СЕРГІЙ МОСКОВЧЕНКО: «МИТЕЦЬ — ЦЕ ПРОВІДНИК ЧИСТИХ БАРВ І ГОЛОСІВ»
Сергій Московченко — це людина-музей, людина-фестиваль, людина-театр, без якої важко уявити мистецький Київ. Усі ці грані в ньому поєднала професія художника й дизайнера.
Митець справді створює музеї, приміром, такі незвичайні, як Музей-аптека та Музей першого трамвая в Києві, Музей про «Слово о полку Ігоревім» у Новгороді-Сіверському. Він — проектант-постановник міжнародних фестивалів і професійного свята «День художника» на Андріївському узвозі. Щирий друг Київського академічного театру «Колесо» — вистава «Емма» за його сценографією виборола «Київську пектораль».
Сергій Московченко часто був першопроходцем. Він є автором-виконавцем оформлення першої в Києві дискотеки «Зодіак», а також концептуального рішення реконструкції піонертабору «Артек». Співавтор проекту суперкегельбану «Страйк». І ще багато чого незвично-цікавого створив сьогоднішній наш співрозмовник.
Осердя творчості й життя Сергія Петровича — графіка й живопис. Він затятий прибічник магічного реалізму, заплідненого досягненнями сучасного образотворчого мистецтва: новими техніками, синтезом художніх напрямів і стилів. На противагу багатьом колегам не полишив складного мистецтва портрета.
Московченко спілкується зі світом мовою фарб, ліній, кольорів. З німоти полотен народжується Природа, яка промовляє шелестом осіннього листя, лементом птахів, тихим жеботінням річки. Над усім цим подихом життя розливається віддалений храмовий дзвін — дзвін століть, що йде з глибин історії, або це дзвін теперішній, поки що тихий, боязкий, який, проте, повільно проникає в душу.
Природа — його вічний двійник, його друге «я», вічний супутник і співрозмовник. У цьому діалозі на полотні, на папері народжується мистецтво. І важко знайти ту межу, де ж він, художник, а де воно — життя, триває споконвічно стихійна, але цілком усвідомлювана суперечка Митця і Природи, твору мистецтва і буття. Таким я бачу у своїй майстерні наодинці з мольбертом художника і людину, котра любить мистецтво в собі, а не себе в мистецтві,— Сергія Московченка.
Він попоїздив світом, і світ визнав його: картини художника прикрашають музеї, галереї, колекції в багатьох країнах.
Віртуальну реальність і матрицю придумали не тепер. Ними можна було скористатися ще за давніх часів. Пензель художника Московченка, образно кажучи, дає можливість надягти на голову шолом уяви і подивитися свіжо на світ його очима.
— Сергію Петровичу, Ви здаєтеся збентеженим.
— Сумні речі відбуваються в Україні, спотворюючи її образ.
Ознака часу — піар. Так, це один з шляхів просування творчості, художника мають помітити, але декого з митців піар так «заводить», що вони, окрім самореклами, нічим не займаються, творчо зупиняються. Прикро і соромно дивитися на професіоналів, які «профукують» таким чином себе і мистецтво.
Усі ми бачимо, що відбувається, скажімо, в співочому мистецтві, знаємо, що є Ніна Матвієнко, джаз, класика, автентика, а нам нав'язують «попс-формат», котрий лізе в інші види мистецтва, зокрема, в живопис і графіку.
— Може, у Вас «грає» консерватор?
— Хто бачив мою графіку, якщо вже говорити про мене, той розуміє, що я не стою непохитно на консервативних класичних академічних позиціях. Але, приміром, музикант, який поважає себе, регулярно грає гами і арпеджіо, тобто відточує майстерність школою-грамотою. Так само художник школою вигострює око, майстерність для нього — передусім, вона щосекунди має переливатися барвами на кінчику пензля. Та коли він неохайно-зухвало щось ляпає, ставить підпис, вважаючи своє ім'я до такої міри «просунутим», що можна собі будь-що дозволяти, то він насправді плює у вічність, як казала Раневська. Уседозволеність у деяких митців сягнула руйнівної межі. Звісно, комусь ця бісівщина подобається, а дехто вважає, що люди, мовляв, перш ніж дістатись зірок, повинні пройти через лайно. Але ж так можна ніколи не піднятися з колін.
