АКАДЕМІК ГІДНОСТІ ЕПОХИ
«Людмила Семикіна належить до того трагічного покоління нашої інтелігенції, яке пройшло всіма колами нашого історичного пекла в усьому його лютому хронологічному діапазоні — від беззастережної диктатури до всіляких псевдовідлиг, що резонували з тією ж диктатурою, хоч і необхідно змалілою, але такою ж лицемірною», — сказав про художницю мистецтвознавець, етнограф Вадим Скуратівський. Академіком гідності епохи назвав художницю побратим по шістдесятництву Євген Сверстюк.
Діти підземелля Людмила Семикіна з’явилася на світ трагічного 1933 року в Одесі. Батько повірив у більшовицьку облуду, якої позбувся лише після того, як партія послала його уповноваженим із заготівлі та збирання хліба для «пролетарської держави» в село Гарбузівку на Миколаївщині. Вражений побаченим, почав із власної ініціативи переписувати населення і вжахнувся: на кожного напівживого припадало десятеро померлих. Страшні цифри наївний чоловік подав до прокуратури. І сам невдовзі поклав партійний квиток на стіл райкомівського функціонера. Навряд чи вдалося б вижити опальній родині, коли б не мудра мати. Вона виросла на Пересипі серед простого люду й змалку звикла до труднощів. За сяку-таку ціну продала квартиру й придбала підвальне приміщення на Канатній, таким чином урятувавши чоловіка — хотів накласти на себе руки, щоб уберегти родину від розправи.
— Жили ми в двох кімнатках, переобладнаних із кухні колишніх власників будинку,— розповідає пані Людмила.— Сонце осявало малесенький квадратик у одній із кімнаток, де ми любили бувати. На тому окрайчику світла ми з сестричкою робили уроки, гралися, малювали. Мама раз на місяць білила стіни, щоб позбутися капосного грибка, який любив вологу і вилазив повсякчас, укриваючи все довкола гидким чорним мохом. У дворі росли чотири велетенські горіхи. Вони рятували від голоду помешканців, ласували ними й ми, діти підземелля. А жили поруч із нами найзлиденніші — горбуни, каліки, інваліди, хворі на туберкульоз... Я чотири рази перехворіла на запалення легенів, ревматизм. Мабуть, і виросла така маленька, що росла без сонця й повітря.
Тато, можна сказати, пішов у підпілля. Мав золоті руки, столярував. Працював на будівництві. Якось приніс торбу з подушечками, де всередині було повидло — найкращі ласощі мого покоління. Харчувалися тоді переважно кількою, перловою кашею та хлібом, за яким ще треба було вистояти довжелезну чергу. У сорок років батько — колишній статурний красень — геть зсутулився. Тато запам’ятався як припорошений борошняним пилом дідок з інтелігентним обличчям.
Мати тяжко гарувала, бо мусила тягти родинний віз, можна сказати, самотужки. Мила в людей вікна, прибирала, на літо наймалася в санаторії прати білизну, а ми з сестричкою їй допомагали. Якийсь час працювала кочегаром. А ще ж треба в черзі за продуктами «відмітитися», отож будила доньок уночі, щоб засвідчити своє право на буханець хліба. «Сильна, совісна й справедлива була, згадує пані Людмила. Мала в дівоцтві й прізвище козацьке — Бандурко. Коли я в шістдесяті підписала листа на захист так званих націоналістів і зазнала переслідування, сказала: «Ти вчинила по справедливості».
Із вітрин антикварних магазинів Малювати Людмила почала ще в третьому класі. Пішла в шкільний гурток, оформляла газету. Прилучила її до малярства, прекрасного вчителька праці Серафима Дмитрівна.
— Поступово я почала придивлятися до речей, виставлених у вітринах антикварних магазинів,— розповідає Людмила Миколаївна.— Задивлялася на картини, книги з пречудовими репродукціями, бронзові підсвічники з химерним переплетенням ліній, дивовижне мереживо... Все це за суворих радянських часів вважали міщанством, не вартим уваги. Здається, саме там я вперше побачила шедеври Рубенса, Тиціана, Ван Дейка.
П’ятикласницею вступила в художню студію Будинку піонерів при Воронцовському палаці. Навчалася сумлінно. Коли настав час вибирати життєвий шлях, випускниця семирічки обрала малярство. Батьки були проти такого вибору, особливо тато. Немов передчував тяжку мистецьку долю своєї дитини.
До знаменитого Одеського художнього училища Людмила вступила з деякими труднощами. Не здолала дівчина іспиту з малюнка. Либонь, довелося б попрощатися з мрією, але допоміг випадок. Зустріла приятельку, вона й порадила складати іспит зі скульптури. Яблуко абітурієнтці вдалося мов живе, ще й хвостик із тріпотливим листочком на ньому... Мала два щасливих роки навчання в улюбленого професора Мучника. А потім 1941 рік. Війна.
