ФЕНОМЕН САЄНКІВ
Ніна Саєнко відома в Україні як митець, мистецтвознавець, режисер. Її творчий талант розвивався серед чарівної сіверської природи, в сім'ї, де панувала висока культура мистецького життя, де народжений феномен Саєнків, основоположник якого — народний художник України Олександр Саєнко.
110 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ
УНІКАЛЬНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ХУДОЖНИК Мистецькі твори Ніни Саєнко та Лесі Майданець-Саєнко — тематичні гобелени і килими, мозаїки соломкою, малярство на тканині (батик) — здобули визнання, експонувалися на численних національних і міжнародних виставках, у відомих галереях Парижа, Ерфурта і Магдебурга, Афін, Торонто, Монреалю й Едмонтона, Чикаго і Філадельфії, Сіднея і Канберри, Москви і Єкатеринбурга. Текстильні полотна та мозаїчні панно із соломки прикрашають численні музеї й колекції України, Англії, Австралії, Канади, Німеччини, США, Росії, Франції. У творчому доробку авторів — сучасне оформлення культурних центрів, шкіл, дитячих закладів, художній дизайн інтер'єрів.
Особлива донька — Пані Ніно, цей рік для Вас особливий: українці відзначають 110-ліття від дня народження Олександра Саєнка; знаменний і Вашим та доньчиним ювілеями. Та й найменшенькому з роду Саєнків — Сашкові цьогоріч виповнилося 10 років. А ще знаю, що десятиріччя відзначає студія імені Олександра Саєнка... Про що Вам думається, яка мить із дитинства закарбувалася у пам'яті?
— Мені часто кажуть, що я особлива донька, котра дбає про збереження мистецької спадщини тата, її презентацію в Україні й світі, продовження батькових традицій у власній творчості й мистецтві роду. І, певно, більше, ніж митця і мистецтвознавця, цінують мою дочірню любов і відданість.
Відчуття турботи про батька з'явилося в мене років у десять, коли із життя пішла мама. Тато, як міг, намагався замінити її. Пригадую, ми любили сидіти на ґанку саєнківського дому і розмовляти з ним. Із захопленням слухала про Імператорське училище для глухонімих у Петербурзі, де навчався батько, про його вчителів, зокрема професорів Української академії мистецтва Василя Кричевського і Михайла Бойчука, студентське життя в Києві. То були незабутні оповіді. Досі живе в мені оте духовне єднання з татом.
Якось ми йшли алеєю борзнянського саду. Буяла весна. Ніколи не забуду тієї миті — я й дотепер відчуваю тепло і міць його руки. І хтозна, чи то батькове благословення, чи Богом дане. В ту мить я відчула велич цієї Людини, якій маю допомагати, підтримувати, йти поруч у житті.
Дбала про відкриття Музею-садиби на Чернігівщині, видаю книжки, відкриваю виставки. Нещодавно навіть малий Сашко зауважив: «Чому ти так багато говориш про Олександра Саєнка, адже його вже немає...» А я йому у відповідь: «Його немає, але він живе у моїх справах, у моїх думках, у моєму мистецтві». А можливо, тому, що батько був глухонімий і йому потрібна була допомога у спілкуванні з людьми, інформація про навколишній світ, представлення його творчості. Тато був вразливий, переймався за все і за всіх. Я ж була його устами: розповідала, про що говорять люди, а людям переказувала, що говорить він. Словом, була його провідником і перекладачем, ученицею, а з роками колегою.
— Ви у батьків пізня дитина?
— Так, я народилася, коли татові було 44 роки, а мамі — 36. Вона вагалася, чи варто пов'язувати свою долю, своє життя з такою непересічною людиною? Побралися, коли розпочалася Друга світова війна. Потім народилася я. Жили ми в борзнянській садибі, де нині музей. Роки були важкі. Подружнє життя було непростим. Мама працювала вчителькою початкових класів, згодом викладала українську мову та літературу. Батьків талант і мистецтво нікому не були потрібні.
— І все ж, які роботи на той час йому вдалося створити? Над чим саме працював?
— У повоєнні роки тато створив серію акварелей (близько тридцяти), присвячених перебуванню Тараса Шевченка на Борзнянщині,— у Віктора Забіли, Василя Білозерського, Ганни Барвінок і Пантелеймона Куліша. До шевченківської теми митець звертався постійно, починаючи від студентських років. Я мрію видати книгу «Олександр Саєнко: Шевченкіана» і проілюструвати її творами автора.
— Як і коли феномен Саєнка торкнувся Вас? У якому мистецтві знайшли себе?
