НА ПОЛТАВЩИНІ ВИРУЄ ЯРМАРОК
Національний Сорочинський ярмарок — найбільш масовий і популярний в Україні торг із елементами народного карнавального дійства — розпочався 19 серпня в селі Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області. Цього року він відбувається в межах відзначення 200-ліття від дня народження Миколи Гоголя, котрий прославив його на весь світ своїм геніальним пером в однойменному творі.

Незважаючи на економічну кризу, участь у ярмарку бере значна кількість промислових і сільськогосподарських підприємств з різних регіонів України та з-за кордону. За інформацією організаторів заходу, нині їх навіть більше, ніж торік — кілька сотень. До них додасться чимало інших, які з різних міркувань вирішили виставити свої товари на продаж не першого дня, а в наступні, коли на багатогектарному Жабокрицькому майдані зберуться сотні тисяч людей. Помітно побільшало і майстрів народних ремесел, веселих троїстих музик, які зранку створюють гарний безтурботний настрій.

НАОДИНЦІ З... ДЕРЖАВОЮ
За кілька днів наша держава відзначатиме своє головне свято — День Незалежності. До вісімнадцятих роковин ухвалення Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України наш народ знову підходить із суперечливими почуттями. Як не болісно визнавати, але ще чимало в державі людей, котрі досі ніби не на всі сто впевнені у незворотності процесів, розпочатих 24 серпня 1991 року. А тут ще й президент сусідньої держави Дмитро Медведєв нещодавно підкинув нам «подарунок» у вигляді звернення до українського колеги Віктора Ющенка. Що й говорити, святкувати в таких умовах нелегко.
24 СЕРПНЯ УКРАЇНА ВІДЗНАЧИТЬ ВЛАСНЕ ПОВНОЛІТТЯ
Утім, ми як справжні патріоти своєї Батьківщини мусимо це робити. Причому робити по-справжньому, гідно і гордо. Бо здобуття вісімнадцятирічної давнини є набагато важливішими за нинішні «коментарі» й «аналізи» до них.
Проте не варто забувати, що наш шлях до відродження державності не був простим навіть у 1991-му, коли радянська імперія уже, так би мовити, тріщала по всіх швах. Коротко пригадаймо, які події передували 24 серпня. Можливо, тоді буде легше розібратися й у нинішній політичній метушні.
Отже, влітку 1991 року в тодішньому Радянському Союзі активно йшла підготовка до підписання так званого «нового союзного договору». Головним натхненником і генератором цього процесу був перший і останній президент СРСР Михайло Горбачов. Власне, він навряд чи сумнівався, що йому вдасться «дотиснути» представників більшості республік до формування нового «гуртожитку». Колишній керівник українського уряду Віталій Масол, пригадуючи події кінця 80-х — початку 90-х, зазначав: «Пам’ятаю, як під час одного з приїздів Горбачова і його родини на відпочинок до Криму за обідом зайшла мова про події у Прибалтиці. Михайло Сергійович висловився так: «Подумаєш, зібралася в Литві групка крикунів — погаласують, погаласують та й розійдуться. Головне, щоб були разом Росія, Україна і Білорусія. Тоді нам нічого не страшно. А без Прибалтики чи Грузії проживемо».
Останній варіант договору розглядався в Ново-Огарьові (звідси, до речі, назва найбільшого радянського фіаско — «ново-огарьовський процес») 23 липня 1991 року. Тоді представники від України виступили із заявою, що її керівництво визначатиметься зі своїм ставленням до нього не раніше від середини вересня. Нагадаємо, на той час у нашій державі (тоді ще УРСР) понад рік була чинною Декларація про державний суверенітет, ухвалена 19 липня 1990 року. А всеукраїнський референдум, проведений 17 березня 1991-го разом із союзним, засвідчив: народ нашої країни якщо й був не проти підписання якогось «союзного договору», то лише на засадах згаданої декларації.
Підписання договору планувалося на вересень-жовтень 1991 року на з’їзді народних депутатів СРСР за участі в ньому всіх повноважних делегацій. Одначе наприкінці липня у Ново-Огарьові відбулися непублічні перемовини Михайла Горбачова з керівниками: Росії — Борисом Єльциним і Казахстану — Нурсултаном Назарбаєвим. Президент СРСР побоювався, що проект договору навіть в його останній редакції («пом’якшеній» від попередніх) не дістане підтримки. Тож запропонував розпочати його підписання поетапно. Стартом було визначено 20 серпня 1991 року.
Нагадаємо, що тоді тривала неабияка конкуренція між Горбачовим і президентом Росії Борисом Єльциним. Останній також не був беззастережним прихильником підписання якихось договорів. Утім, вважається, що на початку серпня Горбачову вдалося переконати Єльцина погодитися на таке підписання. В обмін на це президент СРСР буцімто взяв на себе зобов’язання відразу після підписання договору видати указ про переведення під юрисдикцію Росії всіх підприємств союзного підпорядкування, що розміщувалися на території РРФСР. Принаймні, саме так стверджує у своїх спогадах один із адептів тих часів Анатолій Лук’янов.
