ЖИТИ — РІДНОМУ КРАЄВІ СЛУЖИТИ
Українська мова неймовірно багата на прислів'я і приказки. Вони повчають, втішають і світлою печаллю оповивають. З одного боку, «Людина до всього звикає», а з іншого — «Добро маючи, кращого не шукають», «У рідному краю і бур'янець пахне», «Свій край, як рай, а чужа країна, як домовина», «До свого краю всі гадки тягнуть».
Ці вислови мають пряме відношення до теми, яку ми маємо обговорити з нашим гостем — Михайлом Парипсою, головою Асоціації «Українці Казахстану», членом Ради Асамблеї народів цієї дружньої республіки.
На жаль, є фактом, що українці розпорошені по світу (перевершують нас, напевно, лише євреї). В цьому особливого позитиву і радості немає, бо «Своя хата — своя правда, своя стріха — своя втіха», «Усюди добре, а вдома найкраще». Та наші земляки, розумні, талановиті, ініціативні, гідно представляють український народ в усіх усюдах, куди вони потрапляють за різних обставин.
Михайло Парипса є лідером обласної профспілки державних установ Павлодарського Надіртишшя в Казахстані (обраний на альтернативних засадах у 1988 році). Паралельно займається громадською роботою із розбудови українства на теренах казахстанського краю. Всі три президенти України нагороджували його за особистий внесок у зміцнення зв'язків між Україною і Казахстаном, популяризацію культурної спадщини українського народу: Леонід Кравчук вручив нагрудний знак і диплом заслуженого працівника культури України, Леонід Кучма нагородив орденом України «За заслуги» третього ступеня, Віктор Ющенко — орденом «За заслуги» другого ступеня. Святійший патріарх Української православної церкви Філарет відзначив орденом Архістратига Михаїла, президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв — орденом «Достик» (Дружби).
Та не в нагородах справа, а в совісності й любові: поєднувати українців Казахстану й України стало справою життя Михайла Сергійовича, кровоносною системою його існування, бо «Жити — рідному краєві служити».
— Пане Михайле, цікаво дізнатися про «параметри» української діаспори в Казахстані, зокрема, яким є її соціальний зріз?
— Нині на теренах казахстанського краю мешкає 420 тисяч українців. Тамтешня українська спільнота вельми схожа за духом і структурою на спільноту в Україні. Наприклад, Карагандинську та колишню Джезказганську області населяють, головним чином, українці, яких у повоєнні роки під час сталінських репресій висилали із Західної України не тільки цілими родинами, а й селами. Зрозуміло, що до світогляду, культури галичан додали свого українці з інших регіонів, усі вони освоювали шахти, рудники Карагандинського басейну, але загалом можна стверджувати, що за менталітетом — це маленька Західна Україна.
Якщо подивитися на Павлодарську, Східноказахстанську, Західноказахстанську, Кустанайську, Акмолинську області, то туди безземельних селян із Російської імперії переселяли здебільшого в період Столипінської реформи. За радянських часів вони були основою сіл і радгоспів. Починаючи з 2006 року й донині майже кожного місяця відзначається сторіччя заснування певного поселення, більшість жителів яких — переважно українці.
Друга хвиля переселення до східних і північних регіонів припала на період освоєння цілинних земель, починаючи з 1954 року, це був другий етап утворення (нових цілинних) радгоспів і поселень, чимало українців після цілинної епопеї лишилося там і пустило коріння.
Із 1975-го почалась наступна хвиля переселення — через промисловий бум, будівництво гігантів індустрії, наприклад, Павлодар-Екібастузького паливно-енергетичного комплексу. З України за комсомольськими путівками, за оргнабором приїхало чимало випускників навчальних закладів, спеціалістів і робітників.
У колишній столиці Алмати і прилеглих містечках осіла переважно українська інтелігенція: науковці, артисти, педагоги, лікарі, архітектори, юристи... Звісно, їхні лави поповнюють нові покоління випускників ВНЗ.
Приблизно такий «зріз» українства в Казахстані.
До розпаду Радянського Союзу, за результатами останнього перепису 1989 року, в Казахстані мешкало 896 тисяч українців. Після «параду суверенітетів» колишніх радянських республік, коли розпочалося велике переселення людей, українців там удвічі поменшало (аналіз цього — окрема велика тема).
Із набуттям незалежності Україна на державному рівні ухвалила низку злободенних постанов щодо діаспори. Проте більшість з них так і залишилась на папері, й, на мою думку, ніхто не підбивав підсумки виконання тих програм. На різних форумах, засіданнях за участі державників України та представників громадськості я постійно пропонував (усно і письмово) задекларувати розділ про те, щоб законодавчо сприяти поверненню українців на Батьківщину. Буваючи на своїй рідній Вінниччині, та й на Київщині, я бачив напівпорожні, старіючі села, молодь з яких утікала в міста. Але конкретної підтримки своїх пропозицій досі не отримав. Доводилося діяти самотужки.
