БОРИС ОЛІЙНИК:«ОЧИЩУЙМОСЬ! ВПОРАЄМОСЯ»
Борис Олійник... Чудовий поет із дивною долею. «Зовні» благополучною, блискучо-успішною, осипаною всіма можливими званнями, регаліями, нагородами і преміями. А що «всередині»? Рідкісний поетичний талант і талант людськості, який бачить світ глибоко і комплексно, на роки вперед.
Борис Олійник — це відчайдушна мужність, він у найдраматичніших ситуаціях рішуче ухвалював правильні рішення (скільки ж «сміливців» потонуло в морі «правильної балаканини» за відсутності рішень!).
«Улюбленець долі» побував майже у всіх «гарячих точках» міжетнічних конфліктів колишнього Радянського Союзу.
З перших днів нової Югославської трагедії виступив на захист Сербії, потрапив там під бомбардування натовців. Неодноразово бував у «гарячих точках» Боснії та Герцеговини.
У 1986 році одним із перших побував у Чорнобилі, в зоні, звідки вів телерепортажі.
Він, по суті, зупинив будівництво промвузла у Каневі, що загрожувало усипальниці Т. Шевченка. Виступив проти зведення мосту через Хортицю, що змусило чиновництво відкласти реалізацію свого наміру.
Був серед тих, хто через пресу заблокував будівництво АЕС у Криму і під Чигирином та каналу Дунай—Дніпро, через який пішов би в Україну весь бруд Європи.
Першим на державному рівні 1988-го в Кремлівському палаці сказав про Голодомор в Україні, запропонувавши створити «Білу книгу» про чорні діла 1932–1933 років.
Саме Борис Олійник від імені інтелігенції України вручив маршалові Д. Язову клопотання про звільнення від військово-політичного училища приміщень Києво-Могилянської академії.
Один із фундаторів Українського фонду культури, незмінно з 1987 року і донині очолює його на громадських засадах.
Чимало сил віддав роботі у Верховній Раді України як народний депутат. Та знову-таки мав мужність не увійти до складу нинішньої Ради, хоча й отримував «ангажементи».
Борис Олійник — автор майже півсотні книг віршів, есе, статей, які «просочені» біографією Українця і Людини світу. В ньому зійшлись потужна особистість — потужний поет.
— Борисе Іллічу, чи пишуться вірші в наш незрозумілий час?
— По суті, це добровільна каторга. Якщо і не пишуться, то весь час думаєш написати. Отже, пишеться. Незважаючи на те, що про час нинішній ще в 20-х роках минулого століття сказав російський поет Володимир Луговськой:
«Итак, начинается песня о ветре,
О ветре, обутом в солдатские гетры,
О гетрах, идущих дорогой войны,
О войнах, которым стихи не нужны».
— Наведіть, будь ласка, один із Ваших останніх віршів, задамо камертон нашій бесіді.
— Процитую початок свого нового циклу «Дві тисячі тринадцять?»:
Крізь рев машин в бензиновому смраді
Поміж бомжів у кайфі наркоти
Ступав я важно стольним Київ-градом,
І думав: а куди вже далі йти,
Коли під сяйвом гральних автоматів,
Утративши життєве опертя,
О, Господи, прости нас! — юна мати
На продаж виставля... своє дитя?!
Нові вкраїнці мчали в чужемарках,
Десь нижчі рангом гнали пішаком.
Афган безногий, сплюнувши цигарку,
Погрожував у всесвіт кулаком.
Когось тягла міліція у відділ,
Комусь в розборці всунули «перо».
Загал же, гейби ні об чім не відав,
Осатаніло штурмував метро.
Затим, з вагонів вирвавшись назовні,
До гнізд летіли: кожен — у своє,
Де їх чекали сторожко законні:
Чи вже пропив, чи тільки ще проп'є?
І закипа така в тих закамарках
Ядуча ревність, — чи й Отелло зна!
Зате в палацах, зведених захмарно,
Сидять рядком коханка і жона.
То — інший світ, і зовсім інша повість.
Там все покласно: свій, ачи не свій.
Там вас перепитають: «Що це... совість?»
Там — інший світ.
