Особистість
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Лютий 18, 2019

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 24 Червень 2016 19:02

Його славі заздрили генерали й маршали

Rate this item
(0 votes)

29 ЧЕРВ­НЯ — 110 РО­КІВ ВІД ДНЯ НА­РО­ДЖЕН­НЯ ГЕ­НЕ­РА­ЛА АР­МІЇ ІВА­НА ЧЕР­НЯ­ХОВ­СЬКО­ГО

Жит­тя майбутнього ко­мандувача фронтом кіль­ка ра­зів ви­сі­ло на во­ло­си­ні: в 30-ті ро­ки ди­вом не зги­нув у ка­тів­нях НКВС як «во­рог на­ро­ду», в ро­ки вій­ни мог­ли вко­ро­ти­ти ві­ку не ли­ше во­ро­жі ку­лі, а й «смот­ря­щі» від Ста­лі­на. Він не бо­яв­ся всту­па­ти в су­пе­реч­ки не ли­ше з ни­ми, а й ви­щи­ми на­чаль­ни­ка­ми, осо­бли­во, ко­ли йшло­ся про жит­тя лю­дей.

Його славі заздрили генерали й маршали. І було чому! Адже серед командувачів фронтами не було 38річних генералів армії, двічі удостоєних звання Героя Радянського Союзу. У післявоєнний час ті ж заздрісники, для яких життя солдата нічого не вартувало, подейкували, що він був улюбленцем Сталіна. Можливо... Протилежне сьогодні важко довести. Але те, що став таким не завдяки особистій відданості і сліпому виконанню наказів Верховного головнокомандувача, доказів не потребує.