Починаючи з 1995-го, в усі 24 області України, крім АР Крим, я відправляв листи головам обласних адміністрацій: «Шановний добродію, є українці, які бажають переїхати з Казахстану до України, просимо повідомити про наявність роботи, житла...». І в такому дусі. Хто відгукнувся першим? Львівська, Івано-Франківська, Хмельницька, Київська області. Громади повідомили: приймемо коваля або бджоляра-пасічника і так далі. Потрошку ми почали переселяти людей, тобто зв'язувати їх із земляками в Україні. З Шепетівського району на Хмельниччині навіть отримали подяки від місцевого керівника сільського господарства і з районної адміністрації за те, що прислали гарних людей, «давайте нам ще таких».
З 1992 року в Україні проводяться Всесвітні форуми українців, у межах яких для представників діаспор влаштовують зустрічі в Кабінеті Міністрів, у міністерствах, відомствах, у Секретаріаті Президента, зокрема з головою уряду й Президентом. Я весь час порушую питання про повернення українців на Батьківщину. Пригадую, як у 1997-му з'явилась інформація про те, що в Україну переїхали понад 200 тисяч осіб, серед яких тільки 30 відсотків — українці.
Бажають повернутися чимало моїх співвітчизників, але перепоною є бюрократичні витівки. Я особисто з ними зіткнувся. Коли мій син закінчив вищий навчальний заклад у Києві й захотів залишитися, то це стало великою проблемою, хоча, здавалося, кого б ще прийняти, як не нащадка українця з вищою освітою, молодого, працелюбного. Довелось сина, аби натуралізувати, прописувати через знайомих у селі.
Дотепер важко повернутися в Україну і виїхати звідси. Причому, зазначу, заковика в українських бюрократах, а не в казахстанських. Для отримання дозволу на постійне місце проживання в Україні треба українцеві Казахстану чекати до року після того, як він здав необхідні документи. Це, незважаючи на те, що таку послугу мають право надавати посольства та консульства України. Нещодавно наше посольство в Астані взагалі «завмерло» приблизно на три місяці. Я запитував: «Чого так довго оформляють візи на ПМП?» — «Пошту не отримують. Бо літак не летить». Документи з МВС, МЗС мають прибувати тільки через фельд'єгерський поштовий зв'язок, але його «оперативність» — черепахова.
У березні 2008 року Президент України Віктор Ющенко офіційно відкрив рік України в Казахстані, він зустрівся з керівниками українських громад, я виступив, торкаючись різних проблем, зокрема, нарікав на складність отримання віз для постійного місця проживання в Україні. Там же сидів міністр закордонних справ, і Ющенко йому сказав: «Треба вирішити це питання». І думаєте, вирішили? Ні!
— Коли почали виникати національно-культурні об'єднання українців у Казахстані?
— Це припало на 1989–1991 роки. Ми просили Всевишнього, щоб нам ніхто не заважав, адже до цієї справи було неоднозначне ставлення. Українці інколи мені телефонували: «Слухай, чого ти там самостійність організовуєш, нас і так переслідують». Дехто з казахів запитував: «Для чого ви об'єднуєтесь? Це що, проти нас?». Отже, всі насторожено ставилися. Однак потихеньку виникали нові й нові громади.
У 1995-му міністерство культури Казахстану за підтримки адміністрації президента зробило заклик: давайте зберемося та порадимося, як краще влаштувати роботу національно-культурних об'єднань (НКО). Зауважу, що в республіці живуть представники понад 130 національностей і народностей. В червні відбулась установча конференція Асамблеї народів Казахстану, головою якої обрали Нурсултана Назарбаєва. Такий хід подій привів до того, що почали масово виникати НКО, навіть меншини, приміром, черкеси, кабардино-балкарці, чуваші, вірмени, євреї, яких в областях не більше 100–150 осіб, їх створювали.
Воістину мудра державна підтримка привела до багатьох позитивних зрушень. На початок 1995 року в Казахстані жило трохи більш ніж п'ятдесят відсотків корінного населення, решта — люди інших національностей, а це різні менталітети, тенденції тощо. Тоді скептики казали: Асамблея нічого не дасть. Нині результати самі за себе говорять: за 17 років незалежності в Казахстані не сталося жодного суттєвого конфлікту — міжнаціонального чи конфесійного, люди живуть в спокої й порозумінні.
— В Україні політики-спекулянти розкололи мовним питанням державу. А в Казахстані пріоритетність казахської мови не стає причиною розбрату?
— Коли щось маєш, то не цінуєш того. Ви маєте Україну, українську мову, але дехто нехтує цим. А ми не маємо цього, тому за все українське хапаємося, цінуємо.
Утім, у Казахстані немає підстав для розбрату. Через що? В стратегії Асамблеї народів Казахстану записано, що за відродження мов національних меншин і рівень їхнього освоєння несуть відповідальність (неофіційно) представники корінної нації: кожен звичайний казах і працівники державних структур. Так, пріоритет віддано казахській мові, але щоб не було підступних закидів типу: «Бачите, вони своє леліють», створюються всі умови для розвитку національних меншин. Тоді вже нарікай на себе.
