НА БЛАГОДЕНСТВО ДОВЕДЕТЬСЯ ЗАЧЕКАТИ...
Наш співрозмовник — заступник директора Інституту соціології НАНУ, доктор філософських наук Євген Головаха.

— Євгене Івановичу, не секрет, що XXI століття заскочило багатьох з нас зненацька. І хоча майже в кожній з фундаментальних галузей знань раз у раз таки відбуваються сенсаційні відкриття, все ж нерідко на цьому мажорному тлі виринають справді страхітливі речі. Словом, так і напрошується: камо грядеши?
— Якщо правомірною є думка про те, що історія не знає умовного способу дії, то, мабуть, настільки ж справедливим буде й те, що будущина не відає наказового. Позаяк нічого їй, на жаль, не накажеш. Хоча майбутнє визначається, як вважають, минулим і сьогоденням, воно завжди залишає індивідові можливість іти особливими манівцями. Тож крах багатьох ідеологій, які накидали людству жорсткий безальтернативний розвиток, зумовлено якраз тим, що вони намагалися знищити найсвятіше для кожного з нас — свободу вибору.
Особисто я, приміром, вважаю, що найближчі десятиліття будуть дуже непростими для земної цивілізації з огляду хоча б на ту перманентну війну, що була розв’язана в перший же рік нового тисячоліття. Маю на увазі сумнозвісне 11 вересня... Та все ж, як на мене, найближчим часом, очевидно, вдасться вийти на якийсь інший шлях розвитку.
— Тобто, на Вашу думку, свідома частина людства таки не впустить свого рятівного шансу?..
— Я загалом оптиміст. Тож, гадаю, є всі підстави вважати, що нинішня криза буде розв’язана, зокрема й багатьма відсталими країнами. Зумовлено ж це значною мірою тим, що останніми роками відбуваються доволі-таки значні зміни, пов’язані із становленням нової етики — етики толерантності до меншин.
— А мені чомусь здається, що все це є лише на папері...
— Ви помиляєтесь. Зверніть увагу, приміром, на те, як почуваються на Заході інваліди та інші соцменшини. В Америці, припаркувавши свій автомобіль поряд із супермаркетом, там, де дозволено зупинятися тільки інвалідам, ви ризикуєте наразитися на купу неприємностей... До того ж позитивні суспільні зрушення збіглися в часі з колосальним проривом у науці. Передусім, звісно ж, я маю на увазі новітні інформаційні технології. Адже вони, по суті, визначили перспективу переходу людства з часово-просторової розірваності (чи ба — навіть «атомізованості») в абсолютно новий простір. Завдяки Інтернету кожен індивід може перебувати в постійному контакті з рештою користувачів...
— Але, дедалі оволодіваючи масами, Інтернет водночас значно мінімізує міжособистісні взаємини. Тож невже і цей несприятливий чинник також слід вважати одним з «благ розвинутої цивілізації»?
— На жаль, наявний досвід засвідчує, що будь-яке досягнення може обернутися і проти нас: перемога над хворобами — реальною загрозою біологічного насильства; істотне підвищення врожаїв — наскрізною хімізацією довкілля; влада над атомом — всілякого роду чорнобильськими катаклізмами... Як Ви правильно зауважили — загрожує згортанням звичних живих стосунків. Одначе згадаємо: те саме, власне, можна було свого часу сказати про виникнення писемності, а потім і про друкарство (коли щиросердні вечірні посиденьки заступило «запійне поглинання» книжок. А згодом з’явилися телефон, радіо, телебачення... Тож кожна людина, гадаю, має право сама вибирати, чому віддавати перевагу.
— Проте Ви ще не відповіли на моє конкретне запитання: чи можна Інтернет вважати, іншими словами, розсадником зла?
— Якщо поставитися до цієї проблеми з погляду елементарного психологічного комфорту і безпеки, то, природно, відповідь буде позитивною,— так, можна. Бо ж у чому, приміром, суть такого поширеного на Сході явища, як фундаменталізм? У спробі зберегти людство на тій стадії розвитку, яка всім є зрозумілою і не несе нової загрози людині і суспільству.
І все ж таки, на мою думку, Інтернет — це набагато більшою мірою добро, ніж зло. Наведу простий приклад. Як відомо, на один з найбільших педагогічних конфліктів часто-густо перетворюється неоднаковий доступ до якісної освіти, зумовлений де-факто тим, де живе дитина, хто в неї батьки тощо. І от саме Інтернет здатен нівелювати цю нерівність. Адже коли навіть глухі найвіддаленіші села будуть обладнані інтернет-класами і матимуть доступ до передових центрів дистанційної системи освіти — то тоді, гадаю, ми й зможемо нарешті подолати нинішню відсталість певних соціальних груп.
— Що ж, у цьому я з Вами згоден! Але, згадавши про інформаційні технології, не можна, як мені здається, ігнорувати й останніх епохальних успіхів у галузі генної інженерії, які сприяли не тільки розшифруванню людського генома, а й відчутному прогресу в практичній медицині.