І так далі, допоки читач не дізнається суті назви твору «Дві тисячі тринадцять?».
Додам, що пишу також публіцистику, есеїстику, мемуари. Працюю над матеріалом з приводу дня нинішнього, але російською мовою, бо у нас він не вийде. Називається «Час расплаты, или Время подлецов».
— Існує думка, яка вже набула рангу істини, що політика деформує митців. Що Вам дала політична діяльність і що відібрала?
— Розумієте, багато з нас, поетів, стали політиками через нещастя, бо, маючи кревну дотичність до мови, краще за будь-кого знали болі її, через те чимало з нас і пішло в політику. Позаяк у слов'янському світі завжди на часі гасло: «Поетом можеш ти не бути, але громадянином бути зобов'язаний». Тож хтось пішов у політику, хтось — ні. Як на мене, поета, котрий має базовий професіоналізм, опертий на моральність, політика не деформує.
— Однак чимало поетів, котрі пішли в політику, в поезію не повернулись, загинули для неї. А такі колоси як Іван Драч, Дмитро Павличко тепер поза парламентом, так само і Ви полишили «посаду» народного депутата.
— Слава Богові, що ми не потрапили до нинішнього складу парламенту! Я не знаю, як було в Івана Федоровича і Дмитра Васильовича, але мені надійшли «ангажементи», і я спочатку, мов старий кінь, що почув трубу, стрепенувся, а потім охолонув: «Так це ж незаконні вибори! А я ж стою на сповідуванні законів, то невже йтиму до такого парламенту?». Адже всі, хто там є, навіть порядні люди, вже забруднені, я їм не заздрю. Тим паче, що в нашому краї немає повнокровної держави, от у чому біда. Ми не знаємо «ієрархії», тобто хто за що відповідає, немає елементарної службової виробничої дисципліни. Президент щось пише навскосяка для виконання, прем'єр — теж, одне одного спростовують. Це ж не держава. Проте наш народ (йому тільки вклонитись) нині з горем пополам, а все ж працює так, ніби в нього є держава. Такий народ непереможний.
Одначе треба ворушитися. Людям, загалу не гоже, піднявши комір кожушка, попідтинню хитрувати: «Бач, отой висунувся, йому дали в пику, а я пересидів». Ні, під тином не пересидиш, і сюди доберуться окупанти, вони вже тут, тож треба виходити з-за тину та окопів. У нас же є всі підстави й можливості конституційно змести все те, що завело нашу країну в глухий кут, і в правовому полі навести лад без цих неспроможних владців. Не треба сидіти і плакатися, є ж усе: суверенітет, Конституція, закони, прапор, гімн, і таке інше. Вперед! Ідімо у світ, не крутімося (бо в'язи можна скрутити) то на Москву, то на Вашингтон, дивімося в перспективу, пам'ятаючи про сусідів близьких і далеких. Треба мати свою лінію.
І облишмо цю українську звичку: шукати обов'язково ворога, щоб списати на нього свої негаразди. То євреї винні, то турки, то поляки, тепер, звичайно, передовсім москалі. Запитую: «А ми ж де?» — «А причому тут ми?», — дивуються. От вам і «вопрос решён».
Плакальники набридли до незмоги, а вони досі заламують руки і волають: «Куди нас завели?», ніби прибули з Марса і не бачили, що і як коїться. Ми всі до цього причетні. Очищуймось! Впораємося. Народ — великий, тут уже не треба нікому нічого доводити: етнічні українці стільки дали світові талантів, що іншим не снилося!
Щоб зупинити свавілля, треба вже виходити і на вулицю, не сидіти тихо. У Декларації прав людини ООН є одна графа, яку завжди затуляють рукавом. Там ідеться, крім того, що всі приходять у цей світ рівними, ще про таке: якщо народ вичерпав усі можливості для самозахисту, він має право виявляти громадянську непокору, тобто братися за розум, а конкретніше ви знаєте за що.
Тож ворушімось! Тим паче, що стоїмо на щедрій землі, треба використовувати кон'юнктуру моменту в найкращому розумінні цього слова, Україна — на перетині світових шляхів плюс має чимало переваг. Не варто пускати хуторян до влади. Ми ж їх вибираємо.
