Інші угруповання на цій території — це конгломерат підрозділів переважно джихадистського і протурецького спрямування. Частина з них створила в лютому 2018 року підтримуваний Туреччиною «Фронт визволення Сирії» («Джабат Тахрір аль-Сурія» — ДТС).
Однією з цілей ДТС була ліквідація панування ХТШ в Ідлібі. ХТШ була невигідна для Туреччини, яка після захоплення в березні курдського регіону Афрін мала зручну ситуацію, щоб закріпитись у Північно-Західній Сирії.
Незважаючи на подвійну зміну назви цієї організації і зусилля на користь зміни ставлення міжнародної громадськості до ХТШ, вона надалі вважається терористичною організацією і частиною «Аль-Каїди».
Крім того, ХТШ занадто незалежна, щоб повністю підпорядкуватися Туреччині, натомість інші джихадистські угруповання добре виконували роль турецьких найманців в операціях в Афріні і раніше в аль-Бабі.
Недавно Туреччина також визнала ХТШ терористичною організацією. Але це не змінює факту, що саме ХТШ, а не інші угруповання, — провідна військова сила в Ідлібі. Загальна кількість джихадистів в Ідлібі оцінюється в 30 тисяч.
За підрахунками ООН, на цій території перебувають приблизно 3 мільйони цивільних, у тому числі 1 мільйон дітей. Ці дані складно перевірити і не підлягає сумніву, що сторони конфлікту будуть використовувати цивільних, особливо дітей, для своєї пропаганди.
Туреччина була проти наступу в Ідлібі, вважаючи цю проблему тестом подальшої співпраці у трикутнику Туреччина — Росія — Іран. Але коли на саміті у Тегерані, який відбувся 7 вересня, Путін відкинув вимогу Ердогана оголосити припинення бойових дій в Ідлібі, то турецький президент нічого не вдіяв, а спільне комюніке було опубліковане.
У ньому багато суперечностей, бо, з одного боку, Туреччина, Росія й Іран визнали необхідність політичного, а не військового вирішення конфлікту в Сирії, а з іншого боку, вони підтримали фактичну ліквідацію ХТШ.
Згідно з деякими повідомленнями домовленість між Туреччиною і Росією полягає в тому, що Туреччина відмовилася від «своїх» джихадистів в Афріні, в Ідлібі натомість залишиться ХТШ, а Туреччина зміцнить свої сили в Афріні без направлення туди додаткових армійських сил.
Очевидно, що, як і у 2016 році, Туреччина і тепер не може відмовитися від піару. Ердоган мусить показати своїм ісламським прихильникам, що тільки він захищає цивільне населення в Ідлібі, тоді як Захід ніби відвертає погляд від трагедії.
Суть переговорів між Туреччиною, Іраном і Росією, у тому числі візиту Ердогана в Росію 17 вересня, більше стосується не Ідлібу, а поділу впливів у Сирії і стратегії витіснення США з країни.
Туреччині вигідно, щоб Росія надалі підтримувала окупацію Афріна і сусіднього регіону аль-Баб-Азаз-Джарабулус: це означатиме фактичну анексію цих територій Туреччиною.
Хоча Асад рішуче проти цього, для Росії це корисне рішення, бо у такій ситуації друге місто Сирії, а саме Алеппо, перебуватиме під постійною загрозою Туреччини, її позиції будуть на відстані кільканадцяти кілометрів. Для росіян це можливість перманентного тиску на Асада, щоб не прагнув вирватись «з обіймів».
На саміті в Тегерані всі три лідери вказували на спільного ворога: DFPS (DFPS — це територія, непідконтрольна Асаду, де перебувають американські та французькі військові) і США. У комюніке за результатами саміту Туреччина, Росія й Іран повідомили, що будуть боротись із «сепаратистською тенденцією в Сирії» і нема сумніву, що йдеться про DFPS і курдів.
Цивільна адміністрація DFPS чи Сирійська демократична рада (СДР) підкреслюють, що не прагнуть до відокремлення, а, навпаки, хочуть установлення системи демократичного федералізму у всій Сирії.
СДР і СДС (Сирійські демократичні сили, що складаються з курдів) заявляють про захист територіальної інтегральності Сирії, якій, вони вважають, загрожує Туреччина. Однак із точки зору Росії й Ірану це не суттєво, оскільки важливіше, що союзником СДС є США.
У випадку Ірану конфлікт інтересів із США є очевидним: Трамп на саміті в Гельсінкі намагався переконати Путіна відмовитися від співпраці з Іраном у Сирії, заявляючи, що у такій ситуації США можуть вийти із Сирії і розв’язати росіянам руки.
Путін прийняв пропозицію, але швидко виявилося, що він не в змозі виконати обіцянки, дані американцям й Ізраїлю.
Останнім часом з’явилися повідомлення про концентрацію проурядових сил на лінії Євфрату, що могло би говорити про плани вступу сирійської армії на територію DFPS.
Росія добре розуміє, що її відносини з курдами сильно погіршилися після того, як вона домовилась із Туреччиною не заважати захопленню Афріна. Нині Москва готова до подальших спільних антикурдських дій разом із Туреччиною.
США і Франція не збираються, однак, допустити цього і попередження цих країн належить розуміти як певного роду симетрію: якщо Росія не буде нападати на DFPS і ат-Танф, то США і Франція також не будуть перешкоджати (крім пропаганди) в наступі на Ідліб.
Однак, якщо Росія не буде дотримуватися цих правил щодо DFPS, то конфронтації в Ідлібі не минути. Проте офіційно Захід у широкому розумінні різко виступав проти наступу війська Асада на Ідліб.
17 вересня в Сочі Ердоган домігся, що Москва поки не буде наступати в Ідлібі і протурецькі сили не зазнають втрат. Але чи надовго? Очевидно, що ні....
Євген ПЕТРЕНКО
