ЦЕ І Є «ДОРА»
Службова поїздка до Німеччини — це завжди цікаво. Ми мали ознайомитися з устаткуванням вітроенергетичних установок та відвідати завод у Нордхаузені. І ось мікроавтобус петляє між вершинами гірського масиву. Місця винятково красиві. Над дорогою немов повис у повітрі мисливський ресторан. Директор німецької фірми попередив, що обід замовлено. Після відвідин Нордхаузена заїдемо туди, покуштуємо дичину з лісів Гарца. Красиво та зручно!
Конштайн
Над Нордхаузеном височіє поросла лісом гора Конштайн. На околиці міста працює завод з випуску лопастей для вітроустановок. Його цехи розташовані під горою, до схилів — рукою подати.
Ще до поїздки я знав, що на Нордхаузені лежить ганебне тавро війни, бо на його околиці був один з найстрашніших таборів «Дора». Проте не чекав, що мені доведеться на власні очі побачити його тунелі смерті.
Наші господарі пояснили, що гора просто зрита ними. «Так це і є «Дора?» — вихопилося в мене. Німець зітхнув і перевів розмову на іншу тему.
Бути поряд і не подивитися на колишнє підземне пекло з ракетами?! Після завершення переговорів я попросив повезти нас туди. Німці відповіли, що дорога перерита, а часу обмаль. Тоді я рішуче заявив, що ми підемо до гори пішки. «Сідайте, поїдемо!» — погодився керівник німецької групи.
Так похмурим березневим днем ми опинилися на території «Дори». В тунелях йшли роботи, відвідувачів у них не пускали, але для нас зробили виняток. «Дора» — як її забути? Як піти від самої межі, що розділяла життя і смерть?
...Ми увійшли до тунелю. Біля входу його стіни були забетоновані. Над головами — камені, які могли впасти навіть від шуму кроків. «Це ваші підірвали тунелі влітку 1948-го»,— пояснив працівник меморіального комплексу, який згодився супроводжувати нас.
Він зупинив групу, включив освітлення і сказав: «З дощатого помосту не сходити! Можна наступити на міну! Ніхто не знає, що залишили по собі есесівці. Каменепад усе приховав...»
Спочатку дошки помосту були сухими, потім на них з'явилися мокрі плями. Краплі, неначе сльози мучеників, падали згори. Німець сказав, що вапняк над нашими головами пористий, пропускає воду. Потім дошки стали мокрими, а поряд з помостом з'явився повноводний струмок, який зникав у темному підземеллі за рогом. Ставало дедалі холодніше, а краплі все частішали: в горах танув березневий сніг.
Під стіною лежали агрегати ракети «ФАУ-1». Вони були присипані дрібними камінцями і пилюкою. «Не підходити і не чіпати!» — різко попередив німець. Трохи далі стояв турбонасосний агрегат «ФАУ-2». Звичайно, хотілося зійти з настилу, торкнутися історії рукою, але з напруженого виразу обличчя супроводжуючого ми зрозуміли, що спочатку це зробить мінер.
Ми наблизилися до поперечного тунелю. У нім не було ні каменів, ні сміття. «Це спальне відділення. Воно вміщувало до тисячі чоловік». Важко було уявити, як на тій підлозі могло влягтися стільки людей, дуже вже невеликою була площа.
Настил закінчився, попереду було темно і вогко. Ми подивилися один на одного й здригнулися. Потім з'ясували, що кожен уявив себе в'язнем і подумав, скільки днів зміг би протриматись у тій холодній і сирій могилі.
Стали повертатись. Було моторошно, немов нас оточували мученики та їхні мучителі. Недалеко від виходу стояла меморіальна вагонетка. Я спробував зрушити її з місця. Вона була дуже важка!
Побачивши наші обличчя, керівник німецької групи злякався. Напевно, на них лежав відбиток жаху і розгубленості. Вітроенергетичні установки — це простір, світло, вільний вітер, гарні пейзажі під синім небом і яскравим сонцем. Тунелі «Дори» — похмуре породження нелюдів, що назвали себе вищою расою! І те, й інше — німецьке!
