КСЕНІЯ НІКОЛАЄВА: «ВІД РОЛЕЙ НЕ ВІДМОВЛЯЮСЯ,
БО ФОРТУНА ВІДВЕРНЕТЬСЯ...»
Вона вміє бути аристократичною на сцені та в житті. Героїні актриси Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, заслуженої артистки України Ксенії Ніколаєвої вражають напрочуд тонкою душевною структурою — вони зіткані з ниточок палкого кохання, пристрастей (іноді фатальних), суму і надій, нестримних веселощів і ностальгійних спогадів...Такими стали Кареніна, Раневська з вистав «Анна Кареніна» та «Вишневий сад», літня актриса Олександра Борисівна з бенефісного спектаклю «Самотня леді», поставленого з нагоди ювілею актриси на сцені Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». А ще виконавиця наділяє своїх героїнь рідкісним умінням не лише переживати, а й думати та мудрішати на сцені, зокрема яскраве тому свідчення — Люсі Краун («Так закінчилося літо» за п’єсою Ірвіна Шоу).
Лицедійство у Ксенії в генах. Вона актриса в четвертому поколінні. Ніколаєвій поталанило народитися й вирости у творчій сім’ї. Мати — народна артистка України Ганна Ніколаєва 69 років пропрацювала у Київському театрі російської драми імені Лесі Українки, батько — Микола Пенькович грав у Львівському театрі імені М. Заньковецької, а потім став заступником міністра культури України.
— Він полишив акторську професію, сказавши: «Це не моє»,— пояснює Ксенія.— У батька краще виходила керівна, організаційна діяльність, і він пішов, як нині кажуть, у партноменклатуру. Але коли це слово вживають з негативним відтінком, ображаюся, бо знаю, що батько все життя працював чесно і для людей. Та й власного комсомольського минулого теж не соромлюсь.
— Я й не сподівалася почути це від людини з дворянським корінням!
— Моїм активним вихованням займалася бабуся, котра справді була чистокровною дворянкою. Та, як не дивно, гарних манер мене вчив і комсомол. Коли чую якісь скептичні висловлювання на цю тему, відповідаю: «Ви мені, будь ласка, тих слів не кажіть, це наше спільне минуле — з нього всі ми вийшли». Інша річ, як там кожен знаходив і поводив себе. Я пишаюся тим, чим займалася в молодості, як багато хто пишається званнями народних артистів Радянського Союзу. У цьому відрізку життя є величезний «шматок» історії, й перекреслити його неможливо.
— І все ж, за моїми спостереженнями, Ви більшою мірою людина з минулого. Маю на увазі культуру мови, поведінки, сценічний і побутовий смак.
— Мене виховувало глибоко культурне, інтелігентне середовище моєї бабусі, тому сформувалася й донині залишаюся не надто сучасною людиною. Втім, це не означає, що я архаїчна: працюю з молодими акторами, знаходячи з ними спільну мову, спілкуюся «на рівних» із друзями своєї доньки. Та якщо говорити про культуру, для мене, звичайно, ближчим є початок минулого століття, ніж нинішнього, з огляду на його засилля технократії, котра винищує якісь важливі моменти нашого духовного життя. Як можна творити, не працюючи внутрішньо, глибинно? Я справді люблю давні книги, речі, будинки, адже в них оживає історія.
— Вашим трепетним ставленням до минулого овіяні такі образи, як Раневська, Кареніна. У Вашому виконанні це справді класичні, вишукані, духовно наповнені героїні класичних творів. Хрестоматійні ролі готуєте так, як усі, чи за особливим рецептом?
— Тут нікуди не подінешся від системи Станіславського: тільки ти і лише в запропонованих обставинах, тобто ставлю себе на бік тієї, умовно кажучи, Марії Іванівни, яку гратиму сьогодні. Хто така Анна Кареніна? Кожна актриса бачить її по-своєму. Як на мене, це звичайна жінка, котра, закохавшись, припустилася помилки. Але не можу казати: «Не робіть так!» Нехай людина сама вирішує, як їй чинити у цьому житті. Я повинна виправдати героїню, зрозуміти причини її вибору і чому я, Ксенія Ніколаєва, повелася б інакше.
— Тобто Ви зовсім інша?
— Звісно. Однак часточка мене є в кожній моїй героїні.
— Тепер перейдемо від поезії до театральної прози. Знаю, що Ви вважаєте художнього керівника Театру драми і комедії на Лівому березі Едуарда Митницького своїм учителем, людиною, котра багато в чому сформувала Вас як актрису. Однак нині працюєте в театрі зовсім мало. Виставу «Вишневий сад» зняли з репертуару (на мою думку, зарано), роль Анни Кареніної у Вас забрали і ввели на неї інших виконавиць. Це випадковий збіг обставин чи щось інше?
— Жодної образи на Едуарда Марковича не маю. Є класики, які й нині, як писав поет, «живее всех живых», і Митницький до них належить. Та розгляньмо, приміром, ситуацію, коли діти йдуть з сім’ї. Рідніше за батьків у них нікого немає, але і з ними трапляються конфлікти. Едуард Маркович зняв мене з ролі Кареніної, мотивуючи наявністю актрис молодшого покоління, котрим треба грати. Тут режисер має певну рацію — він справді ввів чимало нових виконавців ролей (наразі у виставі грає половина не тих, хто працював разом зі мною). Однак коли вже утворився ланцюг певних подій, потрібен деякий час, аби відсторонено подивитися на себе (можливо, я в чомусь помилялася) і знайти щось інше в своїй душі.
