«ЗНИКАЮЧА НАТУРА»:
КОРІННІ КИЯНИ
Київ розростається. Соціологи підрахували, що поруч із нами поневіряються в «пробках» і чергах не менш ніж чотири з половиною мільйона громадян. У суєті, особливо тим, хто без квартир і постійних доходів, рідко вдається подивитися на небо. Або захопитися історією міста, що стало рідним. «Старі кияни» зараз безправні, як «зникаюча натура». Образ киянина як жителя європейської столиці розмитий.
Символічний світ Сергій Кримський, доктор філософських наук, професор, лауреат Шевченківської премії, киянин у першому поколінні. Однак без його знання київської культури і неповторної символіки наша уява про «матір міст руських» була б неповною.
— Київ — унікальне місто. Боюся, це не до кінця усвідомлюють і жителі, й керівники столиці. Історично склалося так, що всі європейські міста і столиці виникали на місці перебування римських гарнізонів, включаючи Париж, Мюнхен, Франкфурт-на-Майні. Київ, на відміну від більшості міст, виник на перетині торгових і культурних комунікацій, а також у центрі релігійних зв'язків.
За давніх часів Київ мав дифузні кордони, поширювався на велику частину не тільки Подолу, а й Кирилівських висот, і до того ж на територію Церковщини, що за нинішнім Ботанічним садом. Тільки центр міста був оточений стінами, залишки яких бачимо біля Золотих воріт. Важливо, що місто знаходилося на території, обмеженої загальноцивілізаційними чи міжконтинентальними магістралями — Великий Шовковий шлях зі Сходу, і шлях з варягів у греки. Для нас більш знайомий шлях із варягів у греки — він був основним у торгівлі між Сходом і Заходом. Генуезці знайшли морський шлях торгівлі зі Сходом. Таким чином, з огляду на розгром Києва військами Батия, наше місто втрачає колишнє значення. Але з цією торговою магістраллю був пов'язаний основний його історичний генезис.
Цікаво, що поблизу Києва Дніпро робить поворот на дев'яносто градусів. Утворюється київський виступ — і той, хто ним володів, він володів усім плином Дніпра. В оборонному плані стародавній Київ був оточений суцільним кільцем річок. Неабияким природним огородженням стали висоти, на яких знаходиться місто.
Головними ворогами киян були степовики-кочівники. Вони пересувалися племенами. Кільце річок, огородження, вали були для них перешкодами, як і ліси — степовики в них не орієнтувалися, до того ж на деревах були вирізані язичницькі боги. Тому зазвичай на Київ нападали біля Кирилівських висот — там ліси відступали.
Усі історичні відомості про наше місто підтверджують — Київ виник на території поселень, яким двадцять тисяч років. Слов'янське місто виникає десь у V ст. нашої ери, а до того тут було головне скіфське місто. Київ — найдавніше місто планети, і ці 20 тисяч років відчуваються тут, як духовний ґрунт. Київ належить до міст, чиє виникнення було провіщене апостолом: Андрій Первозванний заявив про те, що на київських пагорбах народиться місто Божої слави. Навіть природа сприяє вибраності Києва. Це єдине місто, у центрі якого утворюється хрест — така конфігурація пагорбів, і це знак Хресного шляху України, котра зберегла свої святині. Коли перебудовували Майдан Незалежності з безглуздими пам'ятниками, я багаторазово виступав у пресі, що це унікальне місце і потрібно архітектурно виявити цей хрест... Але можновладці не розуміють унікальності нашого міста. А втім, Київ не просто запозичав візантійську культуру, він створив нову греко-слов'янську православну цивілізацію.
Центром Києва був храм Софії. У греків було два поняття розуму. Людський розум називався «логосом», а розум речей і навколишнього життя — «софійністю». Світ — це текст Бога. Кожна річ — це слово Бога. Християнська релігія теїстична, там Бог — особистість, він має біографію, характер. Те, що ми бачимо в Києві, це божественний текст, що читається з будь-якого місця. Українська нація запозичила цю ідею софійності. Усі речі, що нас оточують, мають прихований божественний зміст, який потрібно розкрити. Ті ж київські Золоті ворота створено так, щоб ранній промінь сонця лягав по їхній осі — так подорожній входить у місто, освітлений сонцем.
Місто цікаве ще і тим, що тут виникла своя субкультура. Вона не власне українська і не російська. Це особливий тип культури, що була створена на інтернаціональній основі в період, коли Київ відігравав важливу духовну роль у Східній Європі. Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом у Східній Європі. У Києві виникає філософія так званого «Київського кола». Це філософ світового рівня Бердяєв, це Шестов — вони створюють так звані «терези Іова», на яких «зважуються» досягнення науково-технічного прогресу на моральність і аморальність. Це філософія, у центрі якої — характерний для українського менталітету антропоцентризм. І у творчості Шевченка людина завжди у центрі. Це особливий тип культури, з неї виникнуть світові імена: Гоголь, Булгаков...