Ми мовчки побрели до табірного плацу, де стояв наш комфортабельний мікроавтобус. Подалі виднілася приземиста будівля крематорію. Подякували та виїхали з чистенького Нордхаузена.
Усі мовчали. Не радувала навіть відмінна дорога. У пам'яті спливали рядки Некрасова: «А по бокам все то косточки русские!..» Мікроавтобус плавно зупинився біля лісового ресторану, де ми виставили на стіл горілку з перцем. Запропонували вшанувати пам'ять загиблих у «Дорі», аби таке ніколи не повторилося. Випили всі.
На німців було шкода дивитись. Але в чому їх звинувачувати,— вони були немовлятами, коли Німеччина потрапила до рук злочинців. Керівник німецької групи сказав: «То був уряд вбивць!» І ця фраза розрядила обстановку.
Хронологія
Перші тунелі в Конштайні прорили гірники Нордхаузена і навколишніх містечок. Трудівникам і на думку не спадало, що там влаштують табір смерті.
1917–1934: Фірма «Бадіше Анілін Содафабрік» придбала гору і видобувала з її надр ангідрит для виробництва гіпсу.
1937–1940: Відділ WiFo розширив і подовжив тунелі, після чого в них почали зберігати моторні мастила, бензин і хімікати, серед яких були й бойові отруйні речовини.
Середина липня 1943: Фахівець із планування виробництва «Спеціального комітету А-4» Пауль Фігге вирішив, що тунелі можуть бути ідеальним місцем для випуску «Агрегатів-4», тобто балістичних ракет V-2. Герінг заборонив навіть думати про це, але втрутився Гітлер, і пропозиція була прийнята.
Серпень 1943: Міністерство озброєнь відібрало тунелі в Герінга, який планував налагодити там випуск реактивних винищувачів. Гіммлер отримав наказ на використання в'язнів концтаборів для будівництва «ФАУ-2». Офіційно днем створення підземного ракетного заводу вважається 28 серпня.
Вересень 1943: Почато перебудову тунелів для налагодження виробництва V-2.
Весна 1944: Завершення робіт зі створення вентиляційної та опалювальної систем. У готовому вигляді загальна протяжність підземель дорівнює 20 км. У тунелях А і В завдовжки понад 1800 м прокладено залізничні колії. Ці два тунелі з'єднували між собою спочатку 17 поперечних коридорів, а потім їх стало 46. У місцях налагодження систем ракети у вертикальному положенні висота стелі доходила до 30 м, а загальна площа підлоги — до 25 га. Це був найбільший підземний комплекс Німеччини.
Травень або червень 1944: Акціонерне товариство Mittеlwerke було змушене зосередити виробництво ракет у тунелях 21–46, що зумовило тимчасове припинення випуску «ФАУ-2». У решті підземель був розпочатий випуск авіаційних моторів «Юнкерса» та валів для повітряних гвинтів.
11 квітня 1945: Третя бронетанкова і 104-та піхотна дивізії армії США вступили на територію ракетного заводу. Вони знайшли вхід до тунелю, де розташовувався завод фірми «Юнкерс». Того ж дня в казармі «Бьолков» були виявлені мертві та хворі, привезені з табору «Дора».
Літо 1948: Радянські солдати підірвали обидва входи до підземель.
1995: У колишній тунель А був проритий новий вхід. Згодом 710 м системи підземних коридорів було відкрито для екскурсантів.
2004: «Дора» перетворена на меморіал. Один із двох крематоріїв залишився в працездатному стані.
Концтабір
У німецькій документації табір зазвичай називали Mittelbau-Dora, але зустрічаються й назви Dora-Mittelbau і Nordhausen-Dora. Це був «центральний завод» з випуску ракет і літаків, працювати на якому мали в'язні-смертники. Недалеко від Фрідріхсгафена планувалося спорудження «Південного заводу», а під Ригою — «Східного».