«Щаслива людина завжди виживе»... Щоб заробити гроші на евакуацію, їздили по селах. Виїхати не встигли, але Людмила й мама захворіли на тиф. Ледве дісталися оселі на Канатній.
— Без людей все втратило душу, все тисне, нависає,— з гіркотою згадує пані Людмила.— Ми з мамою лежали в безпам’ятті у дворі. Сестра нас виходжувала. Коли виринала з потойбіччя, бачила напівзасохлі квіти, котрих ніхто вже не поливав. І знавіснілих від голоду собак та кицьок. Усе це постає в уяві при згадці про перші місяці війни. А були ж і страшніші моменти. Скажімо, коли від шквалу куль і бомб, які щедро сипалися з фашистських літаків, мати сховала нас із сестрою в цементову трубу. Осипалася земля, довкола все гуло. А жертви залізних шулік із чорними хрестами сиділи в цементному мішку, ледь живі від страху. У 1944-му також мало не загинула. Дізнавшись, що фашисти замінували вокзал і театр, пішла попрощатися з ними, й зіткнулася із захмелілим від крові й вина німецьким солдатом. Урятувалася дивом. Мати потім не раз повторювала: «Щаслива людина завжди виживе».
«В академію
не прийняли,
бо була... в окупації» Після війни Семикіна повернулася до художнього училища й 1947 року закінчила його з чудовими оцінками та характеристиками. Як відмінниці їй дали направлення в Ленінградську академію живопису. Але там потримали документи... й повернули, винісши негласний вердикт: відмовити, була в окупації... Вже перед самими іспитами переорієнтувалася, подала папери до Київського художнього інституту. Ледве встигла. Так Людмила Семикіна стала студенткою столичного ВНЗ.
Роки навчання в Києві згадує з гіркотою. Річ у тім, що вступили в протиборство одеська й київська традиції. Долучився й людський фактор. Мала необережність заперечити амбітному професорові, зробила по-своєму, як підказувала душа. Постраждала студентка. Неприязнь узяла гору над розумом. «Коли до Києва приїхали мої наставники з училища, котрі пишалися мною, аби подивитися, чи малюю ще «перламутром», а побачили «цеглу», зрозуміли, що втратили мене»,— з болем говорить пані Людмила. Перед випуском постало навіть питання про те, щоб їй дати довідку про закінчення інституту, а не диплом. Непричетні до скандалу люди дивувалися: як це так, роботи випускниці прикрашають стіни інституту як зразкові, а їхню авторку звинувачують... у невмінні. Тільки Бог Святий знає та близькі люди, через які муки довелося дівчині пройти. Змінила тему роботи, хоча ціле літо готувалася, з шостої ранку до десятої вечора пропадала в порту, змальовуючи колоритних одеських моряків. Часом забувала навіть поїсти. Приносила назад розплавлений від сонця бутерброд. Привезла до Києва понад сто ескізів...
Звинуватили у формалізмі, мовляв, не тих змальовувала. Добрий чоловік порадив узятися за виграшну тему — про арсенальців. А ще неперспективній майстерню для роботи не виділили, працювала майже крадькома в кімнатці однокурсника Михайла Бараянца, майбутнього чоловіка. Потім вона скаже, що саме він — вірменин — навчив її цінувати своє, національне, нехай навіть ти живеш далеко від рідного краю.
«Ніби Бог тримав
за руку й наказував: «Роби!..» Диплом художника Людмила Семикіна таки одержала. Через кілька років стала членом Спілки художників України. Постійно брала участь у різних виставках. Тодішнім шанувальникам малярства знайомі її картини «Обхідник», «Біля причалу», «Ранок»... Хоча й тут на адресу художниці сипалися докори від функціонерів від мистецтва. Чому, приміром, намалювала лісника зі спини. Не варто, мовляв, так зображувати «красиву радянську людину». Мені пані Людмила показала ту картину. На полотні серед зимового лісу хатинка, де чекають господаря на вечерю. Світиться вогник, із димаря йде дим. Протоптаною в заметах стежиною важко ступає в супроводі собаки стомлений чоловік. Плечі опущені, хода повільна — з усього видно, що відміряв за день не один кілометр...
Можливо, адаптувалася б до тодішніх порядків, змирилася, працювала б Семикіна, робила виставки, прославляючи «будівників комунізму», коли б не характер, що не давав чинити проти совісті. А тут якраз знайшлися однодумці з Київського клубу творчої молоді, організованого у часи «хрущовської відлиги». Повірили, наївні, що можна дати волю почуттям. Навіть художню виставку вирішили влаштувати. Володимир Нероденко доручив Семикіній оформити вестибуль. Перечитала гори літератури з історії України, спинилася на періоді Київської Русі.
