ГАЛЯ ІЛЬЄВА:«СКРОМНІСТЬ— НЕ ДЛЯ ТВОРЧИХ ЛЮДЕЙ»
Галина Олександрівна Ільєва — співачка, журналістка, науковець, поетеса, композитор.
Кандидат філологічних наук, випускниця стаціонарної докторантури Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України, стипендіат міжнародних наукових фундацій. Лауреат всеукраїнських і міжнародних мистецьких фестивалів, член Асоціації естрадних діячів України та Національної спілки журналістів України. Старший науковий співробітник. Працює в Національній академії наук України. У 2005–2006 роках — прес-секретар заступника глави Секретаріату Президента України, у 2007–2009 роках — радник міністра, помічник народного депутата.
Автор наукової монографії, понад 170 публікацій, трьох поетичних збірок. Видала п'ять ліцензованих пісенних аудіоальбомів. Автор і ведуча теле- і радіопроектів: «Без краватки», «Преса України і світ», «Собор душі людської».
Виступає ведучою музичних та літературних вечорів, імпрез, різних всеукраїнських і міжнародних акцій. Пише сценарії, збирає фольклор, володіє грою на багатьох музичних інструментах.
Родом з Івано-Франківщини. Нині живе і працює в Києві.
— Галю, напевно, не тільки в мене виникло враження, що Ви жінка нон-стоп, котра живе в шаленому потоці справ, подій, уподобань, захоплень. А які пріоритети Ви для себе вирізняєте?
— Я погоджуюся, що живу в шаленому ритмі, тож пріоритети виходять на перший план почергово, в певний період життя одна діяльність поступається іншій, причому це виходить плавно і не спонтанно. Приміром, коли я вступила в докторантуру Національної академії наук, то, зрозуміло, активно займалась науковою роботою, журналістика і музика відійшли в «тінь». Хоча протягом трьох років навчання в докторантурі я все ж таки встигла записати багато музики у студіях — у Львові, Івано-Франківську, примудрялася в якомусь фестивалі брати участь як гостя або як член чи голова журі. Регулярно вела авторські програми на радіо і телебаченні, але деякі проекти була змушена згорнути.
Чи не розпорошуюсь я, займаючись поезією, музикою, науковою роботою, журналістськими проектами? Я себе заспокоюю тим, що багатьом людям Бог дає чимало обдарувань і зрештою людина страждає, якщо вона не може їх реалізувати. Отож, патетично кажучи, намагаюсь всі свої таланти реалізовувати, звісно, водночас це неможливо не тільки через брак часу, а й великих коштів. Приміром, якщо говорити про музику, у мене немає дорогих кліпів, те, що я робила раніше, не було навіть цифрове. Нині, щоб зробити якісний кліп, треба викласти мінімум вісімдесят тисяч доларів. А в мене гроші йдуть на журналістські авторські проекти (радіо, телебачення), чимало коштів забирають відрядження.
Коли я закінчила докторантуру, зрозуміла, що наука не стане для мене справою всього життя, хоча мені подобається своєрідний бібліотечно-архівний драйв, інтелектуальні вправи, але я не в змозі відректися від музики, журналістики, від особистого життя, а наука вимагає жертовності, не подарує відкриттів, якщо нею займаєшся не на сто відсотків. Захист докторської дисертації відклала, з часом зрозуміла, що я її переформатую, можливо, в журналістський бік. Не шкодую про роки й зусилля, витрачені на науку, бо, як казала моя бабуся, все, що робиться в житті, на краще. Праця в творчій сфері приносить задоволення, я бачу, що можу щось зробити, і для багатьох слухачів, глядачів, коли розкриваю душу і розум прекрасних цікавих людей.
— Як же музична кар'єра?
— Цей шлях потребує величезних грошей. У мене є певний досвід, я випустила альбоми «Любов в Карпатах», «Пасхальна писанка», інші, влаштовувала презентації, люди купували диски, виступала на концертах, але двигун процесу — кліп на одну з найцікавіших пісень диска і його активна ротація на телебаченні. Скільки б ти не їздив із концертами у нас і за кордоном, однак без «ящика» ти не будеш добре рекламований. Зрозуміло, що скромність — не для творчих людей, колись наш корифей Богдан Ступка мені сказав: «Галюню, скромність — це смерть для творчої людини, тому перестань про неї взагалі думати, аби з цього приводу в тебе не було ніяких комплексів».
Нині світ — суцільна інформація. Раніше, за радянських часів, як було? Один всесоюзний телеканал і один київський. Зрозуміло, кого показувало ТБ, того і знали. Нині є безліч телевізійних каналів плюс Інтернет, музичні сайти, космічна тарілка, можна слухати і бачити увесь світ. У слухача є величезний вибір, у тому числі він може дивитися «поющіє труси», яких розкручують продюсери за гроші спонсорів, а вони потім співають тим спонсорам у лазнях-саунах. Проте цей шлях не для мене, я нічиєму успіхові не заздрю, тому що кожен обирає свій шлях. Можливо, колись я серйозно займуся музикою, поки що для мене на першому плані — моя журналістська професія.
