УКРАЇНЦІ
ЗА ВОЛГОЮ
Торік в Україні побували гості з Ніколаєвська-на-Волзі. Власне, приїхали вони, щоб побачити місця, де народився, ставав на ноги й творив Степан Олійник, який у роки Великої Вітчизняної війни жив у їхній станиці, коли працював фронтовим кореспондентом газети «Сталинградская правда». Тоді ж наш співвітчизник зустрічався з Михайлом Шолоховим.
Разом із заволзькими гостями та Лесею Олійник ми відвідали батьківщину письменника на Одещині, багато спілкувалися. Ніколаєвці розповіли, що в їхньому містечку багато вихідців з України. Я звернула увагу на прізвища російських гостей: глава Ніколаєвської районної адміністрації — Олександр Ткаченко, головний редактор газети «Заволжье» — Олександр Лепещенко, водій авто виявився Гречкою. Захотілося довідатися про нащадків наших краян, дізнатися, що збереглося від українськості за понад чверть тисячоліття. Бачила нашу діаспору в Америці, у Франції, знайома із земляками, які волею долі опинилися в Приморському краї. І ось нещодавно трапилася нагода більше дізнатися про «запорожців на Волзі»: керівники Ніколаєвського району запросили нас з донькою українського письменника на ювілей Музею Михайла Шолохова, де тепер є й куточок Степана Олійника.
Кам'янки,
Любашівки,
Кашари... Дорогою від Москви до Ніколаєвська траплялися села, назви яких свідчили, що там бували наші краяни. Проминули кілька Любашівок, Кам'янок, зустрілися на шляху Кашари, Буєраки, а оселилися ми в Очкурівці, селі поблизу районного центру. І як же я здивувалася, коли біля готелю почула українську мову. Таке враження, що то не глибинка Росії, а питомо українські Лубни, Пирятин чи Фастів. На імпровізованому базарчику чоловіки та жіночки продавали городину, молоко, сметану, сир і розмовляли на побутові теми... Типові сільські балачки. Мало не остовпіла — мова, як у наших бабусь, що торгують на трасах чи приміських базарах власним нехитрим товаром, який ще не встигли пригребти перекупники. Підійшла, познайомилися. Назвалися: Томиленко, Черевичко, Ігнатенко, Коротенко, Бондаренко... Стали навперебій розказувати, що їхнє село — «хохляцьке», а вони «хохли» і розмовляють «по-хохляцьки»... Марно намагалася пояснити, що вони не «хохли», а українці... Розповіли, що багато з них хоча й мають «хохляцькі» корені та прізвища, знають мову, а за паспортом — росіяни. Мовляв, живуть же в Росії. Один чоловік зізнався, що тато з ним не розмовляв три місяці, коли довідався, що той записався росіянином. Виходить так, що батько-мати — українці, а діти... вже росіяни. А як же національна належність, прадавні корені, генеалогічне дерево, родовід?.. І в США, й у Франції українська діаспора має свої центри, недільні школи. На свята й щонеділі збираються люди по церквах, щоб відчути плече друга-побратима, поспілкуватися мовою прабатьків. Зрештою, прилучити до праматеринської культури своїх нащадків... «Української школи в нас нема, церкви також,— ділиться чоловік, який не захотів назватися.— Збираємося, розмовляємо по-хохляцькому, співаємо українських пісень — вони дуже задушевні, інколи аж до сліз доводять. А ось діти так спілкуються тільки вдома, а на людях переходять на російську». Власне, з чого дивуватися: в Україні майже та сама картина.
Торували
Чумацький шлях Як з'ясувалося, Ніколаєвськ-на-Волзі виник на місці чумацької слободи. Її заснували на лівому березі прославленої річки... українці. 16 лютого 1747 року імператриця Єлизавета Петрівна видала указ про добування солі на озері Ельтон та поставки життєво важливого продукту в Саратов і Дмитрієвськ, нині Камишин. А що наші пращури з давніх-давен займалися цим промислом, щороку простуючи безлюддям до Криму, й мали неабиякий досвід у цьому, то й поїхали чумаки разом із козаками з Полтавщини та Харківщини в далекий невідомий край, у перепалені сонцем степи, щоб торувати Чумацький шлях, який зберігся й донині.