На думку російського богослова Федотова, Росія мала три столиці: перша — це її національна столиця Москва, друга — політична столиця Санкт-Петербург і третя — духовна столиця Київ. У Києві, зазначив він, особливо близьке небо. Тут вивчали природничі й гуманітарні науки, але в центрі були проблеми духовності, вдосконалення людини. У Києві був особливий культ знань, помічений Г. Сковородою, котрий бачив у реальному житті символічний світ типу зоряного неба.
Зоряне небо символізує античну міфологію. Люди не прийняли реалістичних назв і зображень небесних світил, вони хочуть жити під античним небом. Зоряне небо — це символічний світ. Увесь Київ має образ символічного світу, важливого для розуміння його культури. Високий пагорб розумівся як з'єднання землі й неба. У ньому печери (за міфологіями, тут народжуються боги). Над ними — храми Лаври, оточені хвилястою рисою валів. І Дніпро, вода як символ життя.
Кияни, і взагалі українці, на відміну від інших націй, погано знають свою історію. Це показав телепроект «Великі українці».
Зникає духовний клімат Києва. Ще недавно він вважався найзеленішим містом у світі, де завжди площа, зайнята будинками, була меншою від площі, зайнятої зеленню. Зараз територія зелених насаджень різко скорочується, знищують сквери. Місто озеленюють безграмотно. Є історично значущі для Києва дерева — дуби. А саджають переважно породи дерев, що були завезені сюди,— клени, каштани. Знищуються цілі вулиці.
За давніх часів київські майстри мали смак, але за інтуїцією у місті ніколи не зводили будинків більше ста метрів. Навіть найвища в православному світі Лаврська дзвіниця — це 106 м, і це за рахунок хреста. Чому? Висота київських пагорбів над Дніпром становить 100 м, і завжди для майстрів було важливо не зруйнувати їхньої пропорції. Сучасні багатоповерхівки спотворили силует міста. Йде систематичне комерційне освоєння Києва, знищення найбільш «чуттєвих» місць. Знищують навіть лави в парках і дворах, адже вони завжди були особливим місцем спілкування для киян.
Реальні
метаморфози Дмитро Малаков, науковий співробітник музею історії Києва вважає, що у нас немає типового соціокультурного образу киянина (на відміну від характерних типів одесита чи львів'янина). До того ж столицею ніколи не правили корінні кияни. Навряд чи зараз можна зустріти на центральних вулицях, де позахмарні ціни на житло, справжнього «старого киянина».
— Справді, куди поділись кияни? В Одесі й Львові міське населення не так мігрувало, як у Києві. На зорі минулого століття відсоток українського населення був незначним — це переважно околиці міста, нечисленні робітники (адже Київ не був промисловим містом), прислуга при багатих. Міські настрої формувалися наявністю основних національних частин — насамперед великороси, українці, поляки, німці, євреї.
Склалося історично, що із часів Київської Русі підтверджується гасло «Прийдіть до нас княжити». Ніхто серед правителів України і Києва не був киянином. При царі губернаторів, генерал-губернаторів надсилала імперія. Щоправда, на початку минулого століття в Києві при міській управі була комісія, що називалася «Про красу міста» — відомі архітектори, художники, авторитетні люди, на чий мистецький смак і любов до міста кияни могли покластися.
У наш час знайти авторитетного архітектора неможливо — всі вони, на мою думку, руйнівники Києва. Згадую «Мауглі» Кіплінга: порядні звірі, йдучи джунглями, не дивилися вгору, щоб не споганити його видовищем мавп, що кривляються. Так нині й у Києві — щоб почуватися комфортніше, ми не повинні споглядати на цей новолад.
Чіткий поділ на «старих» і «нових» киян усталився після звільнення Києва від фашистів. У 1941 році в місті було близько 930 тисяч жителів. На момент звільнення з-під окупації восени 1943-го в ньому залишалося десь 180 тисяч киян. Почалося відродження, повернення з фронту, евакуації. На той час Київ утратив свої основні сили як міське середовище, втратив носіїв живої пам'яті, міської культури і традиційного побуту. Післявоєнне відновлення вимагало великої кількості робочих рук — їх постачало село. Колгоспники тоді були позбавлені паспортів, і безпаспортна молодь бігла до Києва, щоб вступити в ремісничі училища. Тому певною мірою Київ українізувався наприкінці 40-х — на початку 50-х років.
Характерна деталь міського побуту — старі кияни вважали Хрещатиком праву сторону, де після пожежі 1941 року збереглися два квартали довоєнної забудови — від сучасної Європейської площі до Майдану Незалежності й від сучасної вулиці Богдана Хмельницького до Бессарабки. Старі кияни гуляли по правій стороні. А новоприбулі, не знаючи довоєнної топографії міста, гуляли по лівій стороні, що була в руїнах. Тоді приїжджі почали освоюватись з міським життям. Сільські люди не розуміли, що в парку, сквері по траві не ходять — не прийнято. Вони сідали чи лягали на траву і під'їдали. Місто почало оборонятися, з'явилися таблички: «По газонах не ходити», «На траві не лежати», за це передбачався штраф. Увесь післявоєнний час продовжувалося привнесення в побут звичаїв і традицій села.