Його любили не лише жінки, а й пересічні солдати: ті, кому довелося зустрічатись із командувачем, згадували як надзвичайно чемного у стосунках з підлеглими, ніхто не чув образливого слова на свою адресу. Правда, кажуть, що деяким генералам діставалося на горіхи...
Йому не судилося в маршальських погонах пройти Красною площею на Параді Перемоги на чолі військ 3го Білоруського фронту, з якими визволяв Білорусію і Литву, а згодом штурмував і рубежі Східної Пруссії — генерал не дожив до Перемоги якихось 80 днів. Він увійшов у підручники історії не лише як один із найталановитіших воєначальників Другої світової війни, а й найбільш людяних серед них.
«Приховав своє соціальне походження...»
Народився майбутній командувач фронтом у червні 1906 року неподалік Умані, у селі Оксанине. В сім’ї, окрім Іванка, було ще четверо дітей. Батько працював у місцевого поміщика конюхом, і коли той купив у 1914 році садибу в селі Вербова, що на Вінниччині, родина Черняховських теж переїхала з ним.
З початком Першої світової війни батька відправили на фронт, де він дістав важку контузію і незабаром повернувся додому. Коли хлопчині виповнилося 13 років, Данило Миколайович захворів на тиф і помер. А через тиждень поховали і матір: п’ятеро малолітніх дітей враз осиротіли...
У 1920 році у Іванка розпочалося самостійне життя: він влаштувався робітником у залізничному депо станції Вапнярка, потім працював у Новоросійську. У 1924му вступив до лав Червоної армії, через рік став курсантом Одеського піхотного училища. Потім командував навчальним взводом, батареєю. У 1936му з відзнакою закінчив військову академію, і його призначили начальником штабу танкового батальйону, а через рік — командиром.
До речі, під час навчання до академії надійшов лист, у якому секретар Томашпільського райкому партії Пескид звинувачував Івана в тому, що він «приховав своє соціальне походження, видаючи себе за сина бідного селянина». При цьому автор листа вимагав «суворо покарати брехуна і лицеміра, який є ворожим агентом». Звісно, що після таких звинувачень Іван Данилович потрапив у поле зору НКВС, а його життя висіло на волосині. На щастя, на календарі був 1935й, а не 1937й...
Черняховський добре запам’ятає все, що йому довелося тоді пережити. І коли з часом од нього вимагатимуть обмовити свого заступника, він категорично відмовиться це робити, знову ризикуючи життям.
Війну підполковник Черняховський зустрів командиром 28ї танкової дивізії, яка дислокувалася в Прибалтиці. Буквально в перші місяці війни дивізія бере участь в оборонних боях під Шауляєм, на Західній Двіні, під Сольцями та Новгородом. У цей же час отримує звання полковника.
Не­очі­ку­ва­не при­зна­чен­ня
Війна для Черняховського, як і для більшості командирів і бійців Червоної армії, виявилася повною несподіванкою. Звісно, довелося відступати разом зі всією армією. Але це був добре спланований, організований відступ, коли дивізія вела оборонні бої, всіляко стримуючи переважаючого у живій силі та техніці ворога. Черняховський менш як за рік був нагороджений двома орденами Червоного прапора!
Перші дні війни виявилися для нас надзвичайно трагічними. Це було обумовлено і тим, що окремі генерали й маршали не лише не організували ворогу достойної відсічі, а й своєю поведінкою сіяли у військах паніку.
У червні 1942 року Черняховського викликають у Москву і призначають командиром 18го корпусу, що діяв на Воронезькому фронті, і яким командував генерал Микола Ватутін. А вже в липні — під час засідання військової ради 60ї армії — прямо до зали, де воно проходило, зателефонував Верховний головнокомандувач і повідомив, що замість генераллейтенанта Антонюка «від сьогодні армією командує генерал Черняховський». Це рішення було викликане тим, що Антонюк не впорався з командуванням...
У вересні 1943 року війська 60ї вийшли до Дніпра, північніше Києва, цим самим розсікши стратегічний фронт гітлерівців. За 25 днів вони пройшли понад 300 кілометрів і форсували його. До речі, разом зі своїми бійцями — в одному з човнів — був і командарм.
За форсування найбільшої водної артерії України 306 бійців і командирів армії удостоїлися звання Героя Радянського Союзу. Серед них був і їхній командувач.
У поданні на присвоєння чергового військового звання командувач фронтом Георгій Жуков, який, як відомо, був досить скупим на похвалу підлеглих, навесні 1944го писав:
«За своїми знаннями й умінням керувати військами, командувач 60ї армії генераллейтенант Черняховський цілком заслуговує на звання генералполковника. Порівняно з Москаленком, Гречком і Рибалком стоїть набагато вище. Просимо присвоїти тов. Черняховському звання генералполковника».
А через кілька місяців — 28 червня 1944 року — отримує звання генерала армії. Майже через 8 місяців, 18 лютого 1945 року, автомобіль генерала потрапив під артобстріл, і він був смертельно поранений.
У газеті «Красная звезда», яка мала побачити світ 19 лютого, вже було набране повідомлення про присвоєння Івану Даниловичу звання Маршала Радянського Союзу. Та оскільки це звання посмертно не присвоювалося, за вказівкою Сталіна його зняли з друку. За словами Олега Черняховського, його мати навіть бачила кітель з маршальськими погонами, який приносили батькові для примірки. Є інформація і про те, що прізвище генерала армії було внесено до списків тих, кого Сталін планував нагородити орденом Перемоги. А таких виявилося не так уже й багато.
Сучасники Івана Даниловича відзначали не лише його особисту хоробрість, а й здатність нестандартно мислити, приймати правильні рішення.
Черняховського цінили й вороги. Ось як охарактеризував його колишній солдат вермахту, а після війни автор відомого бестселера «Східний фронт», який неодноразово перевидавався в Європі і навіть США, Пауль Карель:
«Генерал Іван Данилович Черняховський, командувач 3го Білоруського фронту, був одним із найобдарованіших радянських генералів. Не сивочолий воїн, який постарів на службі революції, а людина нового покоління, лише тридцяти семи років. За характером — ідеальний тип для радянської системи командування, що ґрунтується на співпраці командувача, начальника штабу і члена Військової ради, так званої колективної системи».
Жит­тя піс­ля смер­ті
Поховали генерала армії Черняховського у Вільнюсі — столиці Литви. 20 лютого 1945 року — в день поховання — Москва салютувала на його честь 24ма артилерійськими залпами зі 120 гармат.
Свого часу влада Вільнюса, де була могила генерала і пам’ятник йому, оголосила, що вони як символ тоталітаризму незалежній Литві не потрібні. І запропонувала охочим перепоховати його останки, забравши також і пам’ятник. На жаль, офіційний Київ не відгукнувся на таку пропозицію. Тож нині останки генерала покояться в Москві, а пам’ятник викупили робітники Воронезького заводу.
Постає цілком закономірне запитання: чому офіційний Київ не відгукнувся на цю пропозицію і не зажадав повернення праху вірного сина України на рідну землю? Адже це його війська восени 1943го брали штурмом круті дніпровські кручі, за що разом із 305 своїми бійцями він був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
У 2000х роках — перед відзначенням 100літнього ювілею полководця — київська влада обіцяла увіковічнити пам’ять про нього на схилах Дніпра, спорудивши йому пам’ятник. Про це клопотали і ветерани Другої світової. Відтоді минуло 10 років, а пам’ятника і досі немає. Більш того, про цей проект зараз ніхто і не згадує. А шкода. Серед українських генералів часів Другої світової війни не було 38річних генералів армії, які б командували у такому віці фронтами і були двічі Героями Радянського Союзу.
Національний університет оборони України носить ім’я прославленого воєначальника. Нині чимало його випускників захищають Україну від російськотерористичної орди, багато з них удостоєні високих державних нагород.
Сергій ЗЯТЬЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».