СЛІДИ ШІСТЬОХ ВІКІВ
Більшість поїздів, що прямують зі сходу на захід чи південь, після зупинки на вокзалі «матері міст руських», хвилин на 5–10 зупиняються на станції Фастів. Для жителів 52-тисячного райцентру це звичне явище. А справжньою подією стало 18 грудня 1870 року, коли це відбулося вперше.
ЗБЕРІГАЄ ЛІТОПИС МІСТА
ФАСТОВА НА КИЇВЩИНІ
Покровителі історії — Звідки гості будете? — мало не словами з пісні запитала мене з колегою симпатична фастівчанка. У неї й поцікавилися, що можна і варто подивитися в місті.
— Ідіть у центр до краєзнавчого музею,— відповіла вона.
Тож ми, пройшовшись по своєрідній абрикосовій, звернувши на виноградну, і на тінистій вулиці... побачили музей. Там якраз зібралася група школярів пізнавати маршрут «Фастівщино моя». Опікувалися ними Олена Шохалевич — депутат міськради й гід — науковий співробітник музею Ірина Безкровна. Подивившись програму, придбавши квитки по 55 гривень, вирушили знайомитися з природою, історичною та культурною спадщиною.
Зізнаюся, дивитися там є на що, і воно варте того. Надихає сама споруда державного краєзнавчого закладу — архітектурна пам'ятка кінця ХІХ ст. Хоч нині з грошима не густо, його колектив досліджує, зберігає й експонує понад 22 тис. одиниць основного і майже 13 тис. одиниць науково-допоміжного фондів. Це допомогло не одному дослідникові захистити кандидатську або докторську дисертацію. Нині музейники працюють над тим, щоб долучити Фастівщину до туристичних маршрутів України. Забігаючи наперед, зазначу: «прочесавши» з групою і саме місто, і його околиці, переконалася: їм це вдасться.
— Чи знаєте, хто був у світі першим туристом? — звернулася до вояжерів гід, коли рушив екскурсійний мікроавтобус. У салоні запанувала тиша.
— Мабуть, забули шкільну програму — батько історії Геродот,— присоромила Ірина Володимирівна.— Ще в V ст. до Різдва Христового пройшовся він від берегів Дніпра до Північного Причорномор'я. Прадавні українські землі відвідували римські, візантійські, арабські, вірменські місіонери. А Павло Алепський бачив «прекрасну країну, що повна мешканців і замків, як гранатний плід зерен». Цим з давніх-давен прославився й Фастів. А знаєте, звідки назва пішла?
Місцеві пишаються, що їм уже 619 років, бо згадано Фастів ще в 1390-му. Тоді в грамоті литовського князя Володимира Ольгердовича дозволили роду князів Рожановських ним володіти. Подейкують, ніби назва поселення могла виникнути завдяки князеві Олегу, котрий «почав городи ставити». Як досвідчений турист-професіонал Олена Шохалевич розповіла: ще 1094 року «хазяїн» земель Сквири, Яготина, Трилісів і Фощевого (так тоді називався Фастів) половецький князь Тугортхан віддав їх як придане своєї дочки київському князю. Пізніше місцевість стала відомим ярмарковим осередком, через який пролягли торговельні шляхи. Та «найрозкрученішою» серед нинішніх городян є легенда про битву між військами київських князів і кочовиками. Адже ворог залишив велику кількість своєрідних військових відзнак — хвостів. Звідси і назва — Хвостово. Згодом вона трансформувалася у Фастів.
«...працював коло нього, як коло
свого хазяйства» Зізнаюся: не думала й не гадала, що — як полюбляють говорити екскурсоводи — пройшовшись «місцями бойової й трудової слави» симпатичного райцентру на березі річки Унави, занурююся в бурхливі сторінки історії, політичні й любовні перипетії людей, котрі ввійшли в світові аннали.
Одна з перших таких величин — Семен Палій. Прославився не лише він, а й справа рук його. На жаль, з-поміж архітектурних пам'яток до нас дійшла тільки церква Покрови Пресвятої Богородиці. Звели її у 1600-х роках. Учені вважають: коштів і сил до цього дерев'яного храму доклав полковник Семен Палій, бо образ Святої Покрови — оберіг козаків.
Коли бачиш серед житлових новобудов у районі Заріччя цю перлину, віриш: нею також опікувалася Матір Божа. Споруда й горіла, й руйнувалася, стояла покинутою людьми, навіть мало не була знесена як непотріб. Однак уціліла! У 1975–1977 роках львівські фахівці відновили конструкцію зрубів, перекриттів, підсилили стіни, дах вкрили гонтом. «Ожививши» старожитність, місцева влада відкрила там музей етнографії та праці міста. Про це тепер розповідають й екскурсоводи, і парафіяльний священик, бо церкву з прилеглою територією передано православній громаді.
