«АКТОР, ПОКЛИКАНИЙ НЕБЕСАМИ»
Федір Стригун. Коли промовляємо це ім'я, перед очима постає актор-велет. Маю на увазі не лише його козацьку зовнішність, котра одразу впадає в око, а й велич духу цієї людини, його безмежну відданість професії та рідній землі.
Наприкінці минулого року народний артист України Федір Стригун відсвяткував 70-ліття. З нагоди ювілею провідного актора й художнього керівника славетного колективу на сцені Львівського національного академічного українського драматичного театру імені М. Заньковецької протягом тижня відбувався показ вистав за участі ювіляра, що завершився виставою-бенефісом «УБН (Український буржуазний націоналіст)» за п'єсою Галини Тельнюк. У ній Федір Миколайович знову вийшов на сцену в головній ролі Зенона. Указом Президента України Федора Стригуна нагородили орденом Ярослава Мудрого V ступеня.
Мене завжди вражала універсальність цього актора: зауважте — обдарованих виконавців навіть у якомусь одному амплуа не так уже й багато. А тут — митець, котрий блискуче втілює і героїчні образи (Стригун зіграв кількох українських гетьманів — Мазепу, Хмельницького, Полуботка), і героїв-коханців (приміром Доменіко Соріано у «Філумені Мартурано» Е. Де Філіпо), і персонажів характерних, соціальних. У його репертуарі присутні психологічно складні ролі: актор однаково майстерно володіє жанрами комедії, драми, вміє бути і трагікомічним.
Уперше побачила красеня з вусами й напрочуд виразними очима у виставі «Марія Заньковецька», яку львівський театр імені цієї великої актриси привіз на гастролі до Києва ще на початку 1980-х. Упіймала себе на думці, що саме таким уявляла Миколу Садовського — темпераментним, запальним, захопленим справою, в чомусь мрійником і романтиком. Жодна з побачених наступних ролей актора не розчарувала: святом стали Іван Барильченко з дилогії І. Карпенка-Карого «Суєта» й «Житейське море», Іль («Візит літньої пані» Ф. Дюрренматта), Отелло, пан Виборний («Наталка Полтавка») та безліч інших.
На жаль, ми досі не побачили телеверсії святкового вечора з нагоди 70-річчя народного артиста України, лауреата Національної премії імені Т. Шевченка Федора Стригуна. А хотілося б, аби рідне телебачення порадувало глядачів не тільки бенефісом митця, а й ретроспективним показом вистав та фільмів за участі неперевершеного актора, адже він на це заслуговує. Можливо, цю ідею підтримають телевізійники, а ще більшим щастям стала б демонстрація українських мистецьких творів не в нічний час.
А недавно Перший національний телеканал, все ж звернувши увагу на ювілей актора, запропонував нашій увазі нову документальну картину «Федір Стригун. Абриси долі». Як на мене, це доволі успішна спроба розкрити неординарну особистість через біографічні факти, події та розповіді тих, хто безпосередньо знайомий з героєм — друзів, колег, близьких людей, зокрема дружини — народної артистки України Таїсії Литвиненко та сина Назара. Надзвичайно цінними у телефільмі є відсутність пишномовства й багатослів'я, натомість — лаконічне виокремлення тих кульмінаційних моментів долі актора, які зробили його тим, ким він є тепер.
Спогади дитинства. Федір Миколайович з теплотою розповідає про батьків — колгоспників з села Томашівка на Черкащині. «Самі працювали до сьомого поту,— каже митець,— але не хотіли, щоб і діти прожили життя у такій важкій роботі». Він рано відчув своє покликання і почав втілювати його з юнацьким максималізмом. Зворушливо звучать слова сивочолого актора про те, як він у 15 років організував у селі театр, ставив у ньому вистави й навчав акторів грати. А коли говорить, в очах той самий юнацький вогник, який залишився зі Стригуном на все життя.
«Це актор, покликаний небесами,— зауважує театральний критик Валентина Заболотна.— Україномовний від батька-матері, поетична душа. А скільки пісень знає!»
