ОЛЕГ
ЛЕПЕНЕЦЬ:«Я ПРАЦЮЮ В МАЛЕНЬКОМУ,
АЛЕ ВЕЛИЧНОМУ ТЕАТРІ»
О незамінна магія театру, яку, виявляється, не в змозі витиснути ні кінематограф, ні телебачення!
Унікальність театру в його живій щохвилинності — актори на наших очах створюють нову дійсність.
«Усе, що сприймає наша душа у вигляді невиразних, незрозумілих відчувань, театр підносить нам у гучних словах і яскравих образах, сила яких вражає нас» (Ф. Шіллер).
Щоб більше «підстелити» бесіду з гостем нашої «Вітальні», наведу ще дві слушні думки великих.
«Цікаво спостерігати, як творчість артиста залежить від зростання чи деградації його внутрішнього «я»! Праця будь-якого артиста не що інше, як гонитва за істиною, простотою, справжністю». (Моріс Шевальє).
«Єдиний цар і владика сцени — талановитий артист». (Костянтин Станіславський).
Акторами стають невідворотно — того, хто «не дуже прагне», обставини і театр відсівають.
Олег Лепенець мріяв про акторство (хоча чомусь ні в які драмгуртки не ходив), до театральних навчальних закладів вступав так затято, ніби грав ва-банк із долею, не уявляючи провалу. Та провалу не сталося: він з першого заходу, хоч і з третьої спроби (про цей «нюанс» читайте в інтерв'ю) опинився у театральному училищі за «тридев'ять земель» і здобув омріяну професію.
Нині — це майстер, який пройшов колами труднощів, розчарувань і прозрінь та не втратив жаги бути невдахою-женихом («Місяць на селі» І. Тургенєва), капельмейстером-женолюбом («Шантрапа» Панаса Саксаганського), академіком-ловеласом («Генерали в спідницях» Жана Ануйя), самотнім нерішучим чоловіком, який прагне кохання («Триптих для двох» Семена Злотникова), хитрим червоним комісаром («Міріам» Олега Юрьєва), кілером, що вхалепився в неоковирну ситуацію («Випадок у готелі «Дю комерс» Франсіса Вебера), шалапутним Пашею вітчизняного розливу («Чинзано» та день народження Смирнової» Людмили Петрушевської), розпусником-старостою («Вечорниці»), кумедним лікарем Пургоном («Уявно хворий» Мольєра).
Ця низка чудових ролей прикрашає репертуар Київського академічного театру «Колесо», в якому Олег Лепенець є представником першої хвилі акторів, котрі здолали неймовірні труднощі становлення колективу, і під керівництвом режисера Ірини Кліщевської вивели театр до висот гідної репутації.
Додамо, що його голосом розмовляє безліч кіно- і телегероїв, яких він віртуозно озвучує та дублює.
— Олеже, Ви як людина і актор, скандальний чи компромісний?
— Мабуть, не скандальний, компроміс, на мій погляд, завжди можна знайти. Утім, хоч я людина не дуже запальна, але якісь спалахи, напевно, як у кожного, бувають. Та, власне, з якого приводу скандалити? Потрібно дивитися в корінь: у причину скандалу, це важливо, якщо ситуація не може розв'язатися іншим способом, то я готовий і на це. Проте в будь-якому разі потрібно шукати компроміс, прагнути мирно співіснувати.
— Я чому про це запитав? Якось дивився знаменитий фільм «Тутсі» й в титрах прочитав, що герой Дастіна Хофмана говорить Вашим голосом. Як ми знаємо, він задля кар'єри влаштував своєрідний скандал, затіявши пригоду-авантюру. На що Ви здатні заради творчої мети і кар'єри?
— По головах не піду, це точно. Мені цікаві насамперед театр, озвучування фільмів, цю територію я відвойовую вмінням і працею, таким чином, долаю чергову сходинку і виходжу на новий рівень, де видніше, що добре, що — погано. Це мій шлях.