— Певно, у ті ж десять років усе й почалося. У нас часто не було світла. Батько працював при каганці. Та й гасу важко було дістати. Тато чомусь більше працював вечорами. Я йому спочатку допомагала: відбирала, чистила й подавала соломку. А ще годинами могла спостерігати за його працею.
— Ви вживаєте термін «мозаїка соломкою»...
— Мозаїка соломкою — це викладання її на поверхню. Інколи вживають терміни «інкрустація» або «аплікація». Проте це не зовсім точно. Я запропонувала термін «мозаїка соломкою» як науковий для монументально-декоративного мистецтва, і зі мною погодилися колеги.
— Ви часто згадуєте садибу Олександра Саєнка. Вам там затишно велося?
— Так. Будинок був великий. Мій дід викупив його у поміщика Силича недобудованим, бо той програв його у карти. В ньому жила дружна родина Саєнків. Улітку дім був відкритий для прохолоди, що линула з саду, пахощів квітів і різнотрав'я, а також для друзів, котрі приїздили звідусіль і любили відпочивати у цій садибі. Взагалі життя сім'ї Саєнків — то окрема історія, про яку можна роман писати чи створити фільм.
— Батько хотів, аби Ви стали художником, а Ви отримали в Київському університеті імені Тараса Шевченка іншу спеціальність.
— Я змалку багато малювала, вчилася в тата. Для мене його наука — то найвища школа і тим пишаюся. Бо ніякі академії та інститути не дадуть того, чого він навчив. Знання про навколишній світ, природу і все живе, що оточує людей, які отримала в університеті, збагатили мої творчі уявлення.
— Коли прилучилися до килимарства?
— Батько навчався в Українській академії мистецтва у майстерні Михайла Бойчука, а згодом — Василя Кричевського. За вимогами того часу студенти мали не лише проектувати інтер'єри громадських споруд і приватних помешкань, а й прикрашати їх творами декоративного мистецтва (килими, кераміка, тканини), що відповідали б ментальності українців. Тоді в академії була створена килимарська майстерня, яку очолив Василь Кричевський, згодом Сергій Колос. Саме тоді Олександр Саєнко створив серію ескізів килимів, але реалізувати їх не встиг. Є лише килимок «Птах у колі», який він сам виткав. У 1970-х роках тато вирішив виконати кілька тканих полотен за ескізами ранніх років. Ми разом поїхали до Решетилівки. Готували шаблони, добирали нитки, фарбували їх. За час відпустки (бо мені доводилося вчитися і працювати водночас) ткали два-три килими-гобелени. Майже всі вони нині належать до музейних колекцій.
— Був період, коли ім'я Саєнка вибухнуло на весь мистецький світ...
— У виставковій залі Спілки художників на Червоноармійській 1962 року відкрилася перша батькова виставка. То справді був вибух! В експозиції були представлені килими, монументально-декоративні панно, виконані технікою мозаїчного набору соломкою, кераміки, вибійки. Про нього сказали, що він українську соломку зробив золотою. Потім у тата катастрофічно погіршився зір. Я багато йому допомагала, творила солом'яний дивосвіт батьків, а згодом власний. Соломинка до соломинки, і розмір треба дібрати, і колір, ритм зберегти, і форму вивірити. Вийшла заміж. А тут і донечка народилася.
Цвіт папороті У майстерні, що сховалася у затишному дворику на вулиці Олеся Гончара, світло й затишно. На ткацькому верстаті народжується новий твір Лесі Майданець-Саєнко. На стінах гобелени, панно з соломки, малярство на тканині. У центрі великий розкішний килим.
— Це «Цвіт папороті»,— ловить мій погляд пані Ніна.— Я сама можу годинами дивитися на нього.
...Як вдало і з яким смаком дібрані кольори! А в куточку три літери: ОНС.
— Це останній саєнковий твір,— пояснює майстриня.— Мені довелося його завершувати, тому батько попросив поставити обидва наші ініціали.
У 1978 році, ще за життя батька, Ніна вперше взяла участь у всеукраїнській художній виставці. Нині їх у неї більше сотні, в Україні й далеко у світах. І все ділила себе між батьком і донькою. Мріяла, аби донечка відчула саєнковий імпульс й продовжила родинний мистецький шлях. Хтось влучно зауважив: «Олександр Саєнко — це корінь, Ніна — стебло, а Леся — ружа». Я ще додала б, що найменший Сашко — паросток. Бо на недавній виставці у Національній спілці майстрів народного мистецтва біля його робіт із глини спинялися люди.
— Пані Ніно, Леся легше й швидше увійшла до дивовижного і чарівного світу мистецтва?