— Тим часом хуторяни і далі розігрують мовну карту, намагаючись з водою виплеснути й дитя.
— Підкидають, що треба вивчати російську літературу як іноземну. Я говорю: «Та схаменіться, адже, певно, більше половини класичної російської літератури створили етнічні українці, серед яких Гоголь, Достоєвський, Чехов, Некрасов, Маяковський (повний українець по матері й по батькові), Ахматова... Та куди не кинь! Однак Україну спонукають вивчати російську літературу як іноземну. Не треба ж корчити з себе героїв, із яких регоче світ.
А от державна мова при становленні держави потрібна одна — українська. Коли прихильники кількох державних мов, шукаючи підтримки, запитали у Путіна: «Владимир Владимирович, как вы насчет того, чтобы на Украине государственным языком был не только украинский?», він роздумливо сказав: «В Российской Федерации 83 субъекта, но государственный язык один — русский».
А ми скажемо: є українська мова — є держава Україна. Однак російській мові треба віддати належне: чи знали б ми Расула Гамзатова, Кайсина Кулієва, Давида Кугультінова, як і багатьох інших світочів малих народів? Так само до інших народів ішли українські письменники через російську мову. Чого ж її гудити? Навпаки, російській і мовам усіх народів для розвитку треба створити режим найвищого благосприяння.
Є у нас категорія людей, котра, наскакуючи на росіян, спричинила чимало проблем. Для чого підкидати остюки сусідам, а козирі — шовіністам? В ім'я інтересів своєї нації державник має вести діалог, навіть якщо вважає когось супротивником. У Росії є шовіністи, в тому числі крайні, як і у нас (крайні завжди сходяться), котрі теревенять, що немає української мови, є діалект. Ми ж повинні орієнтуватись на офіційний Кремль, а він — на офіційний Київ. На балаканину таких як Затулін і Лужков треба відповідати на їхньому рівні. Я передавав Затуліну, що не можу опуститися як колишній член ЦК КПРС до того, щоб дискутувати з пересічним клерком ЦК ВЛКСМ! Себто не робитиму йому пабліситі.
Офіційний Кремль і офіційний Київ мають вести діалог на рівні своїх прерогатив і не реагувати на блазнів. Я не раз говорив: «Передайте Лужкову, хай він менше ляпає про Крим і Севастополь як про «исконную русскую территорию», а приїде до Києва та поклониться могилі Юрія Долгорукого, який заснував Москву». Ну так жартома, а інакше з ним не треба говорити, біцепсами грати, тільняшку на грудях рвати... Перед ким? Ми ж їм просто даємо рекламу. Треба сміхом знешкоджувати. А от на офіційні випади має бути відповідне реагування. Хоча як повинен реагувати Кремль на те, що наші хлопці йому підсовують? Ледве чи не організацію Голодомору. А росіян же вмирало з голоду не сотні, а мільйони. Та хіба можна класти на ваги трупи? Блюзнірство. От і пожинаємо антиукраїнську пропаганду. А хто дав росіянам козир? Самі знаєте, не називатиму прізвищ.
— Перегортаючи архіви «Радянської України», нині «Демократичної України», я зустрічав неодноразово і Ваше ім'я під віршами, публіцистикою. В газеті працювала когорта талановитих журналістів, прозаїків і поетів, які згодом вийшли на високі літературні орбіти. Кого Ви могли б згадати, з ким перетинались і мали творчі стосунки?
— Надрукуватись e «Радянській Україні» було вельми престижно, куди пак! Там гуртувались чудові журналісти-газетярі й письменники. Навскидь пригадую редактора Івана Педанюка, заступника редактора Вітольда Прощакова, заввідділу партійного життя Анатолія Москаленка (згодом директор Інституту журналістики), відповідального секретаря Андрія Мельничука, заввідділами культури в різні роки Світлану Нарбут та Ярему Гояна, заввідділу науки Євгена Ямпольського (з ним я вчився в університеті й разом грав у футбол), Леоніда Даєна, Якова Клименка... Мої шляхи перетиналися з майстрами слова Михайлом Стельмахом, Миколою Бажаном, Олесем Гончаром, Юрієм Збанацьким, Валентином Лагодою, Володимиром Бровченком, Степаном Олійником, Миколою Сомом, Вадимом Крищенком, Євгеном Гуцалом, Дмитром Луценком... До редакції газети навідувався Расул Гамзатов, вірші й поеми якого перекладав. Усі ці люди — цілі материки, розповіді про яких — окремі томи. Найголовніше, що вони були тим «повітрям», яким я дихав.