— Розставте акценти: які саме теми Ви намагаєтесь розглядати, висвітлювати, опоетизовувати. Від чого і від кого відмовляєтесь? Чи бува таке, що від людини йде суцільний негатив, а Ви себе заспокоюєте: «Та якось минеться..» або «Ця ж людина потрібна, за її допомогою можна певні проблеми вирішити». Де межа компромісу?
— У моїх піснях головна тема — кохання. У доробку є духовні твори, патріотичні, про природу, це теж любов до світу, але все ж таки більшість пісень присвячені суто коханню, для мене як для жінки це, вважаю, природно.
У радіопередачі «Собор душі людської» на каналі «Культура» намагаюсь розкривати духовну сутність людини: вибудовую розмову так, щоб герой показав себе як християнин, мусульманин чи юдей, розповів про те, яке значення має духовність в його житті. Показую людину через її ставлення до певних подій і проблем, дізнаюсь, які їй цікаві книги, фільми, вистави... Власне, назва передачі «Собор душі людської» цілковито спрямовує магістральний напрям діалогу, спонукає до роздумів про те, чим живити свою душу.
У програмі «Преса України і світ» на каналі «Промінь» теж є свої пріоритети: журналісти розповідають про Україну світові й показують світ для українців.
Приємно констатувати, що мені не доводилося ламати себе, йти на компроміси, я ніколи не робила на радіо, ТБ чи в пресі замовну «джинсу». До мене навіть з такими питаннями не зверталися, якщо людина цікава, приємна, то це і є головний рушій того, щоб про неї захотілося розповісти. Я ніколи не роблю програми, приміром, про народних депутатів, високопосадовців, яких не сприймаю через їхні негативні риси і вчинки, а не тому, що відчуваю до них ненависть, нетерпимість, Боже борони.
— Тобто Ви не завжди відгукуєтеся на прохання: «Треба зробити портрет цієї людини»?
— Авжеж, не можу робити програми про людей, котрим не симпатизую. Добре, що я не маю жорстких зобов'язань, як мої колеги на прямих телеефірах, особливо під час новин, коли редакція «дає» ведучому гостей і той змушений в контексті теми вести з ними діалог. Мені комфортніше: на авторську програму запрошую я. Хоча з продюсерами і спонсорами узгоджую певні моменти, щоб не було якихось непорозумінь, втім, зазвичай мені дають повну свободу, це було однією з умов, що я цим займатимуся. Скажімо, коли ми робили кілька програм про Голодомор, я категорично не запрошувала представників Комуністичної партії України. Бо ж те, що говорять вони на цю тему, не може не викликати обурення, я не хочу зірватися і відреагувати не зовсім делікатно. Ця тема для мене надто болюча, адже я від батька знаю (він родом із Хмельниччини) про жахіття голоду 1946–1947 років (третя хвиля Голодомору в Україні), коли в його родині померло немовля. У Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника, де закінчила українсько-німецьке відділення, я писала дипломну роботу про роман «Марія» Уласа Самчука, це — перший роман в українській літературі про Голодомор. У мене було потрясіння, шок від прочитання цього твору, проминули роки, а я досі перебуваю під неймовірним враженням. Це страшна трагедія нашої нації, як для євреїв Голокост, спекулювати такими речами або заперечувати їх — величезний гріх перед пам'яттю всіх жертв, перед совістю українського народу і народів світу.
Узагалі-то я люблю робити програми, в яких треба опановувати, так би мовити, випадами опонентів. З двотисячного року я вела двогодинні прямі ефіри на Національному радіо (канал «Культура»); ранкова інформаційно-розважальна програма мала рубрику «Знакова постать»; вечірня дискусійна — рубрику «На перетині думок». Погодьтеся, що вести дві години прямого ефіру не так просто, це — адреналін. Особливо це стосується «Перетину думок», де обговорювали гострі актуальні теми і запрошували зазвичай опонентів, які викресали шалені іскри один із одного. А коли до цієї гарячої полеміки приєднувалися радіослухачі, то градус напруження ще більше підвищувався. Я люблю такі гарячі речі, люблю провокувати гостя, ставлячи йому гострі запитання для того, щоб він правдиво розкрився, а не тільки розказав, який він хороший, красивий і пухнастий, він має показати себе справжнього: свою силу, позицію, що є для нього принциповим, а що другорядним.
— Я помітив таку річ. На кухні, в кулуарах ми всі швидко знаходимо шлях порозуміння і вирішення проблем. Так само політики, високопосадовці в неформальних умовах виглядають цілком нормальними людьми, які все нібито розуміють, бачать причини негараздів і навіть іноді знають, як їх подолати, принаймні окреслюють шляхи розвитку України.
