Біснуватий фюрер вимагав негайно знищити радіоцентр. Передачі на початку війни велися з другого поверху Центрального телеграфу. Якщо спалахував червоний вогник серед передачі, диктор оголошував повітряну тривогу і продовжував роботу під акомпанемент бомб. Іноді й свого голосу не чув. Одного разу все приміщення затремтіло, вилетіли шибки, згасло світло. Німецький літак скинув у двір 500-кілограмову бомбу. На щастя, вона не вибухнула. Ніхто з радіослухачів навіть не підозрював, що в той момент диктор читав передачу в абсолютній пітьмі, лише підсвічуючи текст кишеньковим ліхтариком. Після цього випадку радіокомітет змінив адресу. Передачі велися з вагона метро станції «Маяковська».
Хіба можна забути репортажі, кореспонденції, що передавалися з фронту? Ось який епізод він вважав за необхідне розповісти радіослухачам:
«...Особовому складу вручали подарунки від трудівників тилу — печиво, ковбасу. Вдячно приймаємо подарунки. А до кисета з тютюном прив'язана карамелька. Ми зацікавилися: що це? З'ясувалося, що діти з ясел № 16 на честь річниці Жовтневої революції отримали по одній цукерці і передали їх на фронт».
Свого часу на Всесоюзному радіо була передача, яку вів Юрій Борисович — «Пишуть ветерани». Вони шукали через роки один одного, знаходили побратимів і зверталися до майорів, генералів у орденах і медалях «дорогі мої хлопці і дівчата». Вони так і лишалися один для одного хлопцями і дівчатами. Коли голос Юрія Левітана розповідав їхні історії, вся країна слухала, затамувавши подих.
...Багато цікавих епізодів розповів мені тоді Юрій Борисович. Ось один із них: «Пригадую випадок, коли мені потрібно було прочитати фразу, написану від руки, інакше б загинули наші розвідники,— згадував Левітан.— Було це 1941 року. Дорогою до радіостанції перестрів мене голова Радіокомітету і попросив після офіційного зведення прочитати фразу: «Білоруський партизанський загін визволив дев'ять населених пунктів». Мовляв, дуже важливо. А згодом з'ясувалося: кілька наших розвідників мали дістатись до Берліна і виконати відповідальне доручення. Їх одягли у форму німецьких офіцерів і скинули на парашутах поблизу польського кордону. І тут трапилося непередбачене: білоруські партизани взяли розвідників у полон. Радіопередавач, гроші, німецьке мило — звичайно ж, фашистські десантники! Розстріляти!» Розвідники вмовили зв'язатися з Москвою. І от у визначеному місці я прочитав обумовлену фразу. Партизани кинулися обнімати розвідників.
Мені довелося бути за мікрофоном із першого до останнього дня війни, прочитати тисячі зведень Радянського інформбюро, 369 наказів Верховного Головнокомандувача. У мене завжди мала бути готовність № 1...
...9 Травня мене разом із головою Радіокомітету викликали до Кремля. Вручили текст повідомлення про остаточну перемогу над фашистською Німеччиною. Читати потрібно було з нашої радіостудії. Від Кремля через Красну площу до радіостудії йти кілька хвилин, а на площі — скільки сягає око — людська повінь. Трохи протиснулися, а далі — ніяк. «Товариші, пропустіть, справи у нас важливі!» А нам у відповідь: «А які можуть бути справи в День Перемоги». Нічого не лишалося, як повертатися до Кремля. Там була радіостанція. Пояснюємо ситуацію коменданту. Він дає розпорядження: «Не зупиняти двох людей, що біжать коридорами Кремля...» А за мить: «Говорить Москва! Працюють усі радіостанції Радянського Союзу! Війна закінчилась! Фашистська Німеччина повністю розгромлена».
За накритими столами радісні люди чокались... з репродукторами, а на вулиці сміялись і плакали...
Валентина СКОРОПАДСЬКА
також у паперовій версії читайте:
- ЛЕГЕНДА ПРО ОСТРІВ ПЕРВОМАЙСЬКИЙ
назад »»»