АНДРІЙ ДМИТРУК: «ТРЕБА НЕ НА БАРИКАДИ БІГТИ, А ВІДБУДОВУВАТИ ЗРУЙНОВАНЕ»
Мрійливість і жага до всього загадково-таємничого зумовили те, що киянин Андрій Дмитрук — письменник, сценарист, тележурналіст — у своїх професійних проявах тяжіє до всього фантастичного, казково-езотеричного, замішаного передусім на пошуку духовності. З цим органічно поєднується дієва зацікавленість екологією середовища й душі.
За сценаріями Дмитрука знято художній фільм «Два кроки до тиші», не менш як сотня науково-популярних і документальних стрічок.
У 1993 році він став автором і ведучим популярної передачі на каналі УТ-1 «Свічадо. Реальність неможливого», присвяченої загадкам і таємницям природи й історії, духовному життю людини. Згодом аналогічні авторські цикли виходили аж до 2006 року під назвами «Сфінкс», «Цей таємничий світ». Програми знімались у Єгипті, Йорданії, Індії, Китаї, країнах Балтії.
Отже, пан Андрій чимало подорожував світом, був навіть у Сінгапурі і на Андаманських островах. Протягом багатьох років збирав унікальну картотеку, яка містить тисячі фактів про все таємниче і загадкове.
З 2001 року був помічником головного редактора української редакції журналу «Навколо світу», де публікував науково-популярні статті. З 2005 року — головний редактор літературно-пізнавального журналу «Искатель. Украина».
У 2008-му закінчив роман «Смертеплавці» (16 років роботи!), який називає «першою російською монументальною утопією після «Туманності Андромеди». 2010 рік зустрів, завершивши повість «Золотий Маятник» — пристрасний заклик до захисту тваринного світу Землі. Вважає себе продовжувачем традиції Івана Єфремова.
Нині Андрій Дмитрук — редактор-сценарист Національної телекомпанії України, автор-ведучий програми «Кіностиль» на каналі «Київська Русь». Голова культурно-просвітнього товариства «Синтез».
— Андрію Всеволодовичу, якими є нині Ваші справи на письменницькій ниві?
— Скажу чесно і відверто: якби у мене була така неймовірна в нашій реальності можливість існувати письменницькою працею, я був би тільки письменником. Сидів би, як «тато Хем», у качалці, дивлячись на море, і писав. Нині це можливо хіба що для супермодних писак, які йдуть на поводу в попси, догоджають найнижчим інстинктам масового читача, вигадуючи нові пригоди суперкілерів і супербумерів. Я не можу собі цього дозволити. Завжди творив серйозно, не на потребу невибагливої публіки, висловлював те, що мене справді бентежить, турбує, непокоїть, тішить.
Я член Національної спілки письменників України. Але нині склалась така ситуація, що до видавництва нема чого йти з рукописом, якщо не маєш грубезного конверта з грошима. У спонсорів і меценатів я не дуже вірю, тому що у найбагатших наших співвітчизників зазвичай бракує уваги на щось більше, ніж свято на стадіоні з пивом та феєрверком. Ніхто не поспішає підтримати, скажімо, вітчизняну фантастику чи взагалі українську прозу. Колись (це не вихваляння, а констатація факту) я, за оцінками американських експертів, входив у першу десятку радянських фантастів. Мої книжки видавало 100–200-тисячними накладами московське видавництво «Молодая гвардия», приміром збірки моїх фантастичних оповідань та повістей «Ночь молодого месяца» і «Следы на траве». Остання моя велика книга — історико-езотеричний роман «Битва богів» — побачила світ аж у 1996 році, дякуючи київському видавництву «Оболонь», яке взяло на себе всі витрати. Відтоді чотирнадцять років я накопичую матеріал. Щоправда, в Москві опубліковано кілька моїх робіт у журналі «Техника — молодежи». Там випустили дві мої повісті і футурологічне есе, як вони його назвали, але це теж було ще до 2000 року. Втім, і далі пишу фантастичну прозу: її можна називати науковою і такою, що росте від міфопоетичного кореня, нерозривною з усіма тисячоліттями історії. Найсвіжішу свою повість «Золотий Маятник» я взагалі назвав романтичною фантазією. Отже, моя фантастика спокійно може межувати з казкою.
