BE HAPPY, БОББІ МАКФЕРРІН!
Ще кілька років тому про це можна було тільки мріяти, та наприкінці січня 2010-го фантастика стала реальністю: володар десяти премій «Греммі» 59-річний американський співак Боббі МакФеррін провів концерт у Києві.
Він трохи недолюблює композицію, за якою його впізнають майже в кожному куточку світу. Так трапляється: асоціацією з «Плачем Єремії» найчастіше є пісня «Вона», з Юрієм Шевчуком і «ДДТ» — «Осінь», але виконавці вже давно пішли далі, хоч слухачі на концертах хочуть чути старі хіти.
1988 року світ не був стабільнішим, ніж зараз. Загроза переростання «холодної війни» між наддержавами в «гарячий» конфлікт минула, однак наближалася радикальна трансформація східноєвропейського геополітичного простору, в повітрі відчувалося бажання поляків, чехів, німців, угорців залишити нав’язану їм колись навколорадянську орбіту.
За кілька років припинив існування і сам перенасичений внутрішніми суперечностями колос на глиняних ногах. У хаосі кінця вісімдесятих — початку дев’яностих прості слова Don’t worry, be happy! були непоганим рецептом: живи простими почуттями, радій життю, «і нехай весь світ зачекає».
«Багато хто думає, що я спеціально вирішив написати цей хіт, щоб заробити грошей або ще навіщось,— говорив МакФеррін в одному з інтерв’ю.— Та я такого на думці не мав. Не знаю, як пишуть ці самі хіти, і ніколи не намагався сісти і щось таке з себе вимучити. Це було б усупереч моїй музичній совісті. Ця пісня сама собою стала хітом, без жодних зусиль з мого боку. Фразу Don’t worry, be happy я побачив на вуличному постері, коли гуляв Манхеттеном. Побачив і почав наспівувати. Зробив із неї пісню, швидко і навіть не особливо замислюючись, просто щоб переключитися з якоїсь серйозної студійної роботи, яка тоді на мене чекала. От і все, а що було згодом, ви знаєте».
Згодом були згадані «Греммі» й всесвітня популярність, яку Боббі не намагався конвертувати у дзвінку монету, хоча цілком міг би кілька років їздити з концертами, виконуючи свій хіт «на біс». Років десять МакФеррін на концертах не співає Don’t worry, be happy, але для Києва американець зробив виняток. Щоправда, ініціатива належала не йому, а глядачці, котра, крім приспіву, і слів не знала. Та разом із автором вийшло в неї все ж непогано.
Непогано, а найчастіше добре виходило співати у всіх, хто морозного зимового вечора відвідав столичний Міжнародний центр культури і мистецтв. Про зайвий квиточок меломани-невдахи запитували більш як за годину до початку виступу і мало не за кілометр до входу. Та марно — охочих поділитися перепусткою не знаходилося, аншлаг було гарантовано задовго до дня вистави.
Власне, теза про «виставу» цілком доречна, адже концертом у вузькому розумінні цього слова спілкування Боббі МакФерріна з публікою не було. Він організував шоу, в якому глядачі були повноцінними співучасниками (або так — спів-учасниками).
Розпочиналося все так: на сцені у світлі самотнього прожектора — лише стілець. Жодного натяку на будь-який музичний інструмент. Із залаштункової напівтемряви виникає непоказна постать, і зал заходиться в овації, ще не почувши жодного звуку. В коло світла виходить підтягнутий темношкірий чоловік у джинсах і футболці з характерними «дредами» на голові. Без слів, якимось «растаманським» жестом вітається, сідає, робить ковток води, починає співати. При цьому примудряється різними голосами вести одразу дві музичні теми (діапазон на чотири октави дає змогу це робити), до того ж як перкусію використовує власну грудну клітку. Таке враження, що на сцені двоє-троє виконавців, але в полі зору — лише Боббі.
Вступна частина триває хвилин п’ятнадцять. Після цього співак вітається словами, а далі згадує імена Йоганна Себастьяна Баха і Шарля Гуно, пропонує залу заспівати безсмертний гімн Ave Maria. Інструментальну частину МакФеррін узяв на себе, а глядачі (зі словами!) заспівали. Це було неповторно: Україна таки має талант! Зі здивуванням (ми, виявляється, теж можемо) люди влаштували овацію самі собі, у багатьох на очах були щирі сльози.
Коли говорити про сценічну роль Боббі, то насамперед спадає на думку аналогія з камертоном: він спершу налаштовує слухачів на свою хвилю, розкриває навіть «немузикальні» вуха і слух, а згодом змушує повірити у власні сили. Ця аналогія стала ще міцнішою, коли пізніше МакФеррін стрибав по сцені, ніби на клавішах фортепіано: спочатку були прості до-ре-мі, згодом до-мажорне арпеджіо, а після цього Боббі зажадав складніших музичних конструкцій.
До інтерактивного дійства на сцені входило кілька елементів: це згадані дуети з талановитими співавторами-глядачами, танець на сцені під музику, запропоновану МакФерріном, хор під орудою Боббі, складений з тих, хто першим добіг до сцени. Власне, на сцену виходило мало не півпартеру, хоч охочих було значно більше.
Боббі МакФеррін не втратив можливості «подискутувати» і з музичними інструментами. Першим був баян Олександра Хрустевича, а згодом діалог із заокеанською зіркою продовжив вітчизняний маестро, гітарист-віртуоз Енвер Ізмайлов. Разом вони видали безсмертний «Караван», згодом натякнули на Smoke on the Water від Deep Purple.
Публіка не хотіла відпускати улюбленця, але виходу «на біс» у традиційному розумінні не було. Замість цього Боббі організував сесію запитань і відповідей, під час якої розповів про секрети свого мікрофона (звичайнісінький Shure, як з’ясувалося) і продемонстрував навички «серйозного» оперного співу.
«Ви хочете «біс», він хоче жити!» Так завершив концерт незмінний арт-директор продюсерської агенції Jazz in Kiev Олексій Коган. Він нагадав про те, що третій фестиваль Jazz in Kiev відбудеться 29–31 жовтня в Міжнародному центрі культури і мистецтв. Уже зараз очевидно, що високу планку, взяту першими двома фестивалями, вдасться втримати — приїзд Боббі МакФерріна є вагомим підтвердженням сподівань меломанів.
Антон ШУЛЬГА
також у паперовій версії читайте:
- ЖИТТЯ НА ПУАНТАХ
назад »»»