КОНВЕНЦІЯ, ПРО ЯКУ НЕ ЗНАЮТЬ СУДДІ
Українські закони не допомагають дитині вирішити свої проблеми, використовуючи судову систему. Міжнародні угоди, ратифіковані нашою країною, гарантують дітям чимало прав, але в національному законодавстві не передбачені механізми їхньої реалізації. Таким є висновок експертів харківської фундації «Громадська альтернатива».
УКРАЇНСЬКОМУ ЗАКОНОДАВСТВУ БРАКУЄ ПРОЦЕДУР ДЛЯ ЗАХИСТУ ПРАВ ДИТИНИ
Без стільців, туалету, зате з ґратами Міжнародні стандарти прав дитини виникли завдяки усвідомленню її потреб, зумовлених психофізіологічними особливостями, більшою, порівняно з дорослою людиною, вразливістю. Саме потребою дитини в особливому піклуванні викликано ухвалення цілого комплексу документів із захисту її прав.
Найважливішим і найповнішим їхнім каталогом є схвалена ООН Конвенція про права дитини. Вона ратифікована нашою країною, є частиною національного законодавства. У цьому документі, зокрема, задекларовано право вільно висловлювати свою думку. Для його гарантування дитині надано можливість брати участь у судових процесах, які зачіпають її інтереси (самостійно або за посередництва законних представників).
Однак у зазначеній конвенції не зроблено акценту на процесуальних правах. Цю прогалину заповнює інший міжнародний договір — Європейська конвенція про здійснення прав дітей. Українські судді мало ознайомлені з цим документом, часто плутають його з більш відомим — Європейською конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, підписаною в Римі 1950 року. Договір про здійснення прав дитини є значно «молодшим», він ухвалений країнами Ради Європи у 1996-му і містить більш детальний перелік процедур, які гарантують дотримання прав цієї категорії, зокрема, в судовому процесі.
Хоча згадана конвенція була ратифікована Україною 2006 року, наша держава за цей час не зробила нічого, щоб виконати взяті на себе зобов'язання, а більшість українських служителів Феміди навіть не здогадуються про існування цього документа, наголошує кандидат наук, доцент Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого Анна Христова, яка є експертом проекту «Суд, дружній до дитини». Втім, можна вважати, що перший крок на шляху до його імплементації все ж зроблено: Верховна Рада в першому читанні схвалила законопроект «Про внесення змін у деякі законодавчі акти України, що стосуються забезпечення захисту прав дітей».
З-поміж справ, які стосуються прав малечі, у цивільному процесі можна виокремити такі: сімейні спори (визначення місця проживання дитини, участь одного з батьків у її вихованні, позбавлення і поновлення батьківських прав, управління майном дитини, скасування усиновлення). Сам собою факт виникнення такого спору свідчить про те, що дитина перебуває в складній життєвій ситуації і потребує допомоги. Але з боку суду вона на неї сподіватися не може. Навпаки, умови, у які потрапляє там дитина, ще сильніше травмують її психіку.
Справжнім випробуванням стає очікування на судове засідання. У храмах правосуддя зазвичай немає спеціально обладнаної кімнати для дітей. Трапляється, що батьки приводять їх сюди лише через те, що ніде й немає з ким їх залишити. Не секрет, що цей факт породжує труднощі під час судового процесу.
Навіть якщо дитина завітала до суду як свідок чи сторона в процесі, чекати своєї черги вона разом із дорослими мусить стоячи, адже стільців у коридорі чомусь обмаль. Про автомат з продажу напоїв доводиться лише мріяти, а можливість для відвідувачів потрапити до туалету в переважній більшості судів є справжньою розкішшю. Слухання справ за участі дітей відбувається у звичайних судових залах, обладнаних ґратами для тримання підсудних, що перебувають під вартою. Цей похмурий антураж спричинює додаткове навантаження на дитячу психіку.
Уберегти
від маніпуляцій
і стресу Згідно з міжнародними стандартами дитина в суді має чимало прав. Зокрема, отримати доступною їй мовою інформацію про перебіг процесу, про ухвалене рішення та його правові наслідки, обирати законного представника і заявляти клопотання, за бажання — висловлювати свою думку, а не тільки бути опитаним у ролі свідка. Тим часом у національному законодавстві немає достатнього переліку процедур, які б гарантували дотримання згаданих та інших прав у цивільному процесі та оберігали б маленьку людину від стресу і маніпуляцій з боку дорослих.
В Україні необхідно запровадити ювенальну юстицію, в чому одностайні й служителі Феміди, і юристи-практики, і науковці. Однак наразі доводиться констатувати, що поняття ювенальної юстиції в нашій державі зводиться переважно до кримінального судочинства. Нині законодавчо визначено тільки процедури участі дитини в карному процесі, а в цивільному (більшість справ, у яких потрібно зважати на думку дитини, належать саме до цієї категорії) права дітей не гарантовано. У законодавстві (ст. 182 Цивільно-процесуального кодексу) передбачено лише порядок допиту малолітніх і неповнолітніх свідків. Однак навіть цю норму застосовують украй рідко.
Відбувається все це тому, що за браком чіткої процедури судді намагаються не ускладнювати собі існування і воліють отримати необхідну інформацію з інших джерел, наприклад, з висновків органів опіки та піклування. Не є таємницею, що вони мають у своїй основі переважно емоційну оцінку ситуації і часто суперечать інтересам дитини. Судді значно простіше скористатися такими висновками, ніж допитати дитину як свідка, адже для цього служитель Феміди повинен вміти правильно спілкуватися з дітьми, зважаючи на їхні вікові особливості, за потреби скористатися послугами психолога, мати спеціальне приміщення, у якому малеча почуватиметься комфортно.
Проте діти часто є не свідками, а сторонами в судовому процесі. У такому разі застосувати згадану статтю ЦПК неможливо. Це означає, що суддя не може опитати малечу, оскільки немає відповідної законної процедури, а без неї права дитини залишаються нереалізованими. Тож не дивно, що за таких умов мало хто із суддів вдається до опитування, натомість переважно послуговується інформацією, отриманою від законних представників дитини. Добре, якщо вони насправді діють у її інтересах, але впевнитися в цьому, не вислухавши думки малечі, немає можливості.
Варто окремо згадати про підготовку служителів Феміди, які розглядають «дитячі» справи. Безумовно, суддя не може і не повинен перебирати на себе функції фахового психолога, зауважувати особливості психічного стану дитини і представників сторін у процесі. Водночас у певних випадках (скажімо, тих, що стосуються позбавлення батьківських прав через насильство в родині, визначення місця проживання після розлучення батьків, передачі опікунських повноважень) необхідним є глибинне медико-психологічне обстеження. На жаль, нині реалізувати це в повному обсязі неможливо.
Експерти фундації «Громадська альтернатива» пропонують своє бачення шляхів до зміни ситуації на краще. По-перше, потрібно донести до українських суддів сам факт наявності Європейської конвенції про здійснення прав дитини, а також її зміст. Цей необхідний мінімум не потребує значних фінансових витрат, але дасть можливість суттєво поліпшити судову практику. По-друге, парламент повинен якомога швидше подбати про процедуру реалізації прав дитини на законодавчому рівні. По-третє, держава має звернути увагу на систему підготовки суддів, які розглядають справи, що стосуються прав та інтересів дітей.