— Ви є засновником і редактором журналу «Искатель. Украина». Яке його тематичне спрямування і що зумовило його створення?
— Якщо говорити про причини, завдяки яким я випускаю журнал, то бізнесова мотивація є останньою. Прибутку він не приносить, швидше, навпаки, є збитковим. Назвемо це даниною моїй сентиментальності. Колись, багато років тому, всесоюзний часопис «Вокруг света» друкував додаток «Искатель». Він виходив півмільйонним накладом, мав неймовірну популярність, на нього була обмежена передплата. «Искатель» і нині виходить, але, як кажуть у Москві, в межах Садового кільця. Наклад — три-чотири тисячі примірників, та й зміст став зовсім інший... У 2005 році мені закортіло відродити гарний цікавий радянський журнал, на якому виросли і я, і моє покоління — пізні, так би мовити, шестидесятники.
Отже, друкуємо доволі серйозну наукову фантастику, хоча не обмежуємося чистою «саєнс фікшн», а віддаємо належне і фентезі, і розумній талановитій містиці.
Є в журналі рубрика віршів, де я завжди намагаюсь поставити поруч твори відомого й маловідомого поетів, корифея і молодого, померлого і живого,— аби були різні грані поезії.
Маємо дитячі сторінки. Розділ «Світ чудес» — про дива науки і техніки, досягнення людства. «Історичні курйози» — назва говорить сама за себе. Про неймовірне, загадкове — в рубриці «Двері у невідоме». Вона певною мірою наслідує мою телепрограму «Цей таємничий світ», яку я вів тринадцять років на телеканалі УТ-1, розповідав про загадки природи, історії, людської психіки.
У рубриці «Особистість в історії» розповідаємо про правителів, письменників, митців, мандрівників, авантюристів. Маю намір навіть надрукувати статтю «Королеви морського розбою» про жінок-піратів. Виявляється, найбільшими в історії піратськими флотиліями командували жінки. Серед морських піратських адміральш були дві китаянки та ірландка.
Журнал — це можливість мати власну трибуну, на утримання якої я ні в кого не прошу гроші, яку ні з ким не повинен узгоджувати і з якої відверто можу говорити. Поступово навколо часопису згуртовується коло людей, котрі цікавляться ним і всіма викладеними там думками.
— У Вас виникало бажання зробити кіносценарії за своїми творами?
— І цим шляхом ішов. Було кілька пропозицій, ще в останні радянські роки. Але не склалося з майже містичних причин. Режисер, який збирався екранізувати мої роботи, несподівано пішов з життя. А не так давно від серцевого нападу помер інший, до речі, дуже відомий. Він хотів екранізувати одне з моїх нових оповідань «Співчутливий вампір». Це міг би бути не надто затратний, але дуже цікавий за сюжетом і думкою фільм.
Але надії я не втрачаю, сподіваюсь, що, можливо, ситуація зміниться на мою користь. Тому що, повірте, і у вашого покірного слуги, і взагалі у наших співвітчизників є сюжети, не гірші від «Аватара» або «Матриці». І якби їх відповідним чином, із застосуванням комп'ютерних та інших технологій, втілили, то можна було б отримати такий же зиск, як від кращих американських блокбастерів. Тому що творчий рівень у нас не нижчий, а можливо, й вищий, ніж на Заході.
— Нині словосполучення «український кінематограф», «український кінодраматург» сприймаються, як дивні і парадоксальні. Яким чином Вам удається реалізовувати себе в цій сфері?