— Змалечку Леся влітку завжди відпочивала у борзнянській садибі. Дід Олександр було посадить її на коліна і розглядають вони книги, альбоми, малюють. Дід хотів, аби вона продовжила його мистецтво. Власне, так воно й сталося. Леся також успішно закінчила музичну школу: чудово грає на бандурі, співає. У неї поставлений камерний голос, неабиякий слух. З ансамблем бандуристів побувала у Голландії, Швеції.
У неї незвичайна любов і відчуття кольорів! Свого часу успішно закінчила Львівську академію мистецтв. Навчалася у відомого митця-графіка і педагога Ігоря Боднара. Та не втратила дідової самобутності, набула свого почерку у мистецтві. Нині переймається студентами як доцент Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва та дизайну імені Михайла Бойчука, передає їм свої знання і вміння. Захистила дисертацію на тему «Становлення національної школи монументально-декоративного мистецтва в Україні (перша третина ХХ століття)», кандидат мистецтвознавства.
На мистецьких презентаціях Леся дивує художнім текстилем: гобелен, малярство на тканині, шовкодрук. Перехоплює подих, зачаровує феєричною казковістю, дивовижними ритмами, магією кольорів її декоративний розпис «Лісова пісня» або композиційно виважений і гармонійно-колористичний «Знак сонця» на малиновому тлі.
Творчість Лесі Майданець-Саєнко позначена оригінальним філософським поглядом: «Червоне і чорне», «Прийдешнє», «Чумацький шлях», глибинним осмисленням нашої історії: «Київська Русь», «Присвята Олександру Саєнку», «Роксолана». А як незвичайно передані у творах народні традиції: «Різдвяна ніч», «Купальські вогні». Авторка розкривається у своєму власному мистецькому стилі: «Передзвін», «Живуть тополі у мені», «Надія», «Дерево і крона», «Гармонія». Поєднання земного і космічного — двокрилля її світобачення, для якого притаманні природне відчуття кольору та пластичної лінії. Твори сонячні й життєрадісні, сповнені позитивної енергії та оптимістичного настрою.
— Мистецтво — це моє життя,— зізнається Леся Майданець-Саєнко.— Я не можу довго не малювати. Якась невидима сила надихає мене на творчість.
...І тоді народжуються квіти і дерева, звірі й птахи. І зовсім не такі, якими їх бачать люди, а загадкові й різні, дивовижні та казкові. Просто — її дерева, просто — її птахи.
Школа краси
і гармонії «...Я хотів би передати свою майстерність, досвід юним художникам. Моя мрія — створити студію, мати своїх учнів, серед них і глухонімих, підготувати молодих митців, які продовжили б мій шлях у мистецтві»,— написав Олександр Саєнко 1964 року.
Якось на одній з виставок в «Українському домі» до Ніни Саєнко підійшов Олексій Висоцький, де й познайомився з мисткинею. У два роки хлопчик утратив слух. Мама не могла змиритися з синовою недугою та водночас не зламалася. Вона постійно спілкувалася з викладачами, фахівцями. У вісім років хлопчик побачив, як дід Вадим плів кошик із лози. Спробував і собі. А потім виготовив глечик, вазу, меблі... Із задоволенням прийняв запрошення відвідувати Мистецьку студію імені Олександра Саєнка. У студії вчився писанкарства, розпису, ткацтва, мозаїки соломкою, малярства на тканині.
Валентина Олексіюк народилася на Вінниччині. Навчається у Київській спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті № 18 для слабочуючих дітей. Має природний дар, тонко відчуває й передає у творах національний колорит.
Невгамовні мисткині й чудові педагоги Ніна Саєнко та Леся Майданець-Саєнко — засновники Мистецької студії імені Олександра Саєнка для глухонімих дітей. На доброчинних засадах вони створили необхідні умови не лише для оволодіння дітьми основами образотворчої грамоти, технічними прийомами декоративного мистецтва. Студія відома в Україні та Європі.
Безмежна творча фантазія Олексія Висоцького, Валерії Ситнікової, Валентини Олексіюк, Світлани Степанець, Марії Семерикової народжує оптимістичні картини, де панує поетичний світ творчої уяви, фантастичне мереживо орнаментальних композицій, розмаїття неповторних образів. Студійці черпають своє натхнення у народній художній творчості, яка виразно відображає світогляд, національну неповторність. У натхненному творчому пошуку діти сміливо експериментують, імпровізують, створюють самобутнє мистецтво саєнкової школи. Свої твори митці дарують співвітчизникам, українцям на радість і світле майбуття.
...У моїй уяві й пам'яті живе «Цвіт папороті» — дивовижний твір, що чарує. У народі говорять: хто побачить цвіт папороті, той буде щасливий. Як хочеться, аби побільше у нас прозріло людей. Аби, дай Боже, вони вчасно розгледіли й помітили той цвіт.