— Нероденко заклав у мені тему Київської Русі. Кожен носив у серці свою Україну,— розповідає художниця.— Прокинулися від омани, олжі. З глибин душі вийшло закодоване рішення позитивного образу, не замуленого радянською ідеологією. Легенди про Київ, міфи, пісні, танці... Бабусині горщики, миски, ложки, рушники... Кий, Щек, Хорив, сестра Либідь... Усе це було прекрасним, надихало. Ніби Бог тримав за руку й наказував: «Роби!..»
Зробила триптих, на якому вмістила давньоруську історію. Не судилося йому побачити світ — ініціативу з виставкою заборонили, не та тематика. Потім художниця повторюватиме ці сюжети й даруватиме друзям і знайомим, щоб побачило якомога більше людей. Та не повірили сміливці, що після короткої відлиги настали заморозки, ба справжня зима. Невдовзі переконалися в цьому.
Наближалося 150-річчя Кобзаря. Перед ювілеєм Людмила Семикіна, Алла Горська, Панас Заливаха, Галина Зубченко та Галина Севрук створили вітраж, який мав не лише прикрашати вестибуль Київського університету імені Тараса Шевченка, а й нагадувати, що в центрі творчості генія стояла Людина. Не гвинтик і коліщатко в механізмі тотального диктату, не піщинка на шляху будівництва ефемерного комунізму — Людина. Виношене зболеними молодими серцями творіння, зіткане зі світла і фарб, зруйнували. Грубо, цинічно, щоб і сліду не лишилося від вільнодумства.
...Я тоді навчалася в університеті й бачила той акт вандалізму. Рамку, на якій трималися скельця вітража, можновладці сприйняли за... ґрати. А невдовзі за ґратами — хто за духовними, а хто за в’язничними — опинилися молоді патріоти, які посміли тлумачити образ Тараса Шевченка не «по-державному».
Алла Горська за нестандартність думки поплатилася життям, Панас Заливаха — волею, Галина Зубченко, Людмила Семикіна та Галина Севрук — замовчуванням... Невдовзі Людмилу Семикіну та Аллу Горську виключили зі Спілки художників «за ідейно порочний твір, який дає викривлений образ Т. Г. Шевченка». Так хотіли посіяти тотальний переляк у серцях свідомих українців. Та не зруйнували вже зміцнілих душ. Кожен пішов своїм шляхом, чесним, не покрученим ідеологічними догматами.
Поєднала народну етику із естетикою Людмила Семикіна створила власний стиль в одязі, відновивши споконвіку притаманні українцям красу та інтелігентність. Своєрідний культ національного костюма. Втілила аристократизм часів Київської Русі, гідність української еліти, самоповагу. Поєднала народну етику з вишуканою естетикою.
За словами майстрині, до цього спонукали її поезія шістдесятників, як тепер звикли їх називати, а тоді — просто друзів-однодумців із Клубу творчої молоді, а також убивство близької подруги Алли Горської. «Було бажання поєднати зміст і форму, зняти з сучасників стандартний сірий одяг,— пояснює Семикіна.— Не треба було вигадувати ідеали, поруч ходили аристократи духу, не узаконені лицарі відваги. А ще хотілося відплати — за кривду, за брехню, за образу».
Виставка одягу Княжої доби, представлена Людмилою Семикіною 1970 року, вразила національно налаштовану київську спільноту. Вишуканість ліній, витончений смак... До міста немов завітали із часів сивої давнини, коли ще мали свою державу — Київську Русь, язичницькі богині — Берегиня, Літава, Блискавиця, Вогняна... Пишно вбрані киянки і горді князівни зі Старокиївської гори... Студентська юнь була зачарована. Адже в свідомості закарбувався зовсім інший архетип українця, насаджуваний тодішніми ідеологами: широкі шаровари, вуса, буси, вишиванка з невиразним візерунком невідомого походження, вінок чи очіпок... А тут вишуканість, не просто сукня чи пальто — шати, ансамбль, продуманий до деталей...
Людмила Семикіна не зникла з мистецької царини України і як живописець. Вона плідно працює на цій ниві. Збереглися роботи тих часів. «Хочеться щось домалювати, підправити, та син не дозволяє. Категорично!» — скаржиться-хвалиться Людмила Миколаївна. Сергій працює дизайнером. Пані Людмила дивується: як воно в нього виходить? Клаптики паперу з якимись варіаціями, ескізи, яких вона не сприймала всерйоз, він перетворює «на щось путнє».
А її шати припадають пилом у майстерні. Може, дочекаємось таки, коли держава зверне на них увагу й створить музей для цих шедеврів. І сучасні дизайнери моди прийдуть повчитися справжнього мистецтва, а не рекламуватимуть ганчір’я, прикрашене блискітками та пір’ям, придатне лише для карнавалів. Молодь навчатиметься культури одягу, а не перейматиме безтямно чужинецьку дешевинку.