Шукати пригод, пускатися в авантюри, лежати на дивані й чекати біля моря погоди — не по мені. Краще методично йтиму до мети. Можливо, це і від знака залежить: я Козеріг, а Козероги сильні й спокійні у своєму русі люди, знають свою мету, протоптують потихеньку свою стежку і йдуть, спонукувані цікавістю. Я не займатимуся тим, що мені незрозуміло і не дуже цікаво. Зважений Козеріг не піде убік, він розуміє, що йому потрібно, обов'язково прагне до цього. Розуміння того, що я можу, знаю, вмію, додає сили. Топтати когось і розшпурювати, по-перше, аморально, по-друге, нецікаво. Я одержую задоволення, коли досягаю чогось своїм розумом і працею.
— Чимало наших зірок досягають кар'єрного успіху шляхом інтриг. Найчастіше і талант, на жаль, не відіграє вирішальної ролі, балом правлять нахрап, спритність, вміння ліктями розштовхувати, а потім, дивишся, щасливчик у серіалах замигтів, до Москви перебрався, у престижному театрі опинився.
— Це не моя планида. Хоча, якщо відкинути лукавство, хто ж не хоче в кіно «засвітитися», славу мати? Але якими засобами? У кожного своя метода.
Так, у ту ж Москву приїжджають люди з провінції (Київ на її тлі теж периферія), пробиваються... А я не займаюся «ривками», поступово протоптую стежинку, може, я до того ж ще ледачий.
Іноді асистентам кінорежисерів, які нишпорять у пошуках акторів, я кажу: «Ви тягніть режисерів за вуха до театру, нехай дивляться вистави. На своєму майданчику актори показують себе повноцінно. Нехай режисери не лінуються, якщо хочуть знайти собі гарного актора». Хоча я їх розумію: вони вже досягли якогось статусу, можуть сказати: «З якого дива я піду до якогось театру, щоб побачити Лепенця? Хто він такий, щоб я на нього дивився?». Утім, був випадок, коли на спектакль «Чинзано» прийшов кінорежисер Володимир Мазур, який зняв фільми «Афганець» і «Афганець-2». Після перегляду він сказав мені: «Я не влаштовуватиму тобі проби, я тебе бачив у виставі». Це було надзвичайно приємно.
На пробах в актора може щось не вийти (прихворів, наприклад, теща образила, у режисера поганий настрій), а в спектаклі він у своїй стихії, видно його потенціал, який може виявитися під час зйомок. Це важливо.
— Може, у Вас заряд славолюбства, амбітності недостатній? Актор — публічна професія, вона потребує, щоб «Фігаро був тут і там».
— Я з цим не згодний, бо є речі, які вимагають не галасу, а делікатного поглиблення і зростання вгору. А що ми маємо? Існують певні медійні обличчя, які кочують із серіалу в серіал по всіх телеканалах: клацаєш пультом і не розумієш, що дивишся: один суцільний несмачний вінегрет. Я іноді внутрішньо обурююся-запитую: «Шановні, зробіть хоч якийсь грим, наклейте, скажімо, вуса, щоб відрізнятися від попереднього персонажа!». Ми говоримо про марнославство і самолюбство. А це як називається? Вони ж глядача не поважають. Чи невже вважають себе геніями перевтілення? От і виходить дешевий продукт, жуйка. Якщо ти актор, змінися хоча б зовні, це ж для тебе цікавіше: ніс зроби кирпатим, волосся пофарбуй, окуляри начепи, щоб який-небудь глядач сказав: «О, та він, виявляється, може бути трошки іншим». А вони нічого не роблять для цього. Гадаю, що я все-таки в кращому становищі: у мене є різні образи, а «зірки», можливо, спочивають на лаврах, бо вважають, що достатньо проказати текст, їх укотре покличуть і вони знову схоплять Бога за бороду.
Медійне миготіння не є успіх, краще я буду славолюбний на своєму театральному рівні.
— І все-таки чи не виникали думки поїхати до Москви, якщо не хочете до Голлівуду?