Забудова міста на це реагувала. У будинках, що виходили фасадом по лінії забудови вулиці, почали закривати парадний вхід і робити вхід знадвору. Це ментально закладене у кожному власникові сільської ділянки: перед тим як вийти на вулицю, людина проходила два рубежі захисту — двері хати, а потім хвіртка.
У 1944 році відбувався всесоюзний конкурс на відновлення Хрещатика. Старі кияни ніколи цього не сприймали. Після війни була ідеологічна кампанія під гаслом «Боротьба з низькопоклонством, зі схилянням перед Заходом, зі згубним впливом Заходу». Світова архітектура рушила далеко вперед. Єдине, що рятувало, це керамічні прикраси. Архітектори і художники змогли донести до Хрущова, що традиційна українська кераміка — це диво, якого немає ніде у світі. Чому саме кераміка? Київську архітектуру кінця ХІХ — початку ХХ ст. називали київським архітектурним фольклором. Це мурування з високоякісної жовтої цегли на фасадах — з неї робили архітектурні прикраси, візерунки. Крім того, на відродження Хрещатика йшла цегла від розбирання церков. Цегла повторного використання була нижчої якості, а якість робіт мулярів — невисокою. Щоб усе це сховати, винайшли прикрасу фасадів керамічною плиткою. Кияни вважали це ганьбою. Тому ліву сторону Хрещатика справжні кияни не сприймають.
Примітним було й київське шістдесятництво — це пора пробудження національної самосвідомості. У місті багато інтелігенції, ВНЗ, наукових установ. Молодь починала любити Київ. Саме цьому часові присвячений вірш Дмитра Луценка «Як тебе не любити, Києве мій». У повоєнні роки тривала міська традиція милуватися пейзажами. До того ж ця молодь була вихована на традиціях романтичної літератури ХІХ — початку ХХ ст. Київ оспівували як місто, що дало молодим киянам притулок, освіту, роботу. Цей час був для міста золотим — його любили.
Потім почалася забудова житлових масивів — тепер вони називаються «спальними», оскільки розташовані далеко від центру, в районах, де не було ні промисловості, ні наукових установ. Міське життя зосереджувалося в центрі.
Старі й нові кияни швидко відчули різницю між старим і новим будівництвом. Стара міська забудова передбачала обгороджені двори, де діти могли спокійно бавитись. Ці звичаї двору перестали існувати, розмилися кордони самих дворів.
Для киян у першому поколінні, що приїхали із сіл, у 60–70-х роках минулого століття характерно було перетворювати балкони чи веранди на комори для зберігання овочів, старих речей — колись на балконах можна було сидіти в кріслі й читати книгу...
Що відбувається зараз із нашим містом? Раніше, коли був чітко окреслений генеральний план забудови (його ухвалювали раз на кілька десятиліть), було відомо — що, де і коли повинно будуватися. Коли настав період вільного капіталу, почалася масова зневага до законів, правил життя, правил поведінки і моралі. Почали будувати у дворах, на дитячих майданчиках, у зелених зонах. У цих «монстрах» живуть не люди, а гроші — нерухомість стала гарним вкладенням капіталу. З іншого боку, черга на житло тягнеться ще з радянських часів.
Раніше, коли люди йшли центральними вулицями, їхню увагу привертали фасади будинків з архітектурними прикрасами і символікою,— для тих, хто закінчив свого часу гімназію й університет, це були ілюстрації до знань з підручників історії, художньої літератури. Старі будинки прикрашали маскарони, постаті тварин, атланти, каріатиди — все це була мова міста, зрозуміла людям. Зараз воно нікому не цікаве. Люди, що живуть у «спальних» масивах, центр міста знають поверхово. Єдина приваблива вулиця — Андріївський узвіз. Тут дво- і триповерхові будинки, людям комфортно. Річ у тім, що за старими етичними правилами забудови вважалося, що будинки, які стоять уздовж вулиці, повинні бути не вищі від ширини вулиці. Тоді люди сприймають весь простір як гармонійний і спокійний.
Так поступово руйнувалися традиції міського життя. Цей процес неконтрольований і нерегульований. Стала директивою нелюбов до Києва. Понад 15 років Київрада зневажає рішення комісії з перейменувань і не повертає багатьом вулицям їхні історичні назви.
Іногородні виявилися енергійнішими людьми, що вирвалися з провінційного безправ'я, Київ дав їм змогу одержати роботу і житло. Я не знаю, коли виросте покоління, здатне свідомо відректися від неприродних нашарувань.