«ДЛЯ СПРАВЖНЬОГО ХУДОЖНИКА — ДЕ ЖИТТЯ, ТАМ І ПОЕЗІЯ»
У заголовок винесено фразу критика Бєлінського, яка влучно характеризує сутність нашого гостя — київського художника Олександра Ольхова. Вона мимоволі тягне за собою сентенцію філософа Лесінга: «Художники малюють очима любові, й тільки очима любові слід розглядати їх».
Я люблю творчість Олександра Ольхова і тому взагалі не маю наміру аналізувати його творчість, втім, його картини викликають у мене гарні роздуми.
Що робить людину кращою, чистішою, добрішою? Мрія про ідеальне. Якщо цієї мрії немає, людина стає байдужою, у неї відсутній стимул рухатися вперед, удосконалюватися — і вона деградує.
Ви звернули увагу, що талановиті художники — мрійники? На їхніх картинах чудова природа й одухотворені обличчя. Їхні твори пройняті радістю майбутнього і медитаційним смутком, вони відтинають-відсівають незначуще, злостиве, потворне.
Живописець Олександр Ольхов вражаюче яскраво поєднує у своїй творчості мрію і ностальгію, можливо, тому його пронизливі краєвиди викликають такі відчуття, що ти, глядач, допитливо вдивляєшся у власне дитинство чи в майбуття, про яке мріяв.
Є ще одна дивна особливість його живопису: сухопутні пейзажі загадкові, іскристо-мерехтливі, вислизаючі, як море, а марини незборимо «прив'язані» до землі — скель, дерев, гір, вони пружно речовинні, хоча й намагаються перелитися в мінливе небо.
Ольхов уміє живописати в усіх жанрах, у нього блискуча школа (у Художньому інституті його наставником був видатний живописець Віктор Пузирьков). Його роботи рясно представлені в державних музеях, приватних галереях України та в колекціях Росії, Канади, США, Англії, Німеччини й інших держав світу.
Олександр Ольхов із тих небагатьох художників, чия творчість поцінована і визнана за життя, але він категорично не спочиває на лаврах і щодня нарощує міць своїх крил, які переливаються всіма кольорами райдуги (недарма в цьому слові приховано: рай-дуга).
— Олександре, протягом багатьох років Ви дотримуєтеся канонічної манери письма — реалізм плюс неоімпресіонізм. Від одного відомого художника я почув таку точку зору: «Реалістичне мистецтво — це вчорашній день, це мільйони повторень із використанням певних прийомів. Треба шукати нові форми, йти вперед. Я у свої картини привношу декоративну стилізацію». Як Ви ставитеся до цієї думки? Чому Ви вірні своїй манері, чи немає якихось суттєвих пертурбацій, модних штучок, декоративності, абстрактності, чогось надзвичайного?
— Бути модним — це завжди вчорашній день. Кожен художник творить від себе, те, що в нього всередині. Пробував малювати абстрактні картини, виходило непогано, триптих у Москві виставлявся, решта у Києві. Проте я зрозумів — це не моє.
Захоплювався «умовним» живописом (малював великі абстрактно-романтичні картини), його ви бачили в Музеї сучасного мистецтва в Києві, який скупив ці роботи років сім тому. Та невдовзі повернувся до того, що мені потрібно, що в душі.
Я виражаю тільки себе. А той, хто намагається сподобатися, обманює.
Напевно, є талановиті люди, котрі творять абстрактне мистецтво, втім, навряд чи його можна назвати абстрактним, це безпредметний живопис. Ті, хто добре навчався, здобув академічну освіту, у змозі й у цій сфері досягти успіхів: накладати безпредметність на предметність, тобто основа йде звідси, і якщо вона не відчувається в цій абстракції, тоді це...
— Бездарна «каляка-маляка»...
— Авжеж, завтра її забудуть і викинуть. А зараз вона може бути модною. Річ у тім, що модними художників роблять мистецтвознавці, вони формують суспільну думку. Хоча загалом з їхнього боку йде слабка ініціатива, здебільшого все навпаки: якщо художник чогось досягає, його починають розкручувати. А було б непогано, якби мистецтвознавець-куратор знаходив у художникові своєрідність і культивував її, розвивав, просував.