Я розумію, що це не завдання художника — картати колег, тим паче, знаю, що декотрі митці можуть працювати зовсім інакше, та їх затягує певного штибу ринок-кон'юнктура, котрий підтримують сили, зацікавлені в знищенні самодостатнього українського мистецтва і навіть етносу.
Запущено музично-літературно-живописно-пластичний «бєспрєдєл» (заради копійчини, звісно), при цьому чуємо демагогію: у людини є шанс вибору, нехай постоїть обличчям до бридоти, а потім подивиться на троянди. Вибирай! А може, хтось у гидоті захлинеться! Треба ж думати про майбутнє. Навіщо цей «експеримент»? Адже людство загалом пройшло бруд, збагнуло, що це погано. А в нас на Андріївському узвозі в одній з галерей маячіла аршинними неоновими літерами матірщина.
Дивно, але на матюках уже формується «сучасний напрям» у мистецтві. Це лякає. Цьому треба протидіяти.
— Афорист Михайло Генін сказав: «Образотворче мистецтво розвивається: художники епохи Відродження малювали жінку оголеною, сучасні малюють її голою».
— Краса доти є красою, доки є цнотливість і таїна. Художники епохи Відродження, митці до них і після них прославились у віках тим, що дивовижно звеличували жінку. Показуючи оголене тіло, не допускали найменших натяків на вульгарність, зображували закоханих, жінку в найкращому світлі, глядачі мимоволі порівнювали її з квітами або світанком. А скільки поетів було, які не принижували жінки, а підносили до небес.
А нині її, бува, вмочують у багно, притуляють до полотна і кажуть: це відбиток «міс України». Що це? Вважаю, чоловік, котрий принижує жінку, це людина низького ґатунку, і на тих, хто створює мерзоту, зазвичай гидко дивитися. А цей чоловічок, певно, відчуває лицемірне задоволення, виставляючи себе володарем жінки, тішиться, що принизливо її розпластав, об неї ноги витирає.
Я маю за кордоном чимало друзів, вони телефонують, пишуть: «Чекаємо приїзду українського мистецтва. А коли привозять — іноді жахаємося. Невже цим славиться Україна?». За кордон замість джерельної автентики, фольклору та сучасного високоякісного мистецтва часто везуть шароварщину або зухвалий епатаж.
Дехто стверджує, що рівень нижче плінтуса і піднебесний рівень — це все процес руху, мовляв, так повинно бути, таким чином викристалізовується справжнє мистецтво. Але, вибачте, агресивний кіч затуляє мистецтво, зростає покоління молоді взагалі без орієнтирів, а це шлях в нікуди. Довкола розбрат суспільний, телевізійний, мистецький, візуальний, звуковий, він заважає слухати чисті голоси і бачити чисті барви.
Філософ Дені Дідро слушно зауважив: «Дві речі необхідні художникові: почуття моральності і відчуття перспективи».
Єдиний спосіб щось довести — це чесно працювати, вам, мені, всім, хто боляче сприймає спотворене.
— Для створення гармонії існують, зокрема, дизайнери. Я знаю, Ви і в цій сфері активно працюєте.
— До цеху проектантів середовища (слівце «дизайнер» з'явилося у нас набагато пізніше) я потрапив у 1981 році.
Цікавим став досвід створення аптеки-музею на Подолі. Приміщення знайшла Людмила Чумак, неймовірно цікава людина, фармацевт. Востаннє (двадцять років тому) там господарювало якесь РБУ. Ніхто не знав історії того будинку, а Людмила Павлівна розкопала в документах, що на Подолі на початку XVIII століття він був однією з п'яти кам'яних будівель, решта — дерев'яні. Ще Фролівського монастиря не було, а цей будиночок стояв! У ньому німець Йоган Гейтер відкрив партикулярну аптеку. В той час аптек як явища взагалі не було, тобто можновладці мали при собі аптекарів-лікарів, а звичайній людині ніде було купувати пігулки чи мікстури. І ось на Подолі з'явилась перша аптека для громади, її господар був майстром на всі руки: фармацевтом, лікарем (зокрема, кров пускав, банки і п'явки ставив) і цирульником...
