ВИПАДКОВІ ЛЮДИ
ТУТ НЕ СЛУЖАТЬ
За часів колишнього Союзу на теренах України дислокувалося близько 10 частин і з’єднань повітрянодесантних військ. Після проголошення незалежності і створенням власних Збройних сил усі вони зазнали організаційно-штатних змін. Нині наша держава має 25-ту окрему повітрянодесантну і 79-ту окрему аеромобільну бригади, розташовані в Дніпропетровській області та Миколаєві, а також 95-ту окрему аеромобільну бригаду та 80-й окремий аеромобільний полк, які дислокуються в Житомирі та Львові. Вони вважаються найбільш боєздатними і тому належать до складу об’єднаних сил швидкого реагування — угруповання, яке в разі настання часу «Х» має першим нейтралізувати загрозу національній безпеці країни.
Як виживають «блакитні берети» в умовах так званої фінансової кризи? Чи виконують вони плани бойової підготовки?
На ці та інші злободенні питання я попросив відповісти полковника Сергія Лісового — начальника аеромобільних військ Збройних сил України.
— Аеромобільні війська живуть одним життям зі всім українським військом,— каже Сергій Гурійович.— А воно, як відомо, нині досить непросте, оскільки бюджет Міністерства оборони є найскромнішим за всю історію української держави. Та, незважаючи на всі негаразди, життя триває.
— Ви хочете сказати, що заняття з бойової, тактико-спеціальної підготовки й надалі проводяться за планом?
— Саме так. Звісно, коли б на потреби війська держава асигнувала 30—40 мільярдів гривень, то бойова підготовка була б більш інтенсивною, а вишкіл десантників значно ефективнішим. Але попри труднощі, пов’язані з фінансуванням, останнім часом ми в підготовці військ суттєво просунулися вперед. Наприклад, почали виконувати стрибки з парашутом уночі. На сьогодні таких стрибків виконано близько двох тисяч, при чому зі зброєю і спеціальним спорядженням, тобто борт літака десантники покидають повністю екіпірованими і готовими — відразу після приземлення — вступити в бій з противником.
Без нас, десантників, не обходиться жодне військове навчання, зокрема й за участі військовослужбовців інших країн. Мова про «Козацький степ», «Кооператив КІ-2005», «Дружній візит до Америки», «Чисте небо-2006», «Артерія-2007», «Чистий птах-2007» та «Сі Бриз-2008». Ми дістали схвальні відгуки від їхніх керівників. До речі, усі вони відбувалися і в Україні, і в інших країнах — Польщі, США, Великій Британії.
— Від бувалих десантників знаю, що нічні стрибки є справою ризикованою. Тож чи не сталося якихось НП?
— На щастя, ні. Більш того, всі вони відбулися успішно, перевершивши, відверто кажучи, наші сподівання. Свідченням цього може слугувати той факт, що за виконання стрибків понад 1600 офіцерів та військовослужбовців за контрактом, солдатів-строковиків були нагороджені нагрудним знаком «Ніч», спеціально запровадженим з наказу командувача Сухопутних військ.
— Стрибки здійснюються на завчасно підібрані майданчики. Але може статись так, що десантуватись доведеться на незнайому місцевість. Чи не позначиться це на виконанні завдань, поставлених перед особовим складом?
— Сподіваюсь, що ні. Десантники здійснюють стрибки і на незнайомі майданчики, особливо під час міжнародних навчань — і на теренах України, і за її межами. Наприклад, підполковник Володимир Сенчик разом з групою підлеглих, піднявшись з авіаційної бази армії США «Форт-Брег», що в штаті Північна Кароліна, і провівши в повітрі 12 годин, здійснили десантування на Яворівському полігоні, що належить до Західного оперативного командування. Американці, ставши свідками цього десантування, були приємно вражені витривалістю українських «рейнджерів».
— За часів Союзу під час навчань практикувалося й десантування військової техніки, вантажів спеціального призначення. Мені розповідали, що інколи в бойових машинах перебували й люди...
— В Україні із застосуванням вантажних парашутних систем з літаків АН-70 та ІЛ-76 здійснено майже 100 десантувань бойової техніки та інших вантажів. При цьому всі вони були успішними. Щодо людей, то в наших військах інцидентів не було. І в повітрянодесантних військах колишнього Союзу вони були неабиякою рідкістю. Скажімо, коли потрібно було переконатись у можливості здійснювати десантування, наприклад, БМД з екіпажами всередині, то в одній з машин перебував старший лейтенант Маргелов — син командувача військ генерала армії Василя Маргелова...
— Як чинять офіцери, коли солдат, піднявшись у повітря, відмовляється залишати борт літака? Я чув, що його в такому разі виштовхують силоміць...
— Відомо, що перший стрибок є найскладнішим для людини, насамперед з морально-психологічного погляду. Нагадаю, що нині юнаків в аеромобільні війська призивають лише з їхньої згоди. А це означає, що вони вже налаштовані стрибати з парашутом. До того ж першому стрибку передує тривала підготовка, яку проводять досвідчені офіцери в частинах. При цьому велику увагу вони приділяють саме моральній стороні проблеми. Для того, щоб хлопцям було легше зробити перший крок у безодню, іноді перед ними цей крок роблять жінки-військовослужбовці, при цьому ще й підбадьорюючи своїми чарівними усмішками. Як зізнаються потім солдати, саме вони допомагають їм стрибнути, переборовши останні сумніви. Щодо того, чи викидають силоміць, то інакше, як нісенітницями, подібні чутки не можу назвати.
— Ваші колеги, кажуть, залучалися і до випробувальних польотів АН-70. Якщо це правда, то як саме?