— Є такі самопіарщики як Сергій Поярков і Євгенія Гапчинська. Перший крутиться біля політиків, друга з'являється на всіх світських тусовках, де підносить себе як супермодну талановиту художницю.
— Так, шалена розкрутка, самореклама з потраплянням на телеекрани часто ініційовані самим художником.
— Я, мовляв, найпопулярніша, найбільш купована, найвидатніша, і кічеві штучки на «ура» розходяться за великі гроші, хоча вони є слабенькими поруч із творами нетусовочних і часто злиденних художників, котрі скромно малюють геніальні картини.
З погляду прагматики можна запитати: «А хто ж із них більше має рацію?» Бо ми живемо сьогодні, а чи буде слава завтра — це ще питання. Який Ви для себе знаходите компроміс, яку лінію поведінки вибудовуєте, щоб просувати власну творчість?
— Мистецтво самореклами залежить від людини. Один себе може «пробивати», казати: «Я чудовий, а той, хто поруч зі мною,— сміття». Я так не можу. Мою творчість просувають переважно галерейники.
Гапчинська не перша винайшла пупсиків із рожевими щічками, це не явище, так малюють давно. Втім, нічого нового в мистецтві нині вигадати не можна, розвивається тільки наука й техніка, проте хто самобутній, той і переможець.
Як я ставлюся до просування самого себе і що для цього роблю? Просуваю себе тим, що малюю. Виражаю свій характер. А він імпульсивний, у чомусь не раціональний, а в чомусь прагматичний.
— Ви вважаєте себе успішним художником?
— Питання складне. Гадаю, успішний, бо багато чого досяг. Останніми роками займаюся пленерами, надзвичайно подобається. Пленер — це чистий колір, чисті співвідношення. Багато їжджу, побачив усю Україну, увічнив різні місця, характер пейзажів скрізь різний: у Криму природа світиться зовні й зсередини, у Карпатах густо колоритна, кольори загадкові, ніби причаїлися, у середній смузі України краєвид стриманий, приглушений. Мені вдається це піймати.
А успішний я чи неуспішний, напевно, найточніше визначили колеги старшого покоління, вони стверджують, що в мене високий рівень, це не моя думка, про себе можна сказати багато гарного, хоча часто буває так: чим менше людина вміє, тим більше себе хвалить.
— Крім творчого аспекту, я мав на увазі ще й матеріальний, адже можна писати чудові картини і бути невідомим і злиденним.
— Живу тільки за рахунок картин, ніде не викладаю, не служу. Я людина небагата і не прагну багатства, але себе і сім'ю можу утримувати. Нікому не заздрю. Хтось може сказати, що його сусід дурень і нічого не вміє, здатний і про друга таке сказати для того, щоб себе проштовхнути, коли покупець приходить до майстерні. У салонах і галереях фахівці своє придумують і кажуть.
Художники — це зазвичай самотні воїни у полі. Поярков біля можновладців крутиться, Гапчинська просуває себе тусовочним способом. Анатолій Тартаковський рекламує себе у метро плакатним методом. Він неймовірно працездатний, у нього є талановиті роботи, я нічого проти не можу сказати. Одначе Тартаковський, як танк, хвалить себе, говорить, що геніальний, змушує людей в це повірити, він майже гіпнотизер. У мене характер інший, я соромлюся себе хвалити, це повинен робити хтось інший, і, слава Богові, багато знавців щиро хвалять, я вирізняюся в загальній масі.
— Чи проводять друзі-колеги критичні розбори один одного, чи, щоб не зіпсувати стосунки, гладять по «шерсті»?