— Авжеж! Причому я б навіть додав, що саме завдяки цьому приблизно до кінця нинішнього століття людство, напевно, почне потроху позбуватися невиліковних раніше хвороб. А остаточно розшифрувавши діапазон впливу кожного гена, людство матиме доступ до регуляції власного біологічного віку методами генотерапії — аж до промислового виробництва «пігулок довголіття».
— І тоді наші поводирі, напевно, стануть уже жити вічно, а ми тим часом поступово вимиратимемо...
— А це, до речі, теж досить реальна загроза... Та й, окрім того, прагнення обраних індивідів жити якомога довше неминуче суперечитиме аналогічним або ж навіть куди більш скромним запитам нових поколінь. Адже обмежена земна твердь явно не спроможна вмістити всіх охочих стати довгожителями. Що ж робити? Інтенсивно освоювати уселенські простори? Але важко повірити, що коли-небудь можна буде переселити в космос мільйони людей. Так що навіч — реальна загроза глобального «кількісного перебору» внаслідок збільшення тривалості життя й одночасно через необхідність постійного оновлення генофонду. Адже жити постійно з одними й тими самими керманичами, ученими, зірками естради, телеведучими — це, власне кажучи, гарантія деградації суспільства. Неодмінно потрібні свіжі яскраві особистості, котрі б спонукали до культурно-духовного розвитку!.. Отож залишається, мабуть, єдиний прийнятний варіант — перехід попередніх поколінь у віртуальний статус. Зокрема, нині створено технології вживляння в мозок електронних нейрочипів, які контролюють поведінкові реакції індивіда. До того ж сучасній науці уже відома локалізація більшості наших спеціалізованих розумових центрів; так що остаточна розшифровка нейрофізіологічних характеристик людського організму — лише справа часу.
— Але чи зможуть люди вміло скористатися відкриттями без шкоди для себе? І чи не наводниться планета юрбищами зомбованих рабів?
— От якраз наше завдання й полягає в тому, щоб запобігти втіленню такого сумного сценарію. Наприклад, нині в багатьох розвинутих країнах навіть діють спеціальні державні комітети з біоетики, на які покладено обов’язок вирішувати, що можна, а що неприпустимо в поступі наук про людину. Але й вони, на жаль, не всесильні. Давно відомо: зупинити людську допитливість навіть суворим законодавством навряд чи можна... І все ж, вважаю, у системі нової толерантної парадигми, безпосередньо пов’язаної із захистом меншин (якщо, безперечно, вона таки утвердиться повсюди), загрозу потенційного зловживання можна буде мінімізувати.
— До речі, уже тепер говорять про те, що до кінця поточного століття проблема індивідуального безсмертя теж буде загалом розв’язана.
— Цілком можливо. Адже в біологів є в цій царині досить вагомі теоретичні розробки, пов’язані з вибірковим виправленням окремих «кепських» генів, які призводять до передчасної старості, а отже, й загибелі організма. І якщо, як я сподіваюся, років через десять з’являться технічні пристрої для запису людської свідомості на іншу елементну базу (як ми тепер записуємо, скажімо, голос чи різноманітні зорові образи), то це якраз і означатиме, що вдасться врешті-решт розв’язати й проблему особистого безсмертя.
— Євгене Івановичу, спектр Вашої безпосередньої діяльності охоплює не тільки «високі матерії», а й куди більш «приземлене» соціальне прогнозування. То що ж чекає на Україну найближчим часом?
— Відверто кажучи, теперішні тенденції надто далекі від рожевого забарвлення. Хоча заради справедливості слід відзначити, що найгірші часи ми все ж таки пережили років 15 тому. Проте ситуація кардинальним чином не змінилася. Адже сумнозвісний перехідний період усе ще триває... Та й взагалі, на думку провідних міжнародних експертів, для успішного подолання суспільно-економічного дисбалансу знадобиться ще принаймні півтора-два десятиліття напруженої праці. Після чого Україна, хочеться вірити, досягне рівня нехай і бідних, але все ж європейських держав. Оце, власне, й буде тим висхідним рубежем, з якого почнеться її старт у ЄС. Причому тернистість цього шляху обтяжується, крім іншого, наявністю доволі підступних підводних каменів. Один з них — це давня хвороблива звичка нашого народу сліпо довіряти владі. Але ж, якщо розібратись, без особистої громадянської ініціативи кожного з нас ні з чим ця влада сама не впорається.
Отже, тільки коли люди почнуть практично відстоювати свої права (причому не поодинці, а в добровільних об’єднаннях), можна буде всерйоз чекати значного зростання основних показників розвитку. Так що на благоденство доведеться зачекати...

Дискутував Едуард ЩУР

також у паперовій версії читайте:

---