Першим комендантом концтабору був Отто Фершнер, штурмбанфюрер СС (майор), якого в лютому 1945 року замінив Ріхард Баєр. До цього він встиг «попрацювати» на посаді коменданта Освенціма.
Протягом 18 місяців роботи табору і ракетного заводу через його тунелі пройшли 60 тис. в'язнів із 21 країни. Переважно це були росіяни, поляки та французи. В європейській історіографії під росіянами розуміли також українців і білорусів. 20 тис. ув'язнених померли. Дев'ять тисяч загинули від виснаження, 350 чоловік було повішено, притому 200 з них за саботаж. Решта померла від хвороб і голоду.
Концтабір «Дора» називався Mittelbau (у перекладі — «Центральне будівництво»), оскільки навколо нього була скупчена ціла система з-понад 40 таборів-філій. Він виник як особливе відділення Бухенвальда, тому спочатку називався Block 17/3 Buchenwald.
Перші 107 ув'язнених прибули звідти 28 серпня 1943 року. Потім ще 1223 людини. 13 жовтня 1943-го прибула перша партія з «Пенемюнде».
Керівництво СС у вересні 1944 року ухвалило рішення про відділення «Дори» від Бухенвальда для того, щоб він став центральним. Насправді концентраційних таборів було два — «Нордхаузен» і «Дора». Світову відомість здобула остання, оскільки вважалася табором смерті. Застінки класифікували залежно від суворості режиму утримання в'язнів. Поняття «табір смерті» — це не вигадка журналістів, оскільки за встановленим порядком жоден в'язень не повинен був покинути його живим.
Виробництво в Конштайні почалося 1 листопада 1944 року. Тоді в підземеллях утримувався 32471 в'язень. Люди жили в тісних поперечних тунелях, які називалися «спальними». Вони гріли один одного своїми тілами, але спати їм доводилося... стоячи. Ніхто не міг протиснутися до виходу, щоб справити природну потребу, тому в коридорах стояв нестерпний сморід, а полонених буквально пожирали воші. Як лазарет використовували казарму в Нордхаузені.
Паралельно на поверхні за кілометр від виходу «В» велося будівництво 58 бараків для ув'язнених. До травня 1944-го «спальні тунелі» були відмиті та перероблені на виробничі приміщення. Не зі співчуття до в'язнів, а для того, аби заховати під землю найважливіші авіаційні цехи.
«Об'єкт» відвідували важливі персони «культурної нації». «Дору» інспектував міністр озброєнь Шпеєр, а фон Браун оглядав завод у Нордхаузені. Згодом він приїхав ще раз і провів нараду, на якій було запропоновано доставити в «Дору» 1800 досвідчених французьких робітників.
Серед наглядачів були переважно чоловіки. Проте в «Дора-Міттельбау» служили й жінки. Називати їх так не дуже то й хочеться, оскільки знущалися з в'язнів вони не менш витончено, ніж кати протилежної статі. Приміром, особливу популярність у «Дорі» мала лагерфюрерін Ерна Петерманн.
Жахливі умови утримання в'язнів описано в багатьох джерелах. Та все ж більшість авторів розповідала не все, бажаючи дещо пом'якшити сприйняття. Дійсність була набагато страшнішою. Надія на порятунок у тих підземеллях була примарною. В принципі, її не було взагалі.
Людина-скеля
Коли повернувся з відрядження, сусіди й знайомі розпитували — де був, що бачив? Я відповідав, що бачив чудеса сучасної техніки, і ніщо не заважає зробити те ж саме і в Україні. Про відвідини «Дори» говорити не хотілося.
Одного разу в гості зайшла сусідка. Побачивши пачку листівок з меморіалу, Ольга Володимирівна раптом вимовила: «Мій батько був в'язнем у тому концтаборі». Я занімів від несподіванки: «Але ж вийти звідти живим було неможливо. Звідти вивозили на вагонетках прямо в крематорій. Ваш батько — свята людина!»
