Тодішнє радянське керівництво вже було неспроможне розв’язати міжнаціональний конфлікт у Нагірному Карабаху, але після розпаду СРСР бойові дії набули ще більшого масштабу й тривали від літа 1991-го до літа 1994 року.
За підтримки російської армії та вірменської діаспори Вірменія тоді здобула військову перемогу, адже в Азербайджані новий посткомуністичний режим не спромігся організувати боєздатної армії, до того ж він у 1992 році скотився до фактичної міжкланової громадянської війни. У підсумку азербайджанська армія не лише була вибита з Нагірного Карабаху, вірменська армія «приєднала» до його території суто азербайджанський Лачинський коридор, який суходолом поєднав Карабах із власне Вірменією.
Відтоді вже двадцять один рік тривають безрезультатні зусилля у спробі врегулювання конфлікту. У 1998 році тодішній вірменський президент Тер-Петросян навіть готовий був передати Азербайджану Лачинський коридор в обмін на визнання незалежності Карабаху, але за цю ініціативу Тер-Петросян поплатився посадою, а до влади в Єревані прийшли власне «карабахські» вірмени. Зрозуміло, що їхня позиція щодо умов компромісу з Баку стала ще більш «залізобетонною». Вірменія залишалася в міжнародній ізоляції, тож погодилася на створення російської військової бази у Гюмрі, передала російському капіталу більшу частину найбільш привабливих підприємств.
У відповідь Азербайджан домігся виведення з Габали російської станції радіолокаційного попередження про ракетний напад. Натомість Вірменія була вимушена не лише зміцнювати військово-політичні зв’язки з Росією, а й увійти до Євразійського економічного союзу. Безпосередніми наслідками такого рішення став цьогорічний «енергетичний майдан» у Єревані, на якому вірмени протестували проти підняття російськими монополістами тарифів на електроенергію.
Внутрішньополітичні негаразди в Єревані збіглися з падінням цін на нафту, що боляче вдаряє вже по Баку. Тож обидві сторони конфлікту, виходячи з потреб консолідації населення своїх держав навколо правлячих лідерів, вдалися до «найпростішого» сценарію протидії зовнішньому ворогу. За двадцять один рік військові потенціали як Азербайджану, так і Вірменії, збільшилися, тому бойові дії скоріше нагадуватимуть криваву самовбивчу іраксько-іранську війну 1980–1988 років, яка насправді закінчилася поразкою для обох воюючих сторін. Імовірніше, здоровий глузд змусить політиків у Єревані і Баку стримати «гарячі голови», виходячи з міркувань, що поганий мир кращий, ніж «добра» війна.
Андрій МАРТИНОВ