— Борисе Іллічу, заснований Вами Український фонд культури, який очолюєте на громадських засадах, на думку багатьох митців, є Вашим другим крилом. Він був створений у «розбурханий» час — наприкінці 80-х. Коли ж Міністерство культури стало зовсім ніяким, перетворився на цитадель культури, прихисток митців. Чим є нині для Вас Український фонд культури? Які у нього пріоритети, акценти?
— Упродовж двадцяти двох років — це частина мого життя. У нас можуть працювати люди тільки подвижницького складу, їх небагато лишилося. На Дмитрові Григоровичі Янку практично все лежить, у нього школа — дай Боже, те, що ми кажемо, державницька, адже за радянських часів було чимало хорошого. Він працював у Міністерстві культури, у ЦК компартії України завсектора образотворчого мистецтва. Глибокий мистецтвознавець. До нього досі йдуть художники — від молодих до народних за порадою. Багатьом із них він допоміг вистояти проти натиску партбюрократів.
Фондом втілювались програми «Т. Г. Шевченко», «Молодь і культура», «Народна пісня, народна творчість», «Пам'ять», «Топоніміка»... А скільки було підтримано чудових самодіяльних колективів, знаних не тільки в Україні, а й Європі. Вони не лише пропагують народні пісні, танці, а й відроджують старовинні традиції, побут. У них відлунює самобутня народна душа.
Завдяки фонду відкрито першу в історії України Вищу школу кобзарського мистецтва в Стрітівці.
Відомий нині фестиваль «Червона рута» зародився під крилом нашого фонду. Хоча нині деякі «прилипали» навіть не згадують про це.
Нині фонд, зокрема, працює як постійно діюча картинна галерея, ми організовуємо величезну кількість виставок, презентації книг. У нас чудова атмосфера, всі прагнуть на Липську, 16,— погрітися від вогника щирих людських взаємин.
Ми є організаторами всеукраїнського конкурсу «Нові імена України», має відбутись уже двадцятий. В областях відбирають найталановитіших дітей, посилають до нас. Маємо попечительську раду європейського рівня, у складі якої були народні артисти України співачка Євгенія Мірошниченко, скрипаль Богодар Которович (Царство їм Небесне), і нині діють народні артисти України — співачка Зоя Христич, диригент Національного оркестру народних інструментів Віктор Гуцал, співачка, викладач, академік Галина Поліванова з Одеси, інші корифеї. Вони три доби прослуховують, як мінімум, сто п'ятдесят претендентів, виявляють кращих з кращих, які одержують двадцять п'ять звань лауреатів і двадцять п'ять — дипломантів. Конкурс авторитетний, лауреати «Нових імен» мають доступ до профільного навчання у вищих навчальних закладах. Допомагаємо їм, чим можемо.
Живемо, діємо, незважаючи на те, що приміщення Українського фонду культури довго не опалювали, певно, ми, його нечисленні працівники,— контрольна група: якщо не вимремо, отже, можна не опалювати й в інших (сміється.— В. К.).
Вважаю, що держава нас мала б хоч трішки фінансувати, нам повинна за нашу роботу щось платити, але нічого, перебудемо. Йдемо вперед. Небагаті, зате не тиснуть застережники на крилах, і взагалі не обвішуємося ними, мов торбами, що й злетіти неможливо. Консолідуємо спонсорів, збираємо гроші, зараз це нелегко. Симпатиків у нас багато, хоча, коли кидаємо клич, то олігархи не дають ні копійки (вони, радше, постріляються на мішках із грішми), а бізнесмени середнього статку, які самі заробляють, обов'язково поділяться. Розуміють: внесок у культуру — це запорука грядущого.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»