На час, коли на престол зійшла Катерина ІІ, у слободі вже було сто двадцять будинків, у яких жили переселенці з України. А втім, будинками назвати споруди під солом'яними стріхами із стінами з саману, тобто глини й соломи, складно. Отож іменували їх опічками. Всередині все — як в українських хатах.
На прохання чумаків, за указом від 17 березня 1758 року, переселенцям виділили «земельные угодья для достойного обеспечения кормами волов, а также к приласканию и совершенному удовольствию их». Аякже, розорати віковічну цілину могли тільки важкі малоросійські плуги, у які впрягали волів. Чумацький шлях розширювався, до нього належав не лише Соляний тракт, а й велике пасовище для волів та коней, на яке місцевим калмикам забороняли запускати їхні череди, табуни й отари, хоча й дослухалися до табу не завжди. Нелегко приживалися наші земляки на Поволжі. А втім, селилися там і росіяни, переважно з Тамбовщини, а також німці та інші народності. (Нині в Ніколаївську нараховується понад сорок національностей. ) Ще у ХVIII ст. у цьому Вавилоні переважали вихідці з України. І «рушійною силою» були також вони. І що цікаво, як зазначають сучасні краєзнавці, хоча в давнину суперечки між станицями традиційно залагоджували за допомогою кулачних боїв, українці мирно уживалися з усіма народами й народностями.
На випалених сонцем землях почали активно розвивати землеробство, тваринництво та ремісництво. Копали колодязі, бо до того чумаки возили воду за 129 верст — три-чотири фури з сіллю, а одна з водою. На місці «опічків» з'явилися оселі із соснового лісу, який сплавляли з верхів'їв Волги.
У слободі було до семи десятків промислів
За статистикою астраханського архіву за 1869 рік, у слободі Ніколаєвській налічувалося сім десятків різних промислів. Найбільший попит був на теслярів. Зводилися дивовижно красиві споруди з різьбленим мереживом. І візерунки не прості: знаки, характерні для часів трипільської культури.
Головний промисел — чумацтво. У сезон — від травня до жовтня — чумак робив сім-десять ходок на Ельтор, одержуючи з кожної фури по 14 рублів чистого прибутку. Щоб стимулювати солевозів, Єлизавета Петрівна навіть заборонила брати з чумаченьків податки.
Ясна річ, розвинене було й рибальство: поряд Волга, протока Воложка та єрики, де водилася різна риба.
У 1875 році працювали в Ніколаєвську двадцять майстерень, у яких виготовляли повсякденні й святкові валянці. З овечих шкур шили кожухи, казакини, шуби. Особливо популярні серед жіноцтва були швачки, яких на український манір називали «модисками» (від модисток).
Не обходилося й без такої екзотичної професії, як жебрацтво. Кажуть, прибутковий був промисел, бо співчутливі люди щедро давали «старцям» на прожиття.
Ніколаєвськ-на-Волзі
сьогодні Така, якщо стисло, історія чумацької слободи на берегах Волги, котра завдяки старанням і наших краян стала центром Заволжя. Люди, у чиїх жилах тече й українська кров, творять сьогодення Ніколаєвська. До слова, губернатор Волгоградської області — Микола Максюта, віце-губернатор — Василь Галушкін... А мати Михайла Шолохова, якого високо шанують у Ніколаєвську, походила з Чернігівщини...
Якщо до XVIII ст. землі степового Заволжя вважалися геть непридатними не лише для землеробства, а й для тваринництва, то після переселення працелюбних Петренків-Ткаченків чумацька слобода перетворилася на виробника і переробника сільськогосподарської продукції, центр Заволжя.
