МАЛЮВАЛА НА СКЛІ, А ЛІПИТИ ПРИМУДРЯЛАСЯ НАВІТЬ З МИЛА...
Вони впевнені: Надя приходила в їхнє життя невипадково. Вона зблиснула, як зоряниця, щоб осяяти буденність і навчити батьків святкувати кожну мить, відрізняючи головне від несуттєвого. Донька на ім’я Надія вказала їм шлях до Віри, змістила багато звичних акцентів.
Десять років тому Надія Курбатова пішла в інші світи. Але для її батьків — Галини Тихонівни та Юрія Юрійовича — втрата доньки не перетворилася на трагедію зневіри. Вони з радістю згадують кожну хвилину неповторного спілкування з дочкою і роблять усе для того, аби її пам’ятали не лише вони, а й місто, де Надя жила й творила. З нагоди 37-річчя поетеси й художниці у Фонді сприяння розвитку мистецтв відбулася виставка її живопису й графіки, яка завершилася вечором пам’яті й презентацією фільму «Я в свой город вернусь».
Щоразу слухаючи й читаючи рядки не по-дівочому філософської, мудрої й відшліфованої Надіної поезії, оглядаючи її малюнки, на думку спадає образ людини, яка не йде пішки по життєвій дорозі, а їде на машині. Так говорили про Володимира Висоцького, ці слова повною мірою стосуються й Надії Курбатової. Невиліковна хвороба дала їй шанс відчути спресованість відведеного їй земного часу й потребу якомога розумніше й красивіше його прожити.
Быть разум светом мой готов —
Одновременно и молниеносно
Дівчина не тільки задекларувала, а й виконала окреслене завдання. Понад 200 її віршів — найкраще того свідчення. А той факт, що знаний поет, літературознавець ведучий радіопрограм Василь Герасим’юк написав передмову до добірки її поезій у «Студентській газеті», також є доволі промовистим. У ній, зокрема, є такі слова: «Я назвав цю коротку передмову «Поет і художник», а не «Поетеса і художниця». Поетом називала себе Марина Цвєтаєва, без якої Срібне століття російської літератури, яке так любила Надя Курбатова, уявити неможливо. За трагізмом і високим служінням Слову юна киянка суголосна своїм Улюбленим, хоч вона тільки починала, і починала в епоху, коли такі поняття, як «служіння Слову», сприймаються як анахронізм. Авторці було трохи за 20, коли її метафора набрала рис тієї самобутності і витонченості, які визначають справжнього поета». У тій самій статті Василь Герасим’юк влучно зауважив, що для Наді поезія ніколи не була «грою цитат і ремінісценцій. Вона писала про життя і смерть Мужньо і вразливо». Скажімо, один вірш починався так: «Меня убили выстрелом в упор».
Тільки непідробно щире мистецтво здатне об’єднувати людей — Надині живопис і поезія мали таку властивість. У кадрах фільму «Я в свой город вернусь», створеного на студії «Глас» (режисер — Наталія Корж), окрім спогадів батьків про Надю, лунають і слова її вчителя — художника Миколи Левчишина (у нього в образотворчій студії при колишньому міському Палаці піонерів дівчина опановувала основні знання з живопису). Бачимо й схвильоване обличчя радіожурналістки Валентини Давиденко, яка промовляє у прямому ефірі зворушливі слова про юну поетесу. Не можна не впізнати і голос за кадром. Він належить одному з провідних київських акторів, заслуженому артистові Росії Петрові Миронову, який є організатором і учасником багатьох вечорів пам’яті Наді Курбатової. Уперше він прочитав її вірші у 2005 році (коли вийшла книжка «Я в свой город вернусь») і відтоді з ними не розлучається. На закритті виставки у Фонді сприяння розвитку мистецтв присутні почули у виконанні актора і поезію Зірки, яка рано залишила нас, проте не згасла, і його власні твори, присвячені Наді. Виступ прозвучав як поетичний діалог «Я в свой город вернусь» — «Ты в свой город вернулась». Я сказала про це Петрові, коли він запитав про мої враження.
— Саме так я й замислив поетичний цикл,— підтверджує митець.— Мої вірші, що увійшли до нього, мають ностальгійне забарвлення. Ми з Надією не були знайомі особисто, та завжди, коли я глибоко проймаюся чиєюсь поезією, у мене виникає відчуття, що її автор живий. І я ніби озвучую його життя своїми вустами.
Зворушують роздуми всіх, хто спілкувався з дівчиною, яка назавжди залишилась 27-річною, або прилучився до її творчої спадщини. Та найцікавіше і найніжніше звучать, ясна річ, слова матері, чия пам’ять свято береже кожен вияв особистості доньки.
— На виставці дуже зручно розміщено Надині роботи: у першому залі — кольорові, в другому — суто графічні,— говорить Галина Курбатова.— Мистецтвознавці найвище цінують саме її графіку, відзначаючи співучу й летючу лінію. Вона часто писала, не відриваючи руки від паперу, особливо захоплюючись образами звірів, казкових персонажів. Напрочуд точно виконані й портрети, написані тушшю, й акварелі. У Наді багато замальовок — вона дуже любила бувати на природі й відтворювати побачене. У роботі дочка використовувала будь-які доступні матеріали. Захопившись малюванням у чотирирічному віці, несла в дім олівці, крейдочки, ліпити примудрялася навіть із шматка мила. Є в мене і літрова скляна банка, розмальована чудовими фігурками. Одну з найкращих робіт — «Побачення» — Надя намалювала олією на великому склі дверей до її кімнати. Її улюблений сюжет — «Хлопчик та собака» — повторюється в різних варіантах і на чорно-білих малюнках. Серед них є такий, де перед хлопчиком стоять кілька звірів і віддано дивляться на нього, мовляв, «ми з тобою — однакової крові, рідні й близькі»... Донечка мріяла навчатися в художньому інституті, але не мала й атестата про середню освіту. Закінчила тільки дев’ять класів, тому що через хворобу не витримувала навчальних навантажень. Хворіла на діабет і померла від його ускладнень. Останнього року життя втратила зір. Ще однією палкою любов’ю Наді була музика, біля неї в ліжку стояв радіоприймач — на одному з каналів Надійка не переставала слухати улюблену передачу — розповіді Олексія Когана про джаз...
Хочеться вірити, що після шостої виставки живопису й графіки Наді Курбатової відбудуться й наступні, що перевидаватимуться її поетичні твори. І що врешті вона повернулася до свого міста назавжди. Уже як безсмертна Мисткиня.