— Літак, про який Ви кажете, планується взяти на озброєння українського війська, зокрема, для перевезення особового складу, приміром, для доправлення десантних підрозділів до районів призначення. Отже, на випробуваннях цієї машини були й офіцери аеромобільних військ, які здійснювали стрибки, щоб у разі виявлення тих чи інших вад, котрі заважають їх виконувати, недоліки можна було — перед початком серійного виробництва літака — усунути.
— Більша частина військової техніки, озброєння є застарілими. Наприклад, парашути були виготовлені ще на підприємствах СРСР. Чи не ризиковано стрибати з ними?
— Справді, техніка на озброєнні аеромобільних військ ще радянського виробництва. Наприклад, бойові машини десанту. Але вони, незважаючи на поважний «вік», досить надійні в експлуатації, принаймні більшість з них. Звісно, вони не вічні: термін експлуатації багатьох зразків техніки збіг або вичерпається незабаром. Отже, потрібні нові. Ми сподіваємось, що з поліпшенням в державі фінансово-економічної ситуації, коли бюджет Міністерства оборони буде іншим, ця проблема буде вирішена. А щодо парашутів, то скажу таке: вони теж радянського виробництва, термін їхньої придатності до використання за призначенням становить 20 років. Зважаючи на те, що вже 18 років, як Союзу немає на політичній карті світу, то не важко підрахувати, що найновішому парашуту радянського виробництва щонайменше 18 років. Отже, термін їхньої придатності вичерпується. Правда, вони розраховані на 120 стрибків. Оскільки від якості парашута залежить життя людини, то ніяких відхилень у використанні тих, які вже вичерпали свій ресурс, ми не допускаємо: це можуть зробити лише підприємства, які спеціалізуються на їхньому виробництві.
— А чи спроможні ми самостійно забезпечити себе сучасними парашутами?
— У Криму є підприємство, здатне виготовляти парашути і для особового складу, і для десантування військової техніки, які за своїми тактико-технічними характеристиками не поступаються не тільки радянським, а й зарубіжним. Про це кажуть і самі іноземці, яким довелося ними користуватися під час спільних навчань. Але проблема полягає в грошах, точніше, їхньому дефіциті...
— Багато моїх однолітків замолоду хотіли стати десантниками, беручи за взірець головних героїв фільму «У зоні особливої уваги», вступали до Рязанського училища, єдиного в Союзі, де готували офіцерів-десантників. Скажіть, а де в Україні «вчать на десантника»?
— Кадри для аеромобільних військ готують в академії Сухопутних військ у Львові: для цього там є кафедра аеромобільних військ, яку очолює полковник Микола Павлишин — досвідчений офіцер. Кафедра, про яку йдеться, була створена в Одеському інституті Сухопутних військ, згодом цей навчальний заклад передислокували до Галичини. Нині кафедра має прекрасну матеріально-технічну базу, чудовий педагогічний колектив. Наприклад, навчальні дисципліни курсантам викладають досвідчені офіцери, які пройшли велику і досить сувору школу, здійснивши чимало парашутних стрибків.
У наших військах проходять службу випускники й інших військових навчальних закладів.
— Ви брали участь у міжнародних навчаннях, налагоджували мир на Балканах. Звісно, що при цьому доводилося спілкуватися з колегами з інших країн. Як вони оцінюють професійний вишкіл українських десантників? Чи здатні ми — у кращому розумінні цього слова — конкурувати з ними?
— Можливо, здамся дещо нескромним, але скажу: наші десантники цілком здатні конкурувати з вояками аналогічних підрозділів з інших країн, зокрема й тих, які входять до НАТО. Навіть американці дивуються з рівня професійної підготовки українських десантників, знаючи, за яких несприятливих умов ми вдосконалюємо професійну та спеціальну підготовку.
— Служба в аеромобільних військах пов’язана з ризиком не лише для здоров’я, а й для життя. Які пільги мають українські десантники?
— На нас поширюються такі самі пільги і соціальні гарантії, що й на решту вояків Збройних сил України. Правда, календарний рік вислуги в нас прирівнюється до 1,5 року. Але для цього потрібно виконати певну кількість стрибків.
— І скільки разів, наприклад, полковник має побувати під куполом парашута, щоб вислуга років, яка так багато означає для військових, обчислювалася на пільгових умовах?
— Раніше кількість стрибків визначали за військовим званням. Зокрема, офіцери — від лейтенанта до капітана — повинні були здійснити п’ять стрибків, майори й підполковники — чотири, полковники — три, а генерали — два. Нині вона визначається віковим цензом. Бо ж, погодьтеся, у полковника, який переступив сорокарічний рубіж, і лейтенанта, якому ще й 25 років не виповнилося, фізичний стан є різним. Якщо ж говорити конкретно, то для осіб віком до 30 років кількість стрибків повинна становити п’ять, у віці 40–45 років — три, а кому виповнилося 45 і більше — два. До речі, для жінок, які проходять службу в аеромобільних військах, стрибки з парашутом теж є обов’язковими..
— Вони оплачуються?
— Так. Але суми не є астрономічними. Зокрема, стрибок підвищеної складності, тобто з повним спорядженням, зі зброєю, оцінюється державою в межах 100 гривень. Але в наших військах служать не за можливість таким чином покращити свій бюджет, принаймні серед моїх колег таких не знайдеться. Для нас головне — належність до еліти армії, можливість випробовувати себе на міцність, довести, що ти є справжнім чоловіком. Можливо, комусь мої міркування здадуться смішними, але саме вони є визначальними для десантників. Слабких духом, тих, хто не вміє шанувати справжні цінності, прийти на допомогу товаришеві, у нас немає. Принаймні вони довго не затримуються в наших військах.