— Неродючі землі, де колись росли тільки сиві полини, перетворилися на квітучу оазу на березі Волги, яка в наших краях сягає в ширину до восьми кілометрів,— розповідає керівник району Олександр Ткаченко.— Вирощуємо зерно, кавуни, розводимо велику рогату худобу, птицю, ловимо рибу. Добуваємо нафту. У мене самого відсотків п'ятдесят — щонайменше! — української крові. У нас звучать українські пісні, щоправда, дещо інтерпретовані, адже минули століття. Використовуємо багато українських слів, привезених колись з Полтавщини та Харківщини. Досі в нас кажуть не «подсолнечное масло», а «олія». І в інтер'єрах маємо багато спільного. А під час Великої Вітчизняної район прихистив чотири колгоспи з України. Чимало людей залишилося в нас.
Щодо пісні, то справді, у Ніколаєвську її люблять. На ювілеї Музею Михайла Шолохова поряд з кубанським колективом виступав український гурт під керівництвом Олени Гудименко. Павлина Діденко, директор районного будинку культури, активна учасниця ансамблю, родом з Вінниччини. Жінка розповіла, що колектив постійно поповнюється. Виконують вони переважно старовинні пісні. У їхньому репертуарі традиційні «На городі верба рясна», «Ой хмелю, мій хмелю», «Розпрягайте, хлопці, коней», «Кину кужіль на полицю», «Туман яром»... А втім, вишукують і забуті перлинки, розпитують старих людей і розучують. Колектив брав участь у фестивалях української пісні на Луганщині, у Львові, Києві, Луцьку. Та й застілля не обходяться без української пісні...
Мовне багатоголосся та традиції багатонаціональної станиці вивчає загін «Фольклор» під керівництвом доктора філологічних наук Василя Супруна. (До слова, нас попросили виступати... українською, яку всі розуміли без перекладачів. І поза урочистостями ми спілкувалися з місцевим населенням українською). Наші краяни жили не лише в Ніколаєвську, а й на хуторах Малюки, Добрянка, Сивко, Майдан, Верби, Левчунівка... Учні Левчунівської школи навіть склали словник місцевого діалекту, який зберіг суто питомі, навіть нечасто вживані в Україні слова, скажімо, такі: айда — ходімо, бірюк — вовк, дощ мигиче — дощ мрячить, сапетка — кошик, забалдишний — несерйозний, сніг кужелить — сніг мете... Деякі слова, звичайно, видозмінені, наприклад: взутьйо, карпетки, тобто шкарпетки, гузик — ґудзик, гляпати — ляпати, кизик — кізяк...
Погляд у завтра У звіті еколого-краєзнавчої експедиції «По рідному краю», опублікованому у Волгограді в 2008 році, розповідається: «Якщо на початку ХХ століття українці становили п'ять відсотків населення всього Поволжя, то в Ніколаєвському повіті, за переписом 1920 року, їх проживало 54 відсотки. У 1923 році в губернії відкрили чотири українські школи, російсько-український технікум... Згодом з'явилося ще кілька національних шкіл у місцях компактного проживання українців... Невдовзі всі осередки української культури й освіти було ліквідовано... Процеси асиміляції, русифікації набули значного розмаху за радянських часів».
За інформацією з того ж джерела, у 1926 році в Ніколаєвському повіті жило на 10 відсотків менше українців. Виділилася окрема етнічна група: люди вважаються росіянами й не ідентифікують себе з українцями, які живуть в Україні, але послуговуються в побуті українською мовою, зберігають елементи української культури (пісні, обряди, фольклор). Словом, вважають себе «хохлами». Бояться «українських націоналістів», оскільки це слово ЗМІ наділяє негативним, навіть ворожим, смислом. Не раз доводилося пояснювати, що націоналіст — це патріот своєї батьківщини, який також поважає інші народи, а нацист і шовініст вивищують свій народ, принижуючи інших.
Хочеться, щоб дехто замислився над сказаним. А ще сподіваюся, що в Ніколаєвську відкриється бодай недільна школа й при чудовому храмі, який ось-ось мають завершити, збиратиметься українська, а не хохляцька громада... Як у Франції, Америці, Австралії чи Канаді.