ЧИ СТАНЕ «ЦЕНТР БОЛЮ НАШОГО» НАЦІОНАЛЬНИМ?
Проходячи впродовж кількох років регулярні обстеження й відповідні курси лікування в клініці Наукового центру радіаційної медицини Академії медичних наук України, можу з певністю твердити, що його проблеми відомі мені не з чужого голосу. Вони, як то кажуть, перевірені й випробувані на собі.
Добре пам’ятаю, як після створення цього закладу, ще за часів СРСР, до нього була прикута увага справді всієї колись великої держави. Тоді про брак найсучасніших на той час ліків чи потрібних для хворих продуктів харчування взагалі не йшлося. На першу ж вимогу лікарів вони надходили з усіх республік Радянського Союзу і навіть із-за кордону. Громадяни італійського міста Флоренції, вдячні за підтримку України після жахливої повені, допомогли постраждалим від Чорнобильської катастрофи потрібними медичними приладами. На згадку про цю подвійну добродійну акцію на території НЦРМ стоїть мармуровий пам’ятний знак у формі кола, що символізує нерозривну віру людства в перемогу добра й щиру доброчинність.
До екскурсу в минуле спонукали враження від чергових парламентських слухань напередодні 23-х роковин трагедії в Чорнобилі. Як і всі попередні, вони ще раз засвідчили й переконали їхніх учасників, що народні обранці фактично проігнорували цей захід і вкотре довели (своєю відсутністю), що про «чорнобильців» вони згадують лише тоді, коли треба «додавати» їх до «свого» електорату.
Для мене особисто були знаковими дві доповіді (а точніше, згідно з регламентом, інформації) про основні незагоєні рани Чорнобиля: п’ятихвилинні виступи голови Рахункової палати, члена-кореспондента НАНУ Валентина Симоненка та директора НЦРМ, члена-кореспондента АМНУ Володимира Бебешка.
Аудитори вже вкотре підтвердили свої висновки про те, що кошти, надані з державного бюджету України та країнами — спонсорами ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, використовуються, м’яко кажучи, неефективно. Наявне фінансування (від трьох до 3,5 млрд грн щороку) та ухвалені законодавчі й нормативно-правові акти (а їх є понад 800) й через 23 роки після катастрофи не забезпечили вповні вирішення жодної з проблем. Чим це зумовлено?
Відповідаючи на це болісне запитання, Валентин Симоненко відверто визнав: головна причина полягає «у відсутності на державному рівні системи організації виконання прийнятих законів та рішень. За останні десять років на засіданнях Кабінету Міністрів та урядових комітетів жодного разу не були розглянуті питання комплексного вирішення чорнобильської проблеми».
Головна біда, вважає В. Симоненко, полягає в тому, що за 23 роки небезпека виникнення «другого Чорнобиля» не зникла. Цей висновок підтверджено Міжнародним координованим аудитом Чорнобильського фонду «Укриття», здійсненим з ініціативи та під керівництвом Рахункової палати України, за участі найвищих органів фінансового контролю США, Нідерландів, України, Польщі, Словаччини, Росії, а також Європейського суду аудиторів.
Незважаючи на те, що в 1997 році був створений згаданий фонд, у який 30 країн світу вклали близько 780 млн євро для зведення нового конфайнменту «Укриття», станом на сьогодення немає навіть його проекту. Досі не збудовано заводу для переробки рідких радіоактивних відходів та сховища відпрацьованого ядерного палива. Затримка термінів їхнього пуску становить сім-дев’ять років.
На завершення свого виступу В. Симоненко наголосив на тому, що українське і світове співтовариство буде поінформоване про наслідки всіх аудитів. Однак необхідно, щоб було належне «реагування на підсумки наших досліджень по-державному, по закону».
Друга, теж головна чорнобильська турбота, полягає в тому, щоб мінімізувати вплив техногенного лиха на здоров’я людей — потерпілого від неї населення й ліквідаторів наслідків аварії. Саме на цьому акцентував увагу учасників парламентських слухань директор НЦРМ Володимир Бебешко.
— Двадцять треті роковини Чорнобильської катастрофи, зазначив він у виступі, викликають подвійні почуття. З одного боку, це ускладнення суто медичних проблем, а з іншого — загострення внутрішньої фінансово-економічної кризи, каталізованої масштабними світовими проблемами в цій сфері.
За висновками експертів НЦРМ, наслідки аварії на ЧАЕС досі негативно впливають на стан здоров’я населення в Україні. Більше того, динаміка захворюваності, передусім онкологічного характеру, не тільки не уповільнюється, а й повертається, на жаль, до рівня післяаварійної ситуації. Науковці спостерігають спадковість цих хвороб — від батьків-ліквідаторів до їхніх дітей.