Я прийшов в занедбане приміщення, від якого всі відмовилися, бо там, крім стін, нічого не було, сиділа директриса в холоді на якомусь сундукові. Було ще якесь ліжко і старі поламані шафи з якоїсь аптеки. Я подумав: «А чому мені, дизайнеру-початківцеві, учасникові скромних проектів, не взятися до цієї справи?». І я взявся.
— У що це вилилося?
— У повноцінно діючу й водночас унікальну аптеку-музей, старішу за львівську на вісім років. Колекцію ми з директоркою збирали по всій Україні, не раз давали оголошення: «Люди добрі, все що стосується старовинної аптечної справи, несіть до нас». Тепер це колоритне історичне місце, де, окрім документальних фільмів, знято два художніх! В інтер'єрах навіть жодної речі не пересували, до такої міри обстановка і дух часу правдиво-ретельно відтворені. Я добре пам'ятаю цікавий фільм «Спогади кирпатого Мефістофеля» режисера В. Ілляшенка, там є сцена з картярами: вони азартно грають, курять цигарки, добре видно колоритні аптечні причандалля — вони чудово доносять атмосферу минувшини.
Згодом було ще чимало цікавої роботи. Приміром, Музей про «Слово о полку Ігоревім» у Новгороді-Сіверському. Для України цей об'єкт — просто супер. Спочатку фінансували, як нам казали, необмежено, тому що треба було все зробити до приїзду високопосадовців, ми викладалися на повну, взяли за взірець європейський рівень, навіть вирішили зробити так, як ще ніде не робили, нам виділили чудову техніку, словом, старт був добрий. Та потім, як у нас це часто буває, гроші десь випарувались, але я встиг чимало, хоча завдання було надскладне.
У колекції за темою твору «Слово о полку Ігоревім» особливих цікавинок не було, здебільшого передруки, давні й сучасні, із свіжого — книжка з чудовими ілюстраціями художника Василя Лопати. Звісно, були малюнки видатних російський художників, які ілюстрували «Слово о полку Ігоревім», їхні імена відомі, це, приміром, Володимир Фаворський, Ілля Глазунов. Було багато наукових досліджень «Слова...».
Але ж треба, щоб музей інтригував, був цікавим, щоб він приваблював людей. Я замислився на тим, що таке книга взагалі і що таке видатний твір зокрема, автора якого навіть не визначено, лише є здогади, що «Слово...» написав сам князь або якийсь монах-літописець (беззаперечним є лише той факт, що це твір цікавий історично й літературно).
А що ще? Ми знаємо, друкарство пройшло дивовижний шлях розвитку, це теж цікава тема, адже від примітивних друкарських дощок ми прийшли до комп'ютерів й електронного друку.
А як письмо зароджувалося? Теж тема цікава. Отже, є за що зачепитися! На цьому благодатному тлі ми показали історичні події відповідного часу: як князь Ігор ходив проти половців (і половці на нашу землю), які виникли зв'язки між землями і народами... Водночас показано розвиток друкарства (реконструкції друкарських станків), першодруки, ікони... Річ у тому, що куди не поткнися, скрізь — художники (богомази або іконописці) — в рукописах, книжках, у формах літер...
І в сучасному світі без художника нічого немає: ні зубної щітки, ні автомобіля, ні одежі, ні будинків, ні пакування... Скрізь художник! Навіть пирога, торта чи кренделя створює гарна творча людина, а якщо її не зачепив крилом янгол, буде банальщина, отже, навіть в буденне заглядає художник і око людей починає радіти.
