РОЗІРВАТИ ЛАНЦЮГ ЕПІДЕМІЇ!
Туберкульоз — це загальнонаціональна біда, але, на щастя, на епідемічній карті України є світлі зони, передусім це Київ. Велика заслуга у приборканні туберкульозу в столиці — її головного фтизіатра, головного лікаря Київського міського протитуберкульозного диспансеру, заслуженого лікаря України Леоніда Турченка. І хоча нас найбільше цікавила організація подолання туберкульозу в столиці, Леонід Вікторович, як справжній професіонал і скромна людина, розпочав свою розповідь з того, чого ще не вдалося здійснити.
— Київ — столиця, заможне місто, чому ж тут усе-таки хворіють на туберкульоз?
— Ми живемо в єдиному просторі країни, де нині відбуваються потужні міграційні процеси. І якщо повсюди фіксується зростання захворюваності на туберкульоз та смертності від цієї недуги, то вкрай важко вирішувати проблеми в окремому місті. За оцінками ЗМІ, щоденно до столиці приїжджають та виїжджають з неї 500–700 тис. осіб. Якщо легені однієї людини мають площу до 80 квадратних метрів, то площа легень всіх бацилярних хворих Києва, разом з приїжджими, становитиме 30 футбольних полів!
Останнім часом Київ став привабливим для пошуку роботи. Це викликає насторогу, бо приїжджі з інших регіонів винаймають якомога дешевше житло на околицях і часто живуть у нелюдських умовах — по 10–15 осіб в однокімнатній квартирі. На київських будмайданчиках можуть працювати люди, які роками не проходять обстеження на туберкульоз. Загалом на периферії рівень туберкульозу майже удвічі вищий, аніж у Києві.
Наша столиця приваблива і для бомжів, серед яких точиться боротьба за кожен сміттєвий контейнер. А це люди, які мають цілий букет різноманітних захворювань, зокрема й туберкульоз. Водночас їх практично неможливо заохотити до обстеження.
— Перейдімо все-таки до здобутків. Що Ви вважаєте пріоритетним у протидії туберкульозу?
— Єдиний ефективний спосіб розірвати ланцюг епідемічного процесу — це лікування туберкульозу. Ми знаємо, як потрібно лікувати і що за хорошої організації таки можна вилікувати хворого. А для цього потрібні високоякісні лікарські препарати, їхні регулярні поставки, правильні схеми лікування, до того ж хворі мають бути зацікавленими в одужанні. На жаль, не всі так налаштовані. Після 2–3 місяців лікування людина почувається практично здоровою, вже немає температури, кашлю. І в неї виникає запитання: «А навіщо мені вживати препарати? Передусім потрібно не втратити роботу». І така людина, не вилікувавшись остаточно, стає до праці, їде на заробітки.
Переривати терапевтичного курсу в жодному разі не можна, бо за хаотичного лікування туберкульозу виникає медикаментозна стійкість. У тому, що треба пройти повний курс, нам доводиться переконувати навіть інтелектуалів. На жаль, у нас низька культура ставлення до свого здоров'я.
З високих трибун нам кажуть, що в системі охорони здоров'я забагато ліжко-місць. Це так, але в нас ліжко несе навантаження не лише епідемічне та лікувальне, а й соціальне. Бо більшість хворих — знедолені люди, без постійного місця проживання, студенти, іногородні, особи, які повернулися з місць позбавлення волі і т. ін. Так, потрібно скорочувати кількість ліжко-місць, але що ми дамо зубожілим пацієнтам натомість? Хіба хворий їздитиме по медикаменти до лікаря? Ні! Щоб недужий вживав ліки в присутності лікаря, йому нерідко треба їхати через усе місто. На це потрібні гроші, а нерідко у такої людини їх не вистачає на хліб.
У Києві є багаторічна практика соціальної допомоги хворим. Разом з ліками пацієнт отримує талончик на гарячий обід. І він знає: коли щодня (крім суботи та неділі) приїздитиме пити ліки, то зможе й пообідати. Так триває протягом усього курсу лікування, а це 4–6 місяців. Є настільки бідні люди, що беруть половинку обіду, ще шматочок хліба і несуть у слоїку додому своїм близьким. Окрім того, дають продуктові набори вартістю 50–70 грн чи гігієнічні набори. Умова одна: щоб хворий лікувався від туберкульозу.
Місце лікування може обирати сам хворий за погодженням з фтизіатром. Це може бути диспансер, кабінет прийому протитуберкульозних препаратів у дільничній поліклініці, громадська організація. В обраний заклад передаються акти про лікування туберкульозу, у яких щодня ставиться позначка про явку хворого. Ці форми заохочення до лікування дали позитивні результати. Ефективність лікування стрімко зросла і сягнула 95–98% (до того становила лише 50–60%). Ми довели, що це високоефективний спосіб боротьби з туберкульозом. Це реально, це дешевше, тому що ліжко-місце в стаціонарі коштує 30–40 грн на добу, а продуктовий набір — 5–6 грн.
Таким чином, якщо ми щось створюємо замість стаціонару, тільки тоді можемо зменшувати кількість ліжко-місць.
— А пташиного туберкульозу ми не боїмося?
— Нині ми боїмося пташиного грипу. Тим часом пташиний штам micobacterium avis учені вважають збудником, патогенним і для людини. Захворювання на туберкульоз, яке він може спричинити в людини, є надзвичайно підступним. Воно має природну стійкість до всіх протитуберкульозних препаратів. І в нас є такі хворі. Щоб підтвердити цей діагноз, потрібне спеціальне мікробіологічне дослідження. Аби напевно знати, скільки в Україні таких важкохворих, слід докорінно перебудувати систему епідемічного контролю. Потрібні спеціальні лабораторії, достатній рівень оснащення, штат і все необхідне для виявлення такого штаму.
— Відповідно до пілотного проекту ЄС столичний протитуберкульозний диспансер отримав обладнання, яке дає змогу обстежувати пацієнтів на найвищому рівні. Іншої такої лабораторії в протитуберкульозних закладах України немає. Що тепер головне в організації справи?
— Вчити! Натомість у нас є система кругових перевірок та звітів. Слід спочатку навчити, а потім відвідувати з кураторськими візитами. І якщо людина щось робить неправильно, підказати її — вона сприйме це легше, ніж нотації. Нам потрібно вчитися для того, щоб досягти успіху. А успіх — це коли виліковується не менш як 85% виявлених хворих. А щоб отримати такий результат, потрібно всім миром налягти на організацію лікувального процесу! Це питання № 1 у фтизіатрії. Я в цьому певен і можу довести.
Що й казати, приклад організації протитуберкульозної служби в столиці — це «живий» досвід, перейняти який можна, не їдучи десь далеко за кордон.