Фактично корегувати цю помилку Ангелі Меркель довелося ще у серпні 2008-го під час російсько-грузинської війни. Щоправда, й після цього проросійський крен у німецькій східноєвропейській політиці залишився надто помітним. Навіть після анексії у березні 2014 року Криму офіційний Берлін не дуже поспішав переглядати свою російську політику: надто потужним виявився вплив на берлінські рішення проросійських агентів впливу у німецькій політичній еліті.
Йдеться не лише про бізнес-еліту, а й депутатів бундестагу, наприклад, з «лівої» партії. Про потужність цього впливу промовисто свідчить рішення німецької влади допустити до своїх газорозподільних мереж дочірні компанії «Газпрому». Тому неозброєним оком можна було помітити газовий мотив у спробах німецького посередництва між Україною та Росією. Чимала група німецьких бізнесменів сприйняла російську пропагандистську тезу про «самовбивчі європейські санкції», які нібито спрямовані на підрив позицій Євросоюзу у глобальній конкуренції зі Сполученими Штатами Америки, тому німецький бізнес вимагає від уряду Меркель чітких гарантій стабільного газового транзиту взимку 2014–2015 років.
Зрозуміло, що в умовах шокових внутрішньополітичних подій в Україні жодне страхове товариство таких гарантій не дасть. Утім, у бундесканцлера не було іншого варіанта, як безпосередньо вдатися до посередництва. Однак очікування щодо наявності чіткого і логічного німецького мирного плану не виправдали себе. Наразі цей «план Меркель» під такою назвою навіть не фігурує в німецькій пресі. Це не повинно нікого дивувати, адже реально існують лише окремі добрі побажання на кшталт припинення вогню, забезпечення доступу гуманітарної допомоги до цивільних осіб, пошук варіанта остаточного врегулювання кризи. Однак цей план безнадійно перекреслює відсутність алгоритму його виконання.
По-перше, у правлячій «великій коаліції» християнських демократів і соціал-демократів немає єдиної точки зору на те, як кваліфікувати події в Україні. Напередодні візиту бундесканцлера до Києва віце-канцлер і міністр економіки Німеччини лідер соціал-демократів Зігмар Габріель висловився за федералізацію України. Натомість Ангела Меркель у Києві висловила сумніви щодо доцільності такого підходу до врегулювання конфлікту. Однак загальна тональність німецької преси, яка позитивно коментує німецькі посередницькі зусилля, свідчить, що правляча коаліція не готова акцентувати увагу на розбіжностях між християнськими демократами і соціал-демократами щодо підходів до врегулювання на Донбасі. Це означає: до коаліційного консенсусу щодо цього ще дуже далеко.
По-друге, «план Меркель», як свідчать висловлювання офіційних осіб Державного департаменту США і Міністерства закордонних справ Російської Федерації, недостатньо погоджений із цими сторонами. Це також не дивно, адже позиції Вашингтона і Москви щодо Києва залишаються протилежними. Уже не один раунд переговорів засвідчив, що посередники не можуть навіть узгодити зміст термінології, якою користуються. США вважають події на Донбасі результатом прямої російської військової агресії, натомість Росія переконує, що це громадянська війна, а Німеччина тлумачить події як війну між українською армією та сепаратистами, яких підтримує Москва. За цих умов неможливо погодити підходи до врегулювання.
По-третє, такі принципові розбіжності не дають можливості навіть сформувати реалістичний план припинення вогню і розведення конфліктуючих сторін. У класичному варіанті це передбачає направлення в зону конфлікту миротворчих сил, які й мають виконувати функції з припинення «гарячої фази» конфлікту.
Однак у випадку з Донбасом на заваді цьому рішенню стоїть статус Росії як постійного члена Ради Безпеки ООН, який дає можливість Кремлю заблокувати ухвалення будь-якого легітимного рішення, якщо воно суперечитиме російським інтересам. Москва не погодиться на будь-який склад миротворчих сил, якщо сама ними не командуватиме. Щоправда, придністровський варіант «врегулювання» показав увесь ступінь загрози для європейської безпеки такого сценарію розвитку подій.
По-четверте, візит Ангели Меркель до Києва засвідчив і певне врахування німецькою дипломатією своїх нещодавніх стратегічних помилок. Бундесканцлер особисто наголошує, що порушення державних кордонів у Європі є абсолютно неприйнятним. Задля протидії цьому Німеччина готова пожертвувати своїм експортом до Росії, аби захистити принципи європейської солідарності, захисту прав людини та верховенства права. Не випадково 23 серпня 2014 року Ангела Меркель згадала в Києві про 75-річчя сумнозвісного Пакту Молотова–Ріббентропа, який на тривалий час геостратегічно відокремив Західну Європу від Східної.
Однак, як із суб’єктивних, так і об’єктивних причин, Німеччина поки що не готова йти на серйозну конфронтацію з Росією заради подолання довготривалих наслідків згаданого пакту. «Покоління 1968 року», яке зараз перебуває при владі в Берліні, не просто живе пацифістськими ілюзіями, а й морально-психологічно не готове визнати факт початку нової передвоєнної доби в Європі.
По-п’яте, не варто перебільшувати очікування від позитивного ефекту німецького посередництва, тому що Німеччина не хоче і не може принести на вівтар захисту територіальної цілісності України добробут своїх громадян. Тож ілюзорно вважати, що Німеччина, котра п’ятий рік несе важкий тягар збереження зони євро, яка потерпає не в останню чергу від тривалого військового конфлікту на Сході України, буде готова масштабно профінансувати здійснення реформ в Україні.
Звичайно, тривалий конфлікт на Сході України створює потенційну загрозу повномасштабної війни за участі Заходу і Росії. Ризики розпаду української державності посилюють позиції Росії, яка хоче чергового переділу Європи. Щоправда, визнати це німецька еліта і громадська думка не готові, тому Німеччина відмовляється надавати Україні військову допомогу, не кажучи вже про згоду на можливе наближення України до вступу в НАТО.
Звісно, Ангела Меркель не може не намагатися здійснювати миротворчі зусилля, однак так само зрозуміло, що через зазначені причини ефективність цих зусиль залишає бажати кращого. Ангела Меркель висловила думку про важливість «перекриття українсько-російського кордону», але як це забезпечити практично без доброї волі самої Росії не запропонувала. Відкритим залишається одне питання: що ще має статися, аби Німеччина була готова всупереч Росії захищати слабшу сторону.
Андрій МАРТИНОВ