— У будь-якій справі найголовніше — впіймати ідею, аби витвір зацікавив людей. Я уявляю, як складно було цікаво оформити музей про «Слово о полку Ігоревім», це ж не якась екзотика... До речі, відомо, що Ви є ще майстром вуличних свят.
— Люди, які багато працюють, потребують свят, зокрема мистецьких. До речі, ще у 1985 році я брав участь у підготовці міжнародного фестивалю молоді в Москві, розробляв його українську частину. Відтак був проектантом свят на Андріївському узвозі, запалився цією ідеєю.
Коли дивлюсь на карнавали в Бразилії або в інших країнах (дорослі, дитячі), на діснейленди, мимоволі думаю: чому ми такі кострубаті, інертні, мляві, байдужі?
Бува, на крутому джипі до цирку під'їжджає сім'я, ведуть дитину на виставу, а вона прохає: «Тато, купи мені носа і вушка». У дитини вся садиба завалена дорогими іграшками, а вона почепить поролонові вуха та ніс — і щаслива. Розумієте, чого нам не вистачає: простого спілкування на карнавалах, видовищ, коли людина почувається актором. У нас зазвичай виходять на естраду «зірки», а люди інертно топчуться поруч з пляшками пива — так їх розважають.
Бідні прибиральники потім кажуть: «Ой насмітили!». А може, це кимось так замислено: обмакогонювати людей? От вони і сідають на асфальт, випивають, пляшки викидають... До того ж нема куди піти, перепрошую, випорожнитися, бо ніхто про це не подбав. Людям часто-густо вже не цікаво, хто там на сцені розривається, є лише привід погупати, енергію випустити, подуріти. Чи бере це до уваги, приміром, міністр культури та туризму? Його чиновники? Навряд чи. От і буяє не варте уваги гульбище, виходить на міські сцени, і нікому воно не цікаве як явище просторово-мистецьке, гуртове.
— То що ж Ви пропонуєте на противагу?
— Я переосмислив досвід світових карнавалів і свят, написав сценарій «Енейленд», ходив з пропозиціями по різних кабінетах, мав купу домовленостей, а віз донині не зрушив.
— Усе залишається на стадії мрії?
— Так. Хоча в нашій історії й культурі я знайшов багато такого, що може видовищно бути не гіршим, ніж у бразильців або чехів.
Тому дуже тішить, що Олег Скрипка зробив цікавий народний фестиваль «Країна мрій», молодець. Він це втілює у своєму «форматі», у мене «формат» дизайнерський. Ясна річ, має бути замовлення держави, справа потребує коштів, вуличного простору, уваги відповідальних людей, котрим це цікаво, не можна сидіти в себе в майстерні і фестивалити. Інша справа — творчі середи в моїй майстерні або «капусники» в театрі «Колесо», у яких я часто беру участь.
А чому б киянам, які живуть на Борщагівці чи в Дарниці, не мати віддушини в історичному центрі Києва? Чому б не готуватися до свята, на якому їх чекатимуть, де вони почуватимуться творцями дійства, йтимуть по вулицях у веселому вбранні, співатимуть танцюватимуть, гратимуть?..
— Наскільки я знаю, немає навіть свята Андріївського узвозу.
— Я замислив свято для всього міста. А на Андріївському узвозі щодня відбувається спонтанне свято, будь-який вихід до людей, занурення в мистецьку атмосферу можна сприймати як свято: хтось полюбляє тусуватися, хтось спостерігає несподівані вистави, приміром, на узвозі можна побачити представників різних країн, зокрема латиносів, індіанців, індусів, які раптом можуть заспівати і станцювати. Якось я бачив, як дві старенькі монашки йшли і співали... Це добре. Але ініціатива втрачається, вона епізодична, це все побутові, так би мовити, прояви; інша річ — добре «підстелене» багатожанрове свято, має бути підтримка влади, від того місто, та й влада, тільки виграють.
— Отже, Ви з друзями згенерували ідею свята-карнавалу (а ідеї, як відомо, дорого коштують), але держава навіть на готове не відгукується. Може, все ж зацікавиться?