— Не виникали, мабуть, тому, що я полохливо підійшов до акторської професії з перших кроків. Закінчив Казанське театральне училище, тобто не дозволив собі вступати не те що в Москві, навіть у Києві. Напевно, через те, що не зовсім був упевнений у собі. Мріяв стати артистом, але для цього нічого не робив: не займався в драматичному гуртку, у народному театрі. Проте було, як ви кажете, славолюбство, мета, я навіть для себе вирішив: «Якщо цього року не вступлю, то це буде крах». Хоча можна було складати іспити наступного року. Та чомусь налаштувався категорично: саме зараз. Вирішив не ризикувати з престижними навчальними закладами, у 1981 році поїхав до Ярославського театрального інституту, «пролетів», помчав у Свердловське театральне училище, спіткнувся на третьому турі, було прикро, вже змирився з поразкою, але раптом повідомили: у Казанському театральному училищі додатковий набір. Поїхав до Казані й вступив, це була моя перемога, від щастя я був на десятому небі.
— Звідкіля ж Ви родом, якщо екзаменувалися в глибинці Росії — в Ярославлі, Свердловську, Казані?
— Народився і виріс у Борисполі Київської області. Там моя батьківщина.
— Очманіти! Для того щоб працювати в київському театрі, потрібно було народитися в Борисполі, а театральне училище закінчити в Казані!
— Річ у тім, що за радянських часів я ще одну мету переслідував. Хоча, можливо, зараз скажу якусь крамолу, але нікого не хочу цим скривдити. Мені не хотілося працювати в Україні, де переважно існували музично-драматичні театри, схожі, як близнюки. Здавалося, що в Росії можна більше себе виявити, цікавіший репертуар напрацювати (насправді я лише півроку працював у театрі Армавіру, потім була армія). Згодом дуже допомогло те, що в театральному училищі мені добре поставили мову. Працюючи вже в Україні, почав озвучувати фільми російською мовою, мене брали охоче, оскільки я практично не мав акценту. Багато хто думав, що я з Росії, й потім, із настанням незалежності, мені колеги сказали: «Подивимося, як ти тепер озвучуватимеш державною мовою». Вони не знали, що я хлопець з Борисполя, добре розмовляю українською.
— Кожен актор мріє про велику роль на великій сцені. Чи влаштовує Вас, що театр «Колесо» маленький, камерний? Так, він дуже інтимний, актори і глядачі — на відстані подиху, сфальшувати неможливо, повинна бути гранична природність. Чи не тягне на велику сцену з великим залом?
— Ви ж самі перелічили стільки чудових якостей нашого театру. От у мене і виникає питання: «Навіщо мені у великий театр?» Там мене можуть не почути, розглядатимуть в бінокль. А тут усе поруч, мені цікаво, я за шурхотом, смішком і подихом відчуваю: когось за серце бере... Ось вона принадність, ось кайф! До нас якось приходили актори Театру російської драми імені Лесі Українки, вони не розуміють нас, говорять: «Ми не змогли б тут працювати, це неможливо, тебе ж очі в упор просвічують...».
Для них, можливо, у нас маленька сцена у всіх сенсах, але я вважаю, що наш маленький театр піднімається до висот великих театрів, він одержав звання академічного, хоча, мені здається, це смішно для камерного театру — звання академічного. Але якщо заслужили, нехай буде.
На своїй сцені ми звикли до домашньої природної інтонації, а на великих сценах під час гастролей доводиться форсувати голосом, інакше все подавати. Тому заздалегідь пробуємо новий майданчик: хтось стоїть, слухає і коригує нас, щоб усе було чутно в різних точках залу.
— У вашому камерному театрі, напевно, частіше казуси трапляються, тому що все видно, як під збільшувальним склом.
— Найстрашніше, я вам скажу, забути текст. У нас суфлери в принципі неможливі, всі підказки чутно! А текст іноді вилітає з пам'яті навіть у постановках, котрі граєш майже двадцять років, як, приміром, в аншлаговій виставі «Генерали в спідницях». Наша завліт підрахувала, що я простояв, прив'язаний до стовпа, повних тридцять днів. Тут уже автоматизм «умикається», якщо я раптом забуду текст, то мені потрібно назад повертатися, інакше я його оперативно не згадаю. Але спинятися не можна, особливо коли промовляєш монолог. Ось я з вами зараз розмовляю, і якщо мене раптом «перемкне», то я можу вас перепитати. А на сцені не можна! Я повинен щось говорити! З мукою чекаю допомоги, подумки волаю: «Швидше виходьте на сцену, адже я нісенітницю несу!». У такі моменти бачиш очі глядачів, які про щось здогадуються... Страшно. Коли з цього викочуєшся, відчуваєш величезне полегшення.