— Так, ми консультуємося, радимося, критикуємо. Часто їжджу в групах на пленери з академіком Андрієм Чебикіним, із заслуженим художником України Юрієм Зорком, ми говоримо правду один одному. Завжди корисно послухати зауваження, однак чи будеш ти роботу зачищати-виправляти — це вже твоя справа. Є художники, які можуть влучити критикою у «десятку», ти відреагував — і картина видужала. Та буває колегу щось хвилює, тривожить, він говорить одне, а треба зробити протилежне, тоді все стає на свої місця. У будь-якому разі добре думай, аналізуй, а потім роби. До художнього навчального закладу я вступив у 1969 році. Дотепер учуся. Якщо зупинишся і захвалиш себе, значить ти вже як художник мертвий.
— Іноді втручання у творчість буває, так би мовити, стихійне. Художник Постоюк якось розповідав мені про те, як один із його етюдів... облизала-«узагальнила» коза.
— У мене був випадок — цапеня половину палітри з'їло, коли я відвернувся. А от корова в Карпатах «узагальнила» півполотна, хоча лизнула тільки двічі. Іноді етюд поривом вітру відносило. Якось на морському пейзажі камінчики відбилися, і доречно. А то раптом дощ починався (тоді фарба трошки звертається). Бува практично завершена картина падала «обличчям» униз, тоді обов'язково треба висушити, щоб зняти сміття (іноді достатньо струснути). Якщо починаєш виправляти пензлем, можна змарнувати етюд двома-трьома мазками і ніколи не викараскатися.
— Художники кажуть: убив картину.
— Так, можна знищити гарну пленерну роботу виправленнями. Рецепт один: не поспішай виправляти. Якось я взимку писав етюд у Немирові, майже закінчив, раптом налетіла хмара, за п'ять хвилин виник грубезний шар снігу на палітрі й полотні. Зметикував, що здирати не можна. Дістався до приміщення, усе розтануло, гарний етюд вийшов, мені пощастило, що негода його не зіпсувала. Таких казусів у моєму житті було море.
— Один із художників сказав мені таку річ: «Мої пейзажі політизовані». Чи може таке бути?
— Напевно, якщо в них вмальовувати прапорці певної партії, аксесуари політичної сили при владі. У радянську епоху живописний пейзаж був політизований, а радянське мистецтво — ідеологічним, замовним, це називалося соціалістичним реалізмом. З іншого боку, як можна Петра Кончаловського, Івана Сорокіна і багатьох інших чудових художників називати соцреалістами? Нісенітниця.
— А Ваші пейзажі мають політичний підтекст?
— Іноді. Зазвичай я не вношу в живопис політику. Якщо малюю кораблі на рейді, то для мене прапорці різних країн — частина краси.
— Чи правда, що на Заході розучилися малювати (буяють абстракціонізм, авангардизм, декоративність, плями, конструкції, інсталяції), а в нас уміють, бо збереглася академічна школа?
— Яке суспільство, такі й художники. Вони так мислять, їм не потрібно, щоб дерево було схоже на дерево, а людина на людину.
У нас справді чудова школа рисунка і живопису, такої на Заході уже немає, незважаючи на те, що хтось десь учиться малювати. У них таке веління часу, а в нас руйнування форми пригальмовується, хоча художня грамота піддається корозії.
— Мені не до душі абстракціонізм, а також жахи у вигляді відрізаних телячих голів або вмираючих кілограмами мух, які представлені в галереї Пінчука. Сумно буде, якщо на полотнах українських художників зникнуть обличчя, очі, хмари, квіти.
— Сподіваюсь, що в Україні цього не відбудеться, у нас інший менталітет, художники вчитимуться один в одного, якщо навіть Академія зникне. Ще втішаюся тим, що мистецтво по спіралі розвивається, воно не закінчиться і не виродиться, допоки існує людство.
— Як на мене, українські художники дедалі більше неохайно малюють. Крони і калюжі зображують плямами, навіть постаті людей малюють за принципом «блям-блям», і решту в такому дусі, картина перетворюється на ребус, котрий потрібно розгадувати. На це іноді всі душевні сили витрачаються, а задоволення ніякого. Художники виправдовуються: «Це ж не фотографія, це — живопис», хоча дехто малює з фотографій. А глядач дивиться і вигукує: «Не вірю!».