— У мене є можливості докласти зусиль, тому що я працюю в Національній телекомпанії України. А вона, слава Богу, найменш комерційна з усіх українських телеканалів і дозволяє собі створювати, наприклад, справжні документальні фільми, — не телепрограми, які здебільшого робляться похапцем, аби встигнути потрапити в певний ефірний час.
Наше творче об'єднання документальних і художніх фільмів успадкувало традиції кіностудії «Київнаукфільм», яка колись була визнана найкращою в Європі та, на жаль, більш не існує як виробник. Створюємо проблемні стрічки про науку, мистецтво, історію, фільми-портрети. Це практично те саме, що ми робили до загибелі «Київнаукфільму». Я пишу сценарії, на основі яких режисери знімають сюжети, створюю до них дикторські тексти. Чудово, що існує такий острівець, де є можливість творити. Тому згадаю добрим словом президента нашої телекомпанії Василя Ілащука та виконуючу обов'язки директора об'єднання Тетяну Тростянську... Справа робиться, колесо крутиться, фільми виходять. От, скажімо, минулого року вийшли дві мої картини, фактично повнометражні за хронометражем. Це «Київські мости» — історія мостів через Дніпро, починаючи з Київської Русі. Там багато цікавих, сенсаційних подробиць. Другий фільм — проблемний. Він не має прив'язки до певної дати, хоча знімався до двохсотріччя від дня народження Гоголя. Називається «Микола Гоголь: між Богом та дияволом». Зняла його цікавий режисер Наталія Калантарова. Це спроба психоаналізу великого письменника, мотивацій його творчості, дуже раннього відходу з життя тощо.
Отже, плацдарм, арена для кіновиступів є.
— На одному з телеканалів Ви анонсуєте покази художніх фільмів. Треба віддати належне, робите це фахово, цікаво, зі знанням справи. Адже зазвичай стрічки безбарвно, некомпетентно презентують красуні, які їх явно не бачили. Що спонукало Вас зайнятися цією справою?
— Моя колега Тетяна Кравченко понад три роки тому запропонувала мені попрацювати «кіногідом» на каналі «КРТ» («Київська Русь — телебачення»). Програма називається «Кіностиль». У ній я даю преамбулу до чергового фільму, тобто розповідаю про нього, після завершення підсумовую. Приблизно так колись робилося в програмі «Імперія кіно». Нині схожі передачі є і на інших каналах, але вони подібні лише за жанром. Я намагаюсь робити аналіз більш глибоким і всебічним, ніж просто сказати кілька слів перед переглядом. Даю пізнавальну характеристику, можливо, моральну. Намагаюсь оцінити той чи інший фільм у контексті художньої культури нашого часу або часу минулого, якщо це старий твір. Тобто така собі міні-кінознавча лекція.
«КРТ» — дуже милий телеканал, сімейний, щиросердний, на щастя, фактично позбавлений речей, які знижують душевний рівень населення. Він позбавлений порнографії, садистського насильства, крові, цинізму, всіх тих жахів, які притаманні українському, дуже американізованому, ефіру. Цей телеканал можна без страху дивитися разом із дітьми, дружиною, нареченою, сестрами. За це він мені подобається. В колективі панує прекрасна творча атмосфера, працює багато молодих вродливих жінок, взяти хоча б генерального директора Тетяни Нікітіну. Тому я там.
— Що Вас найбільше засмучує і що гріє, тішить, живить оптимізмом?