Проте я люблю імпровізувати на сцені, люблю, коли колега мені вдало відповідає. Іноді своїм жартом «розколюю» на сміх партнера. У тих же «Генералах...» я свого героя Леона граю в різних образах, сам себе веселю: то він у мене моторний, то меланхолійно-розгублений, то нахабний, то пригноблений.
Щодо казусів. Коли наш театр був госпрозрахунковим, ми щомісяця обов'язково кудись виїжджали на гастролі-концерти на десять днів. Щодня давали три дитячих і дві дорослих вистави, оскільки треба було себе годувати. Звісно, страшенно втомлювалися. Якось відіграли дитячі програми, приступили до концертів для дорослих: у нас був музичний ансамбль плюс акторські номери, я з художнім керівником театру Іриною Кліщевською конферував. Під час монологу нашої акторки знайшов за кулісами два пульти — один новенький, другий старенький, пошарпаний, знічев'я почав на ньому натискати якісь кнопки, потім клацнув тумблером, дивлюсь, завіса стала закриватися! Це був робочий пульт! Виявляється, як мені потім розповіли, я давав дзвінки, мигав світлом у залі, одне слово, бешкетував, того не знаючи.
Ми їздили по всій Україні, часто виступали у будинках культури. В одному з них наприкінці нашого виступу робітник сцени вирішив піти раніше і попросив: «Коли вистава закінчиться, натисніть ось цю кнопку, завіса закриється». «Добре, — кажу, — мені неважко». Все закінчилося, я натиснув кнопку і пішов разом з усіма. А, виявляється, треба було потім натиснути ще якийсь вимикач. Я цього не знав, тож згорів мотор.
Та найсмішніший жарт (класика нашого театру) стався з актором Олександром Бірюковим, який не дуже добре бачить, носить окуляри. На фестивалі в Туреччині ми мали грати спектакль «Емма» за Флобером. Реквізитор приготував дві чарочки з коньяком (тобто з чаєм), поставив їх близько поруч. Підійшов у півмороку Сашко і чомусь подумав, що це бінокль, узяв рукою в спробі піднести до очей... Це було так смішно! Реквізит довелося терміново міняти.
— А що в акторській професії найулюбленіше? Що вважаєте своєю «родзинкою»?
— Якщо говорити про амплуа, то воно в мене найвдаліше: характерний актор, який може грати все,— комедію, драму, трагедію. Маю широкий спектр. Одначе тяжію до комедійності.
— Розкажіть про ролі й спектаклі, які найбільше запам'яталися?
— У виставі «Чинзано...» я зіграв цікаву драматичну роль Павла. Жили собі троє друзів, двоє з них приходять до мого героя, у нього померла мати, а він усе пропив і забув про це. Надто непринадна повчальна ситуація.
Із дружиною Галиною граємо «Триптих для двох», це зовсім інша (лірико-любовна) пронизлива історія: люди притираються один до одного, намагаються знайти спільну мову.
Успішність цих робіт час підтвердив, вистави — довгожителі, відгуки гарні, я зараз не себе нахвалюю, а повідомляю як постфактум.
Я люблю характерні образи, віддаю перевагу невеликим ролям, класним соковитим епізодам. Не тому, що мене не вистачить на велику роль, ні, мені подобається буйство емоційних барв, феєрверк. Таким, приміром, є мій Чижик у комедії «Шантрапа», я стільки років із задоволенням його граю. Зі свіжого назву персонаж Большинцова в драмі Тургенєва «Місяць у селі», вельми цікава виграшна роль. У життєрадісному яскравому спектаклі «Уявно хворий» (п'єса Мольєра) граю колоритну роль доктора Пургона.
Звісно, мрію взяти участь у матеріалі, в якому було б усе: від трагедії до фарсу. Гадаю, будь-якому акторові було б цікаво видати всі свої октави.