Я був знайомий з батьком Ольги Володимирівни, привітним і доброзичливим шкільним учителем математики, а пізніше директором школи в селі Халча Київської області. Але він ні словом не прохопився, що був у підземному пеклі.
16-літнього хлопчину вивезли до Німеччини. Там його змусили працювати на бауерін Анну. Німкеня зневажала своїх рабів, годувала дуже погано, примушувала багато працювати. Робота українських хлопців не лякала, але в Німеччині їм доводилося працювати на ворога. До того ж дурнувата, жадібна і підла від природи бауерін ненавиділа українців і знущалася з них. Утім, вона ненавиділа всіх, у тому числі й німців.
Молоді хлопці вирішили втекти і стати партизанами. Ввечері пустили за течією пором. За ніч ріка занесла його далеко. Юнаків посилено розшукували, а вони йшли на схід.
Одного разу на узліссі втікачів помітила вівчарка шуцманів із «Гітлерюгенду». Хлопців оточили, побили. Суд засудив їх до страти. Знайшовся німець, який запропонував замінити смерть на табір. Він був чи то гуманістом, чи то раціоналістом, але Володимир залишився живий саме завдяки йому.
Худого, але міцного Володимира відправили до Бухенвальда. В'язнів загнали у вагони, з яких вони вийшли в похмурому підземеллі. Там Володимир Кожан пробув понад рік, а дорогами весняної квітучої землі пройшов у складі колони, що здійснювала «Марш смерті». За спиною постійно лунали постріли: наглядачі добивали можливих свідків.
В іноземних довідниках указують прізвища двох в'язнів-свідків, що врятувалися,— Іва Беона і Анре Селлієра. Українця Кожана обійшли увагою, хоча він випив чашу сповна: пробув у «Дорі» 17 місяців і 13 днів.
Помітно, що згадувати ті часи Володимиру Степановичу не хочеться. Одного разу, коли від спогадів стало особливо тяжко, він розповів зятеві Анатолію Мазепі про дві сотні голландців, яких пригнали для перетягування каменів. Гестапо знало свою справу, пекельна машина працювала без збоїв, тож рабів добирала вміло. Молоді голландці були здоров'яками двометрового зросту, і в тому була їхня «провина». Останній із них помер за два місяці. А виснажений Володимир протримався в пеклі значно довше.
Справжнім жахом для в'язнів були воші. Вони роз'їдали шкіру під час сну, забивалися у вуха й ніс, лізли в рот. Усі ходили з затичками в ніздрях, з роз'їденими віями в куточках очей. Якщо ж паразити потрапляли у вуха, то людина була приречена. Багато хто божеволів від повільного роз’їдання тканини. Інші йшли на наглядачів, аби ті пострілами припинили їхні муки. Попервах голландці зверхньо ставилися до «миршавих» українських і російських в'язнів, але загинули першими.
Смерть ходила поруч із Володимиром день і ніч. Вночі то були воші, а вдень — вибухівка, тонни вибухівки, яку худенький хлопець перетягував тунелями. Випадковий вибух не брався до уваги. Вибух — і більше немає ні мук, ні мучителів!
Вижив Володимир Степанович, напевно, саме тому, що працював у складі команди підривників, із якими німецькі наглядачі не хотіли мати справу. Вони навіть боялися наближатися до них.
Ця моральна перевага над ворогами додавала сил. Підривників годували краще, ніж решту рабів. Адже від голоду вони могли знепритомніти, а далі — вибух і могила в кам'яній норі — одна як для «унтерменшів», так і для «надлюдей».
Я пригадав нагромадження каменів у тунелі «Дори» і не зміг уявити, скільки їх довелося перевернути нашому співвітчизникові. Вклонімося, люди, Володимирові Степановичу Кожану, людині-скелі!
Володимир РЕПАЛО Берлін–Нордхаузен–Київ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»