— Мене мучить те саме, що й більшість моїх співвітчизників, — страшенний хаос, у який ми потрапили. Які б вади не мав попередній державний політико-економічний устрій, але його парадигма все-таки більш позитивна, ніж теперішня. Причому то була організація, найгірші часи драматичного і трагічного становлення якої вже минули. Скажімо так: соціалізм був зрубаний, як міцний сад, що плодоносить, а не як щойно посаджені деревця, які ще можуть розвиватись, але спотворені. То була суперсистема, гігантський маховик якої крутився і давав енергію. Його розбили не для того, щоб замінити більш досконалим механізмом, а щоб копирсатися в уламках і грабувати. Якби дійсно хотіли перейти до якоїсь іншої досконалої економічно-політичної системи, то зробили б це зовсім інакше, не по-бандитському, не шляхом усебічної руйнації, причому руйнації всього: сільського господарства, індустрії, освіти, охорони здоров'я, мистецтва, культури...
Отже, мені болить, що мою велику Вітчизну — Радянський Союз і мою меншу, але ближчу до серця батьківщину Україну занурили в страшенний хаос, з якого поки що немає реального виходу до певного структурування, до творчого начала. Зазначу, що я не дуже люблю озиратися назад, не люблю дивитися в минуле. Що там було сто чи триста років тому: хто образив нас, кого образили ми. Я переймаюсь майбутнім. Мою увагу привертає Україна Глушкова, Патона, Заболотного, Богомольця, а не якісь козацькі чи гетьманські чвари. Я знаю, що живу на землі, де в силу певних історико-політичних і геополітичних причин зібрано колосальний інтелектуальний, творчий і науково-технічний потенціал, і з цього може вирости сяюча піраміда найвищих технологій та високого рівня життя. І я спрямовую свої скромні зусилля на те, щоб наблизити цей момент.
Для мене і для моїх однодумців найважливішими є екологічні проблеми, причому в широкому розумінні. Це не тільки екологія оточуючого середовища, а й, як каже моя мудра дружина Ганна Федорівна (вона закінчила академію йоги, має дуже високу і серйозну екологічну освіту), екологія душі і тіла людини. Отже, намагаюсь займатися боротьбою з піратською забудовою столиці, збереженням її історичного ландшафту, зелених насаджень, архітектури й культури, збереженням археологічних полів від руйнації. Я щасливий від того, що подібну діяльність ведуть такі щирі та чисті душею люди, як народна артистка України Ольга Сумська або серйозний підприємець Володимир Колінько... Для цього я створив громадську організацію «Товариство «Синтез». Мені здається, що саме на такому ґрунті нині швидше можна об'єднати людей, ніж на якійсь крикливій лівацькій ідеї. Якщо волати: «Біжімо на барикади!», то ніхто не побіжить. А от коли терпляче, мирно, але дуже наполегливо, енергійно відбудовувати зруйноване, то люди можуть в один прекрасний момент усвідомити себе іншими істотами, більш моральними, освіченими, відповідальними. В них заб'ють джерела кращої сутності, вони впораються і з перебудовою суспільства... Треба лише займатись благородною колективною діяльністю. Саме тією «спільною справою», до якої закликав великий російський філософ-косміст Микола Федоров...
Хотів би згадати ще одне вчення, яке відстоювали російські просвітителі ХІХ століття,— філософію малих справ. Тобто не варто занепадати духом. Пам'ятаймо пісенний рядок: «Не падайте духом, поручик Голицын»... Отже, ніякого песимізму, нехай кожен добре робить свою творчу справу. Саме творчу, на цьому наголошую.
Колись ішлося про вивільнення праці, як такої. Я ставлю наступне історичне питання — про розкріпачення творчої праці. Це означає, що кожна людина попри все має стати творцем, і в цьому вона знайде для себе щастя. А оскільки творців-художників багато що об'єднує, то їхня дія може знову-таки стати спільною, позитивною і конструктивною, навіть в умовах нинішнього хаосу.
От, скажімо, на початку ХХ століття була така сила, як есдеки, соціал-демократи, від яких пішли всі ліві сили. Нині з'явились антиглобалісти та екологи — два начала, з яких може вийти сила, що перетворить світ. Але кожен цю силу нехай започаткує і втілює на своєму городі, ділянці, у творчій справі.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»