Попри заспокійливі, але зовсім не реальні дані МАГАТЕ і ВООЗ, наші вчені змушені були визнати зростання кількості захворювань на рак щитоподібної залози в дорослих і дітей. Відчутно побільшало інвалідів серед ліквідаторів наслідків аварії. Порівняно з 1987 роком їхня кількість зросла майже вдвічі.
Прикро визнавати, але недостатнє медичне (клініко-епідемологічне та лікувально-діагностичне) забезпечення персоналу атомної енергетики і промисловості та населених міст-супутників, в тому числі так званих «хвостосховищ», зумовлює приріст захворювань навіть у містах з відносно молодим населенням (Славутич, Южно-Українськ, Кузнецовськ, Нетішин) та високу захворюваність у містах Жовті Води, Дніпродзержинськ, Енергодар і, як наслідок, скорочення тривалості життя.
Про всі проблеми вчені НЦРМ постійно і наполегливо інформують владні структури. Однак реакція на їхні висновки та пропозиції рік у рік знижується. Про це свідчить насамперед динаміка асигнування коштів на вирішення чорнобильських проблем. Фінансування йде з двох джерел — Міністерства надзвичайних ситуацій та Академії медичних наук. Перше «джерело», порівняно з 2000 роком, «зміліло» у 2008-му майже вдесятеро.
Факт — сумний і кричущий. Але народні депутати на нього належним чином не відреагували з «простої» причини — через відсутність на парламентських слуханнях. Повз їхню та владних структур увагу пройшло порівняння зі ставленням до цих проблем наших сусідів у Білорусі.
Це порівняння навів В. Симоненко. Виявляється, що «Загальнодержавну програму подолання наслідків Чорнобильської катастрофи на 2006–2010 рр.» Верховна Рада України схвалила тільки у 2006 році. Білоруси затвердили план дії ще у 1992-му, а після цього — ще дві програми. Нині вони реалізують уже четверту. За цей час витрати на їхнє виконання сягнули майже 19 млрд доларів США, а в нас освоєно лише близько дев’яти мільярдів доларів.
Порівняння, як бачимо, явно не на нашу користь. Щоб довести це, мабуть, слід згадати і про ставлення урядових структур до центрів обстеження і лікування чорнобильців. У Білорусі такий центр має високий національний статус і забезпечується державою всім необхідним.
Свого часу в матеріалі «Центр болю нашого» я, як постійний пацієнт НЦРМ, розповів про його проблеми, і висловив надію, що він набуде статусу національного. Для цього є всі об’єктивні підстави — він справді став національним центром радіаційної медицини, який інформує, навчає і досліджує результати медичної опіки над чорнобильцями в усіх профільних закладах.
Потребує, згідно з вимогами часу, розбудови і сам НЦРМ. Його працівники розповіли мені, зокрема, про тривалу й досить сумну проблему завершення будівництва патолого-анатомічного корпусу з відповідними лабораторіями, без яких неможливо на сучасному рівні задовольняти медичні потреби ліквідаторів та осіб, постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи.
Рішення про зведення цих об’єктів Кабінет Міністрів ухвалив майже шість років тому, на це за рахунок державних капіталовкладень було виділено 20,6 мільйонів гривень. МНС визначило генерального підрядника на виконання цих робіт — виробничо-комерційне підприємство «Монтажагробуд» у вигляді Одеського товариства з обмеженою відповідальністю. (Чому вибір міністерства випав саме на це ТОВ, мені й досі не зрозуміло). Достеменно відомо, що роботи на цих об’єктах не виконані у запланованому обсязі й обладнання для них не поставлене.
Керівництво НЦРМ за сприяння прокуратури Голосіївського району подало позов до господарського суду Києва про розірвання договору генерального підряду та стягнення заборгованості з цієї організації в сумі 8,2 млн гривень. Але рішення про це не виконано через «відсутність коштів та майна у боржника».
Закономірно виникають запитання, хто й куди подів бюджетні кошти і хто нестиме за це відповідальність, але вони залишаються поки що без відповіді. Звертання до Кабінету Міністрів, Верховної Ради, Прокуратури та СБУ з цього приводу не дало очікуваних результатів. А час — не чекає. Так само, як й ухвалення сподіваного рішення про надання НЦРМ статусу національного. Він, безперечно, на нього заслуговує. Принаймні такої думки дотримуються сотні тисяч постраждалих від Чорнобильської катастрофи, їхні близькі й автор цих рядків.
Олександр ПОБІГАЙ,
постраждалий внаслідок
Чорнобильської катастрофи,
учасник ліквідації
наслідків аварії на ЧАЕС у 1986 році.
Категорія 1, серія А № 159362