Ми залучаємо дітей-українців до вивчення української мови в недільних школах. У кожному місті, селі, де хочуть створити таку школу, звертаються в місцеві відділи освіти, ті виділяють безплатно приміщення та гроші на вчителя, громади ж мусять організувати учнів і знайти українського педагога серед діаспори. У Павлодарському Надіртишші, до того ж, створено школу національного відродження. Під одним дахом навчаються діти двадцяти національностей, на перервах вони граються, спілкуються російською мовою, тільки зайшли до класів — кожен своєю. Обов'язково раз на тиждень відбувається свято якоїсь національності, до актової зали приходять всі діти, вони пізнають традиції, звичаї людей, які поруч живуть. Дітей приваблюють веселі цікаві дійства, вони бачать, чим, приміром, схожі й відрізняються українське Різдво і киргизький Наураз або українське Купайло і татарський Сабантуй.
Держава безплатно надає палац культури для проведення наших заходів: ми святкуємо Різдво, Великдень, день народження Тараса Шевченка, День Незалежності України, влаштовуємо акції на честь видатних постатей України, навчально-практичні, книжкові конференції, вшановуємо найкращих людей діаспори. Всі свята проводимо в театралізованій формі, люди їх охоче відвідують, і не тільки українці.
Щомісяця виходить радіопередача українською мовою «Українська родина» (ефірний час надають безплатно, як і для інших національно-культурних центрів). З 1994 року виходить газета «Українські новини», перше у світі видання українських поселенців, яке почало друкуватися за державний кошт.
— Якою програмою Ви з однодумцями почали об'єднувати українців?
— Це: 1) культурологія; 2) шкільництво; 3) церква. Час показав нашу правоту, ці «три кити» стали правильною основою об'єднання українців. Культурологію ми опанували, шкільництво майже осилили (завтрашній день діаспори найбільше закладається у шкільництві, не буде національно свідомої молоді, діаспора помре). Нині в Казахстані діє вісім українських греко-католицьких церков, зокрема, новозбудовані три храми — у Павлодарі, Караганді, Сатпаєві. Будівництво четвертого храму буде завершено в поточному році в столиці Астані.
Ще один задум маю обов'язково реалізувати: на теренах великого Казахстану повинен лунати спів бандуристів. Я навіть придбав чотири бандури, тепер шукаю вчителя. Коли Віктор Ющенко з міністрами культури і закордонних справ були з візитом у Астані, я це питання порушив. Президент України відповів: «Ми вам допоможемо. До речі, треба, щоб наші освітяни і в українських школах запровадили уроки бандури». Та слова залишились словами.
Торік я склав та погодив із Посольством України в Казахстані шість проектів у межах Плану реалізації заходів МЗС України щодо підтримки зв'язків з українцями, які живуть за межами Батьківщини. Мене навіть похвалив перший секретар українського посольства, мовляв, ваші проекти грамотні та змістовні. І навіть повідомив, що деякі з них схвалені Києвом. Але все лишилося на папері. Щоправда, в грудні зателефонували з посольства і передали, що з фінвідділу порадили: нехай Парипса проводить заходи (їхній кошторис — майже 6 тисяч доларів), а ми компенсуємо фактичні витрати, підтверджені документами. Як кажуть, скрутніше і не придумаєш. І на тому подяка, принаймні, за «корисне спілкування протягом року...».
Утім, є люди, яких завжди згадуємо з великою вдячністю, серед них — Олександр Дикий, редактор Всесвітньої служби радіо України, це чудова людина, котра нас інформує про українські новини в радіопросторі, повідомляє координати (частоти, час тощо) радіопередач, присилає корисні вирізки з газет, вітає громади з народними та державними святами України. Ми, керівники громад, завжди бажані гості на його радіоканалі й навіть у власній квартирі.
А як не згадати 84-річного Івана Буртика, голову ради захисту і допомоги українцям при конгресовому комітеті США? Це проста людина, не дуже заможна, але він організовує збирання грошей, витрачає свої кошти, майже кожен рік приїжджає до Казахстану, за його допомоги побудовані практично всі українські храми в Казахстані. Він допомагає утримувати газету «Українські новини», пересилає через нас гроші для стареньких ветеранів ОУН-УПА, каже: «Хай це буде додаткова пенсія». Все це пан Буртик жертовно робить на суцільному ентузіазмі. Свого часу він випадково не потрапив до Кара-Лагу, коли вивозили його односельців і разом з ними його сімейство. Тому дякує Всевишньому, що зберіг його від нещастя, і дав обіцянку до кінця свого життя допомагати українцям Казахстану, серед котрих міг бути і сам.
— Щоб Ви хотіли побажати читачам «Демократичної України»?
— Бажаю широкому колу прихильників тижневика «Демократична Україна» здоров'я-довголіття і справді демократичних устоїв на нашій рідній землі, де живе талановитий і працьовитий народ, який давно цього заслуговує.
Обіцяю, що ми, українці Казахстану, надалі з гідністю та гордістю стверджуватимемо честь і славу наших пращурів.