Семен Палій зробив не тільки це. Фастівчани навіть хочуть, аби про нього фільм зняли. Козацький полковник був наділений надприродною силою, хоробрістю, людяністю, демократизмом, стріляв з гармат, незримо проїжджав крізь ворожий табір. Це при тому, що документальні свідчення про вояка є досить скромними. Відомо, що у 70-х роках ХVІІ ст., овдовівши й опинившись на Запоріжжі, він здобув прізвище «Палій». Справжнє — так і залишилося таємницею. Утім, це не вплинуло на його авторитет будівничого і господаря. Після того як у 1685 році польський король Ян ІІІ Собеський на правобережжі України відновив козаччину, Семен Палій з численною кількістю вояків перетворив Фастів на опорний пункт своєрідної республіки й свою резиденцію.
Науковому співробітникові місцевого краєзнавчого музею Ірині Безкровній пощастило — вона бачила унікальне лейпцизьке видання 1744 року «Ніstoire de St. Yablonowski». Тепер вона з гордістю розповідає про вміщений там план Фастова 1689 року, зі старою фортецею, центральною площею, резиденцією, костелом, грецькою церквою Святої Трійці, фортифікаційними спорудами, Київською, Білоцерківською брамами.
Не марно ж в одному з листів до Івана Мазепи полковник Палій написав: «Я знайшов цей край пустелею й працював коло нього, як коло свого хазяйства. Широкі поля засіяли збіжжям, число мешканців зросло. Церкви Божі побудував і прибрав славу Божу»... Завдяки цьому в тому «Хвастові» налічувалося три тисячі дворів, а чисельність полку зросла з 800 чоловік до трьох тисяч. Мабуть, хтось з них тоді й посадив дуба. Дерево добре прижилося, нині вважається пам'яткою історії природи й має назву «Дуб Семена Палія».
«Votum» довіри Зерно мудрості й вічності сіяв єпископ Юзеф Верещинський. Він зробив усе, аби його землякам було що читати — заснував друкарню. У 1597-му побачила світ перша книга — «Votum». Згодом прижилося й самоуправління. Фастівчани не уявляли життя без Магдебурзького права. Воно й не дивно, адже заслужили його ще в 1601 році.
Прославив місто, вже на початку ХХ ст., відомий учений-винахідник Микола Бенардос. Він першим у світі обґрунтував метод дугового зварювання.
Зазвичай екскурсанти, далекі від цієї науки, побачивши пам'ятник талановитій особистості, що вже майже три десятиліття стоїть на вулиці Інтернаціональній поблизу парку, ніби занурюються в історію появи електрозварювання.
— Хоч Микола Іванович Бенардос є уродженцем Херсонщини, а освіту здобував у Києві та Москві в 60-х роках ХІХ ст. та й перше визнання до нього як до автора понад двохсот винаходів і проектів у галузі електротехнології, електротехніки, транспорту, сільського господарства, військової справи прийшло в Петербурзі, ми пишаємося ним,— під час екскурсії зізналася гід пані Ірина.— Перебуваючи на вершині слави, але відчуваючи матеріальну скруту, учений повернувся в Україну й оселився у Фастові. Тут, на заводі Ф. Брандта та в залізничних майстернях, упроваджував у життя свої відкриття в галузі електрозварювання. Ним запатентовано понад 100 винаходів.
Є ще імена, завдяки яким Фастів знають у світі. Відвідують його іноземці. Найчастіше їдуть з Польщі. Вони допомогли повернути до життя пам'ятку архітектури, що ввійшла в історію містобудування України під охоронним номером 915 — костел Воздвиження Святого Хреста. Будівлю в романо-готичних формах не оминають ні малі, ні старі городяни. Це діючий католицький храм, однак для багатьох він є своєрідним музеєм з чудовими горельєфами знаменитого італійця Еліаса Саля. До слова, саме він у Києві під патронатом зодчого Владислава Городецького створив скульптури левів для музею українського мистецтва, оздобив так званими химерами будинок на вулиці Банковій, де тепер резиденція Президента України. Виявляється, зведення столичної і фастівської споруди відбувалося майже одночасно. Останню в 1903-му спроектував одесит Владислав Домбровський на прохання настоятеля парафії Станіслава Шептицького. Згодом до справи взявся ще й архітектор Федір Туп'ярський.
Стіни храму — з білої київської цегли, цоколь — з граніту з шепетівського маєтку графа Юзефа Потоцького. Дерево на дах отримали із славутських лісів князя Сангушки. Зелену глазуровану черепицю привезли з Влоцлавка. Великою добродійницею була графиня Браницька з Білої Церкви, чиїм коштом установлено орган.
Музейники не перестають поповнювати літопис міста. Кандидат історичних наук Лариса Чиговська, наприклад, розшукала в архівах сотні маловідомих, забутих або незнаних дотепер документів. Серед них — матеріали про перебування у Фастові 1918 року Директорії, а також про «український маратон» під Мотовилівкою. Що і як тоді відбувалося, розповідає експозиція музею на колесах. Десять років тому в нього перетворили по-справжньому антикварний вагон, встановили його на фастівському залізничному вокзалі. Саме в такому вагоні спеціального ешелону, де перебувала Директорія, першого грудня 1918-го відбулося підписання Передвступного договору про злуку Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки в єдину українську соборну державу.