Скажу відверто, що ті два роки, упродовж яких працюю на разових виставах, не зробили мене слабшою і менш жадібною до роботи — просто стала іншою. Я повернуся до театру в будь-який день, коли мені запропонують гідну роботу. Поки що такі пропозиції не надходили, а я досягла вже того віку та якості, коли мені не все одно, що грати, у кого і як. Тобто певний професійний авторитет має працювати на мене. Тому перебуваю в пошуках. У Театрі на Лівому березі репетирую одну роль — цікава п’єса й режисер, але зараз репетиції призупинені, і я повністю пішла в кіно.
— А там багато роботи?
— Не дуже, бо у наш кризовий час мало в кого є гроші. Та, хвалити Бога, працюю, сподіваюсь, що й надалі зніматимусь. Для мене немає значення, де я зайнята — в кіно чи театрі. Головне — робити свою справу чесно, аби потім не було соромно. А якісно зіграти можна і велику роль, і епізод, і в серіалі, і в широкоформатній стрічці, та навіть у рекламі котячого харчування.
— Чи Ви б у ній знялися?
— Із задоволенням, адже в мене живуть три коти.
— Ваші кіноролі, зокрема в українських фільмах останніх років, справляють гарне враження. Маленькій ролі матері головного героя фільму «Помаранчеве небо» — Марка Ви віддали багато душі, зробивши цю жінку не просто зверхньою дружиною губернатора, а саме матір’ю — ніжною, люблячою, здатною до прощення та компромісів. Дивовижно різноплановою, багатогранною особистістю є головний лікар пологового будинку Маргарита Андріївна з картини «Ой, мамоньки...». Сильна жінка, яка залишається Медиком навіть у сучасних умовах, несприятливих для гуманізму, лише вкрай рідко дозволяє собі бути слабкою. Ксеніє, Вас приваблюють змістовні характери чи можете зробити їх такими, навіть у не надто захопливому сценарії?
— Сценарний образ може бути який завгодно — цікавий, нецікавий і взагалі ніякий. Проте якщо я поставила свій підпис під угодою, то мушу зробити роль яскравою. Навіть телефонний записник можна зіграти так, щоб глядач сміявся або плакав.
— Одне слово, можете втілити будь-який характер?
— Тепер уже так.
— Допомагає досвід?
— І почуття гумору. Воно рятує.
— У яких випадках відмовляєтесь від ролі?
— Ніколи. Існує таке неписане акторське правило, до якого мене мама привчила замолоду: не можна відмовлятися від епізодів, масовки — ні від чого. Бо тоді, як казала мати, фортуна відвернеться. Можливо, це забобон, але він сидить у мене «в крові».
— Ви актриса, яка не приховує свого віку. Торік відсвяткували 50-річчя. І до ювілею отримали чудовий подарунок — п’єсу Ігоря Афанасьєва «Самотня леді», котра стала Вашим бенефісним спектаклем на сцені Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». Цей твір був написаний спеціально для Вас?
— Ні. П’єса була написана на замовлення іншої актриси. Але їй не сподобалось, що головною героїнею є немолода жінка. Мене це не засмутило, бо тут ідеться не про вік, а про нереалізовані можливості. Тому я рішуче промовила: «Давайте її сюди. Це мій матеріал».
— Щось змінювали в цій п’єсі?
— Змінювала не я, а режисер Ігор Славінський. Він вставляв номери — музичні, танцювальні, цитати з інших драматичних творів. Автор давав нам можливість широко використовувати свою ініціативу. Це ж бенефіс — зібрання ролей зіграних, незіграних...
— Вийшла зворушлива історія про долю не тільки конкретної героїні, а актриси взагалі. У програмці зазначено, що Ви присвятили бенефісну виставу пам’яті своєї матері — народної артистки України Ганни Тимофіївни Ніколаєвої. Мабуть, Ви зіграли тут і її, й себе...
— Безперечно. А ми всі дуже схожі, незалежно від того, у якій країні або місті живемо. В усіх багато що однакове, лише з деякими нюансами.
— Ксеніє, люди, які досягли 50-річчя, зазвичай кажуть, що змінилися, набувши певних нових рис. Що можете сказати про себе?
— Найголовніше, що я навчилась з іронією ставитись до себе й оточення. Зрозуміла, що не треба все сприймати серйозно, бо тоді можна збожеволіти. А якщо усміхнутися (принаймні внутрішньо), то й проблема — не проблема і людина видаватиметься світлішою. І друга життєва наука, яку я опанувала вже після смерті мами,— це вміння прощати. Раптом прийшло розуміння, що страшніше від смерті нічого немає, а все інше порівняно з нею — дрібниці. Оце вміння вибачати, заплющувати на щось очі (хоча, чесно кажучи, не завжди виходить) додає мені якоїсь неквапливої мудрості черепахи.