ГЕНДЕРНА РІВНІСТЬ — ШЛЯХ ДО ДОБРОБУТУ
Минає три роки відтоді, як був ухвалений Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». За цей час з'явилися радники з гендерних питань в Міністерстві сім'ї, молоді й спорту, МВС, а також в 16 облдержадміністраціях. При 37 центральних органах виконавчої влади утворено експертні робочі групи з впровадження нових підходів до гендерної політики. Верховна Рада ухвалила зміни до деяких законів, згідно з якими, зокрема, на Уповноваженого з прав людини покладено контроль за дотриманням рівності чоловіків і жінок.
УКРАЇНА
З БІЛЬШІСТЮ СВОЇХ МІЖНАРОДНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ЩОДО ПОДОЛАННЯ ДИСКРИМІНАЦІЇ
ЗА СТАТЕВОЮ ОЗНАКОЮ ЖИВЕ «ПАРАЛЕЛЬНИМ ЖИТТЯМ»
Парламентарі бояться жінок-конкуренток Водночас багато наших співвітчизників навіть не чули про такий закон, не знають, у чому він полягає. Народний депутат України, голова підкомітету з міжнародно-правових питань та гендерної політики парламентського комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Олена Бондаренко серед перешкод, які гальмують втілення закону в життя, називає брак гідного політичного представництва прекрасної статі. Наші парламентарі надто болісно сприймають саму думку про квотування. Тому в законопроекті, покликаному полегшити жінкам шлях до найвищого законодавчого органу держави (його подали народні депутати Олена Бондаренко і Микола Томенко), ч. 5 ст. 57 закону про вибори пропонують сформулювати таким чином: у кожній п'ятірці виборчого списку мають бути і чоловіки, і жінки. Суть пропонованих змін залишається тією ж (має бути гарантована квота для представниць прекрасної статі), але форма є м'якшою.
Аналізуючи недотримання закону про рівні можливості, Олена Бондаренко зупинилася на тому положенні закону, яким передбачено збирання інформації за статтю. Держкомстат диференціює за цим показником лише незначну частину відомостей. Та й бюлетень, який видає ця структура, має катастрофічно малий наклад — усього сто примірників. Масовим порушенням «гендерного» закону є оголошення працедавців про наявні вакансії, у яких допускається дискримінація за статтю.
Одна з найгостріших гендерних проблем в Україні — поєднання сімейних і професійних обов'язків, зазначає директор Інституту гендерних досліджень Марфа Скорик. За зруйнованої системи дитячих дошкільних закладів друга дитина в родині означає для жінки кінець кар'єри. Серед рекомендацій цієї поважної інституції її керівник виокремлює таку: ліквідувати дискримінацію потрібно вже тепер, а не відкладати на потім.
Збільшенню
пенсійного віку для жінок
немає альтернативи Традиційно, коли йдеться про рівність прав, звертають увагу на дискримінацію жінок. Однак директор Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України Елла Лібанова відійшла від стереотипу і наголосила на загрозливій ситуації з чоловічою смертністю, особливо в працездатному віці: 20–22% сорокарічних чоловіків у нашій країні не доживають до 60-річного віку. Якщо ж розглядати весь працездатний період, то втрати серед чоловічого населення становлять понад третину загальної кількості. Тривалість життя чоловіків менша, ніж жінок у всьому світі, однак в Україні спостерігається тривожна тенденція: гендерна різниця в смертності щороку збільшується. Причиною є те, що представники сильної статі працюють у небезпечних для здоров'я галузях народного господарства — вугільній, металургійній, хімічній, втягнуті в кримінальну діяльність, більш схильні до самогубств (до слова, серед жінок цей показник становить 4,1%, а серед чоловіків — 14,4%).
У сільській місцевості тривалість життя чоловіків майже на два роки є меншою, ніж у місті, хоча екологічний стан й умови праці там кращі. Стрімко зростає смертність представників сильної статі віком від 20 до 24 років. Типові причини — травми, отруєння, нещасні випадки і недоступність сучасної медичної допомоги. Не секрет, що сільські карети швидкої допомоги не мають належного оснащення.