У своїй заяві по телебаченню від 2 серпня Михайло Горбачов повідомив, що першими договір підпишуть делегації Росії, Казахстану та Узбекистану, а потім, через певні проміжки часу, представники інших республік, котрі були учасниками «ново-огарьовського процесу».
Однак за день до ймовірного підписання у Москві відбувся переворот, котрий ми запам’ятали під «милозвучною» назвою ГКЧП. 19 серпня 1991-го купка радянських функціонерів спробувала захопити владу в Кремлі, відсторонивши від неї Михайла Горбачова. Згадуваний Анатолій Лук’янов припускає, що ГКЧП виник і через потенційну загрозу втрати посад деякими «путчистами». Скажімо, навіть без ГКЧП своїх крісел мали позбутися прем’єр-міністр Валентин Павлов, міністр оборони Дмитро Язов, керівник КДБ Володимир Крючков.
Події 19–21 серпня прискорили процес розпаду СРСР. У свою чергу, саме вони привели до влади когорту політиків, котрі раніше вдовольнялися, так би мовити, другими ролями. В Україні таким політиком став Леонід Кравчук — на той момент Голова Верховної Ради.
Узагалі його позиція, зайнята у ці дні, отримала неоднозначну оцінку. Скажімо, представники опозиційної Народної ради в українському парламенті звинувачували Леоніда Макаровича у вичікувальності та обережності, а найбільші радикали навіть у прихильності до заколотників. Водночас було чимало людей, котрі вважали Кравчука зрадником, оскільки він тоді розпрощався зі своїм компартійним минулим.
Серпневі дні вісімнадцятирічної давнини фактично виявилися «рубіконом», що ознаменував остаточний перехід Кравчука від одного політичного табору до іншого. На відміну від згадуваного Бориса Єльцина, він не вийшов із Компартії, щоб заповзято узятися за боротьбу з нею. Він, радше, вистрибнув на ходу, коли потяг було пущено під укіс.
Хоча сам Леонід Макарович неодноразово повторював, що усе вирішив для себе ще в середині 1990 року. Коли ж 24 серпня 1991-го український парламент зібрався на своє позачергове засідання, він категорично відкинув звинувачення в нерішучості, зволіканні та невизначеності власної позиції. Запевнив депутатів, що 23 серпня в Москві написав заяву на ім’я ЦК КПРС «про те, що я не можу виконувати обов’язки члена ЦК КПРС, оскільки злочинна група секретарів ЦК КПРС діяла від імені всієї партії». А після повернення до Києва «зателефонував першому секретареві ЦК Компартії України і сказав, що оскільки все це робилося без мене (мене навіть не інформували про те, що діється навколо), я не можу виконувати обов’язки члена політбюро ЦК Компартії України».
Зрештою, питання: «Коли ж пан Кравчук насправді залишив компартійні лави?», яке було на устах у ті часи, нині не має жодного значення. Головне, що Леонід Макарович дозрів до зміни власних пріоритетів.
У цьому контексті хочеться процитувати Сергія Білоконя, одного з дослідників тодішніх подій. Міркування, наведені нижче, датовані 1993 роком, коли наша держава ледь спиналася на ноги. Та своєї актуальності вони не втратили й досі. «1991 року незалежність осягли українські партократи,— твердить Білокінь,— смертельно налякані перемогою, яку одержала в Росії нібито демократія над ГКЧП. Відокремлення від «демократичної вакханалії», яку всі вони з жахом побачили по телевізору,— ця ідея примусила їх підняти на ноги все і вся, натиснути на всі важелі своєї безсумнівної тоді й тепер влади, щоб домогтися ефективного голосування на референдумі».
Наразі настрої в Російській Федерації діаметрально протилежні тому часові. І що, в Україні мало політиків, готових забути про те «відокремлення», що його згадує процитований нами дослідник? У тім-то й біда, що немало.
Повертаючись до наших спогадів, зауважимо, що рішення не обмежуватися ухваленням Акта проголошення незалежності України, а підкріпити його результатами всеукраїнського референдуму, було мудрим. Нехай навіть мають рацію ті, хто твердить: понад 90 відсотків громадян 1 грудня 1991 року підтримали незалежність передовсім через унікальний збіг обставин. Хай там як, а число справжніх (а не ситуативних) прибічників незалежності відтоді в країні зросло. До них спрямовані наші теплі привітання зі святом, котре мусимо гідно зустріти 24 серпня. Зрештою, ще три дні й наша держава нарешті буде... повнолітньою.

Ярослав ГАЛАТА

---

також у паперовій версії читайте:

---