— Гадаю, це не неохайність, а сучасне бачення художників, прискорене, як наш калейдоскопічний час. Кожен прагне з цієї «неохайності» виробити свій стиль, щоб його впізнавали. Для того ж, щоб чітко було зрозуміло, ось калюжа, існує фотоапарат. Можна ретельно намалювати, чи то пак скопіювати, але це вже буде повторення.
— Ваша дружина — відома художниця Тетяна Красна. Це допомагає чи заважає?
— Здебільшого допомагає. Вона не дає розслаблятися, Тетяна грамотна, знає, що я роблю добре, що погано. Розуміє, що це важка праця, хоча люди вважають: стояти біля мольберта — суцільне задоволення. Після того, як ти малював картину кілька годин поспіль, виникає відчуття, що неначе цілий день лопатою махав.
— Чи відбувається поглинання індивідуальностей і стилів одне одного?
— Напевно, відбувається, але, я сподіваюся, ми зберегли свою оригінальність. Може, і є якась подібність, але вона, радше, не зовнішня, нас поєднує родинна енергетика.
— Тому ваша спільна виставка у галереї «Мистець» одержала назву «Подвійний погляд»?
— Це придумав наш куратор. Думаю, багатьом було цікаво подивитися на зображувані об'єкти різними очима людей, які поруч живуть.
— Олександре, що у вашій професії найрадісніше і найщасливіше? От Ви сказали, яка це нелегка робота «махати пензликом», а з іншого боку, у чому її кайф?
— У свободі. Ця професія не дає великого матеріального достатку, але у буквальному значенні дарує волю. Я ніде не служу, не викладаю. Нікуди не поспішаю: мені не треба за дзвінком уранці кудись бігти, ввечері після дзвінка іти. Можу не нав'язувати своїх думок учням чи ще комусь, якщо запитають — відповім. Захотів — поїхав на пленер, не захотів — не поїхав. А людина на ставці не може не поїхати на роботу. Тож я вільна людина.
— Одначе за свободу треба платити.
— Переважно матеріальним добробутом. Хоча який добробут у художників, які викладають? Держава копійки платить.
Мене художники і поціновувачі живопису визнали. Інакше люди не купували б картини.
— Ви малюєте на замовлення?
— Якщо треба, малюю, але зазвичай відмовляюся, немає бажання танцювати під чужу дудку. Коли художник малює на замовлення, він не себе виражає, а намагається підіграти думці й смаку замовника. Доводиться переступати через свій стиль і смак. Хоча саме за стиль, смак і підпис купують картини. Є поціновувачі, які вкладають гроші в твори певного автора, а не просто купують за принципом «подобається — не подобається». Звісно, можна піти на Андріївський узвіз і щось придбати на подарунок. Проте далекоглядні колекціонери купують справжній живопис, який тепер цінується, а в майбутньому ще більше цінуватиметься. Хто думав, що живопис п'ятдесятих років буде тепер на такій хвилі? Те саме буде з творами нашого покоління, ми, слава Богові, живі, вважаємося ще молодими, у нас усе попереду. Кожен хоче вірити, що в майбутньому його гідно оцінять, але особливо приємно, коли тебе оцінюють за життя. Я деякі свої картини, які пішли в люди, не впізнавав, вони оформлені в та-а-кі розкішні рами! Це просто музейні роботи. Таке враження, що мене вже давно немає, що це — класика.
Справжній живопис відрізняється тим, що енергія, закладена в нього, не вичерпується з роками. У нинішньому житті так багато поганого, важкого, настали незрозумілі бурхливі часи, тому живопис має нести позитивну енергію людям, щоб вони були добрішими, врівноваженими. Творчість протидіє агресії, а її нині у структурах влади з надлишком, ми всі бачимо, як там б'ються, і це йде в народ. Тому люди, котрі стоять на землі, та й на урядових килимах, мусять частіше дивитися в небеса, на ліс, на море, на квітучі поля...