Що ж стосується жінок, то аби уникнути їхньої дискримінації і забезпечити їм можливість гідно жити в похилому віці, Елла Лібанова пропонує підвищити для них пенсійний вік. Справа тут не в світовій практиці, а в різниці заробітку чоловіків і жінок. Безперечно, за однакову працю представники обох статей отримують однакову зарплату, однак жінок рідко призначають на посади, які традиційно дістаються чоловікам, тому зарплата фемін становить менш як 70% платні чоловіків. Хоча сам собою цей факт є неприємним, однак проблема в іншому. Середня тривалість життя жінки після виходу на пенсію — 23 роки, а її середній страховий стаж — 35 років. Коли жінка виховує дитину до трьох років, за неї перераховують внески до Пенсійного фонду з розрахунку мінімальної зарплати. Отож у жінок коротший період накопичення пенсійних внесків і водночас значно триваліший період, протягом якого вона отримує пенсію. Тому із запровадженням накопичувальної системи її пенсія становитиме половину чоловічої. Нині така ситуація згладжується можливістю водночас отримувати і пенсію, і заплату, однак це не триватиме безкінечно, застерігає Елла Лібанова. В умовах кризи потрібно буде на чомусь заощаджувати, от і виникне спокуса скоротити працівників-пенсіонерів.
Якщо законодавства не змінити, то, за прогнозами експертів, до 2045 року пенсіонерів і працездатних осіб буде порівну, тоді кожному працівникові доведеться фінансувати не одного пенсіонера, а навіть більше, адже не кожний працездатний трудиться, а пенсію отримують усі особи, які досягли відповідного віку. Можна лише уявити, якою малою вона буде, особливо в жінок.
Приклад Швеції надихає У багатьох міністерствах до програми гендерної рівності ставляться як до додаткового навантаження, коли метою є процес її виконання, а не результат.
На цьому парадоксі загострює увагу координатор «Проекту рівних можливостей та прав жінок в Україні» (його втілюють Європейський Союз, Шведська агенція з питань міжнародної співпраці та розвитку (Sida) і «Програма розвитку ООН») Лариса Кобелянська. Найбільша дивина полягає ось у чому. Коли наші урядовці виступають на високих міжнародних зібраннях, вони надзвичайно пишаються тим, що Україна однією з перших приєдналася до Конвенції ООН з ліквідації усіх форм дискримінації жінок. Це стало можливим тому, що наша країна ще за радянських часів була самостійним членом Організації Об'єднаних Націй. Але якщо Литва чи, приміром, Киргизія, яка зробила це пізніше, вже звітують про 30% представництва жінок в органах влади, то Україна з більшістю своїх міжнародних зобов'язань (а що стосується гендеру, то майже з усіма) живе паралельним життям. Річ у тім, що інші країни вже скористалися з переваг Конвеції і досягли кращого рівня добробуту. У нас побутує переконання, що ці зобов'язання — лише декларація політичної волі. Так, аби звітувати в Раді Європи, цілком вистачить сказати, що в нас є відповідний рекомендований Міністерством освіти та науки курс, або затверджена Міністерством охорони здоров'я програма, чи ухвалений національний план «Стоп насильству». Те, що він не змінить ситуації в країні — інша справа. А проблема якраз у тому, наскільки ці формальні речі вплинули на життя громадян, його якість.
Лариса Кобелянська наводить приклад: маленька Швеція з дев'ятьма мільйонами населення мала в 50–60-х роках минулого століття надзвичайно низький рівень життя, посідала за цим показником останнє або передостаннє (залежно від року) місце в Європі. Ця країна пішла шляхом розширення можливості громадян у розподілі сімейних обов'язків. Результат не забарився: протягом останніх 20 років Швеція жодного разу не опустилася за рівнем життя нижче від п'ятого місця на континенті. У Швеції навчили громадян бути активними, зокрема й у тому, що стосується формування ВВП своєї країни і керівництва нею.
Гендерна політика буде ефективною і результативною не тоді, коли слово «гендер» буде вписане в усі закони, не тоді, коли ми схвалимо ще одну державну програму з утвердження гендерної рівності (чинна є вже третьою). Зміни настануть тоді, коли й управлінці, і громадяни зрозуміють, що це — шлях до іншої якості життя.