Як тільки вони виходять на трибуну Верховної Ради чи беруть участь у телепередачі «Свобода слова», то це вже якісь непримиренні вороги, котрі готові один одному перегризти горло. Галю, Ви маєте можливість спілкуватися з політиками на відстані подиху, скажіть, чому донедавна спокійні виважені люди, як тільки опиняються на вищому щаблі політикуму, стають лайливими, брутальними, не здатними на домовленості й компроміси? В народі недарма кажуть, що ВР — це божевільня.
— Я б не назвала це божевіллям, це — безкультур'я. Справді, інколи політичні шоу перетворюються на елементарний тупий базар: баба Параска сказала проти баби Палажки, та відповіла їй з подвійним навантаженням...
Войовнича «принциповість» спричинена не тільки загальною політикою фракцій, коли треба сподобатися лідерові фракції, лідеру партії й не мати потім проблем на засіданні у тісному колі. Хтось відпрацьовує своє місце у списку, хтось елементарно гроші, хтось відпрацьовує ситуацію, коли особисті бізнес-інтереси збігаються з політичними інтересами його партії, тоді всі гамузом захищають їх з таким напором і криками, що це перетворюється на примітивну сварку.
— Тобто кожен агресивно щось відпрацьовує?
— Так, кожен щось конкретно відпрацьовує. Один рве горло, щоб засвітити себе, бо претендує на вищу посаду, другий діє за принципом «Я за своих пасть порву», третій хоче обов'язково потрапити знову до списку і щосили старається, аж жили пне: якщо він добре пресингуватиме опонентів, то партійний «тато» чи партійна «мама» візьмуть його у наступний список. Бува кидаються заявами про вихід із партії, бо в світлі нових виборів їх ставлять у списку на непрохідне місце, тоді невдахи стають опонентами у власному котлі й проголошують різкі публічні заяви. Є категорія політиків, які хронічно на скандалах роблять собі піар, до такої межі перегинають палицю в різні боки, що перетворюються на блазнів, і громадян від того вже просто нудить.
Я буваю в регіонах і чую, що люди говорять про нашу політику, не наважусь цитувати цей солоний народний фольклор. До речі, коли працювала в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології (2004–2005 роки), одного разу вела двогодинний прямий ефір, присвячений темі сміхової культури в Україні. Тему про анекдот загострила в політичний бік, опонентами були сміхованець-актор Анатолій Демчук, який читає гуморески, фейлетони на сцені, й науковець Ірина Кімакович, котра писала дисертацію про сучасний український анекдот. Виникла цікава дискусія, лунали яскраві дотепні цитати. Народ не дурний, ми побачимо на наступних виборах, яку колоритну оцінку він дасть тому, що відбувається, це велика ганьба, мені соромно за свою країну.
Не можу сказати, що всі державні мужі без винятку непорядні, погані, є чимало благородних, високопрофесійних, розумних людей, за яких я — обома руками, але ситуація часто так складається на владному Олімпі, що спостерігати за тамтешньою гризнею огидно, а журналісти нерідко виконують елементарні замовлення своїх шефів, будь-то приватний теле- чи радіоканал, газета або журнал, послухаєш, почитаєш і одразу можна здогадатися, хто стоїть за так званою редакційною політикою, який власник. Якщо обливають брудом певного політика, то, зрозуміло, що цей орган фінансують з табору опонентів. Нечасто тепер газети притримуються об'єктивності, іноді на шпальтах стільки замовного політичного сміття, що стає невимовно сумно і страшно. Журналістика стає вульгарнуватою, дехто закидає сальними слівцями, використовує ненормативну лексику з пропущеними літерами. Це, як кажуть студенти, дешеві понти. Я в цьому розумінні великий консерватор, а от такі речі як мораль, порядність, внутрішня культура не можуть бути консервативними.
— Здається, час вивести нашу розмову на позитив, тому запитаю про уподобання.
— Відтоді, як я стала через професійну діяльність мати дотичність до політики, то, аби поліпшити собі настрій, переглядаю комедії. Люблю також кінодетективи, особливо класичні, з Шерлоком Холмсом, Еркюлем Пуаро. Завжди любила історичні фільми, але їх треба дозувати, бо вони зазвичай трагічні, гострі й болючі. А ще люблю дитячі кіноказочки, які створювали за радянських часів, маю на DVD колекцію і деколи перед сном дивлюсь з великою приємністю.
Хочу навчитися плавати, хочу, щоб успішним був телевізійний проект, який розпочинаю, хочу продовжити свої заняття іноземними мовами і уроки гри на гітарі.
Ще студенткою музичного училища мріяла, щоб у мене народилася двійня — хлопчик і дівчинка, отож нехай до моїх поетичних збірок, пісень, журналістської праці додасться материнське щастя, мрія про двійню збудеться, але на це вже воля Божа.
Насамкінець висловлю побажання читачам газети словами популярного тосту: хай ваші бажання завжди збігаються з вашими можливостями!