«Коли співає, його можна слухати годинами,— ніби продовжує її думку ще один провідний заньківчанин, народний артист України Богдан Козак.— Я галичанин, народився у Львові, а Федір Миколайович — зі Східної України. Він приїхав до Львова в 1965-му й привіз широту українських степів».
Львів став у долі Федора Стригуна великою, щасливою і дуже яскравою сторінкою. Випускник Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого, учень знаменитого режисера Володимира Неллі. Здавалося б, він міг активно пробиватися до столичних театрів (і пробився б), а міг би й на московські замахнутися. Та актора чомусь не вабили столиці. Спочатку працював у Запорізькому театрі імені М. Щорса, а коли в 1965 році отримав запрошення до Львова, погодився й відтоді грає на легендарній сцені Театру імені Марії Заньковецької, який став для Стригуна рідною домівкою і священним храмом.
Знімальна група «супроводжувала» Стригуна на львівських вулицях, котрими, як зізнався актор, любить прогулюватись і в сонячну, і в дощову погоду, у кав'ярнях і, звісно ж, у театрі та біля нього. Федір Миколайович поділився власними секретами пізнання міста, яке вже кілька десятиріч лишається для нього загадкою. Він радить дивитися не лише перед собою, а обов'язково піднімати очі вгору, до дахів будинків, бань храмів.
І знов екскурс у минуле. З тією ж юною посмішкою актор розповідає, як, приїхавши до Львова із Запоріжжя, був вражений, їдучи трамваєм з вокзалу, що зупинки оголошують українською. «Тоді про це не могло бути й мови ні в Києві, ні в Запоріжжі. Потім був не менш здивований, побачивши у кіоску газету «Вільна Україна». Уявляєте, така назва у той час? Подумав, чи не заберуть мене, якщо куплю цю газету. А бачу — люди купують і їх не заарештовують... Трохи згодом зауважив ще одну закономірність: що пристойніше вдягнена у Львові людина, то вишуканішою буде її українська мова. Я зрозумів: це місто українське і театральне, тож залишився в ньому».
Бачимо фрагменти з вистав і фільмів, зокрема улюбленої багатьма картини «Пропала грамота», де Стригун разом з другом, незабутнім Іваном Миколайчуком, грають двох відважних козаків і дуетом виспівують: «Ой чи пан, чи пропав — двічі не вмирати!»
Режисерська діяльність Федора Миколайовича у стрічці — на другому плані. А хотілося б нагадати, як у 1987 році він узяв на себе тягар художнього керівництва театром і в непрості 1990-ті зберіг колектив заньківчан. Зберіг не тільки кадрово: Львівський національний театр імені Марії Заньковецької не втратив національного духу, не знизив творчої планки. Після створення цілої низки вистав на історичну, героїко-патріотичну тематику, серед яких — «Маруся Чурай» (за поемою Ліни Костенко), трилогія «Мазепа» Богдана Лепкого, відродження шевченківських «Гайдамаків» у сценічній редакції Леся Курбаса, художній керівник вдався до експериментів. Ні, йдеться не про постановку псевдосучасної драматургії з присмаком «полунички». Федір Стригун вирішив поставити на драматичній сцені... оперету: спочатку повернув до життя твори «Шаріка» та «Гуцулка Ксеня» незаслужено забутого українського композитора Ярослава Барнича, потім поставив «Сільву» І. Кальмана. Експерименти глядач сприйняв «на ура». На жаль, киянам нечасто випадає нагода подивитися вистави Львівського театру імені М. Заньковецької, як і загалом колективів з українських міст. Частіше бачимо поверхнево-халтурні одноденки, що їх привозять московські антрепризи. І спонсори для них завжди знаходяться.
Тож нехай діяльності Федора Стригуна — режисера й художнього керівника — буде присвячено наступний фільм. І побажаймо, аби вік додавав йому лише мудрості й снаги.
Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:
- НАДБАВКА ЗА СТАТУС «АКАДЕМІЧНИЙ»
- «ХУДОЖНІЙ АРСЕНАЛ» — ВІДТЕПЕР НАЦІОНАЛЬНИЙ
- НОВИЙ АЛЬБОМ «ОКЕАНУ ЕЛЬЗИ»
- ГЕРОЇ «КНИЖКОВИХ СЕЗОНІВ»
назад »»»