Особистість
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Квiтень 16, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 04 Вересень 2015 21:45

Василь Стефурак: я був готовий, що не повернуся з АТО

Rate this item
(2 votes)

Пев­но, ще дов­го зга­ду­ва­ти­ме­мо та ана­лі­зу­ва­ти­ме­мо Де­баль­ців­ський ко­тел, у яко­му за­ги­ну­ло ба­га­то від­важ­них ук­ра­їн­ських вій­сь­ко­вих. Про­те де­ко­му все ж по­щас­ти­ло ви­жи­ти.
Ва­силь Сте­па­но­вич Сте­фу­рак — вій­сь­ко­вий, який прой­шов де­баль­ців­ське пек­ло. Він ви­жив, хо­ча і був по­ра­не­ний. Про пе­ре­жи­те від­важ­ний ге­рой роз­по­вів ко­рес­пон­ден­ту «ДУ».

— Василю, розкажіть про себе.
— Я з Івано-Франківщини Городенківського району, село Топорівці. У 2010 році закінчив школу. Пішов навчатися в Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича. Потім дізнався, що строкову службу скасовують, і в мене не буде можливості відслужити, тому взяв академвідпустку і пішов у 2012 році в армію. Відслужив, але вирішив не поновлюватися в університеті, а піти на контрактну службу. Мені сподобалося бути військовим.
Служив у Києві, в Головному управлінні розвідки. Потім був Майдан. Я переїхав служити до Рівного. Добровольцем пішов в АТО, у 25-й батальйон «Київська Русь-2», який дислокувався в Дебальцевому, а зараз батальйон тримає оборону в Попасному.


— Як відреагували рідні на те, що їдеш в АТО?
— Я рідним сказав того самого дня, коли поїхав в АТО, хоча не знав конкретного місця дислокації. Повідомили, що їдемо на передову. Наш батальйон зачищатиме міста. Ми знали: якщо зачищати, то це буде десь на «передку». Потім поїхав у Дебальцеве. Коли був там, то сказав рідним, що все спокійно, все добре (сміється. — Авт.). Рідні були проти, звичайно, але як інакше?! Як я можу ховатися, адже я — військовий!
— Скільки часу перебував в АТО?
— 20 серпня заїхали в Дебальцеве. Там був у нас перший невеличкий бій, потім — розташування на місці. Через день пішли зачищати. Зачистили ліс, де потім розташувався штаб нашого батальйону. 23 серпня пішли в наступ на Регульовку, що за Дебальцевим. Ішли в наступ двома похідними колонами і мали взяти місто, яке б сполучило кільцем територію від Іловайська до нас і закрити над Донецьком.
Але в серпні взяли в облогу Іловайськ. Ми про це не знали. Не знали, що нам влаштували серйозні засідки. Під час наступу в нас були втрати. У другій похідній колоні було два загиблих (200-ті) та декілька поранених (300-ті). Наша колона відбулася переляком. Ми не доїхали до місця, де була засідка. Потім повернулися із завдання, яке не змогли виконати. 24 серпня, в День Незалежності, пішли ще раз у наступ і натрапили на тих, хто влаштував нам засідку. Вони не очікували цього. Тож у бою в них було 20 убитих і більш як 40 поранених.
— Що було потім?
— 24 серпня наше відділення відправили на позицію. Ми зупинилися на висоті Скорпіон. Її утримували до лютого. Наприкінці січня пішли на ротацію. Через три тижні повернулися за наказом до Дебальцевого через загострення бойових дій. Перед ротацією 15 січня випадково натрапили на групу батальйону «Прізрака» Мозгового. Перевіряли свою територію. Йшли вглиб через лінію фронту. Зайшли в «зеленку». Обійшли її і натрапили на групу «Прізрака». Їх було чотири чоловіки. Ми трьох убили, а одного взяли в полон. Потім знову була ротація.
— Що робили після ротації?
— Знову були серйозні бої. Кільце замкнулося, не пам’ятаю, якого числа. Пам’ятаю, що я командира роти вивіз. Заїхав у Дебальцеве. Було о пів на п’яту ранку. Колону, що йшла з Луганська в Дебальцеве, розбили. Сепаратисти вже увійшли в Логвине. О 7-й мені передзвонили хлопці, які тримали Логвине. Сказали, що вони в оточенні і намагатимуться прорвати лінію оборони в нашому напрямку. На прорив лінії оборони, хлопці казали, йшло п’ять танків, 11 БТРів, кілька БМП. Навіть з такою силою не змогли прорвати лінію оборони і зачистити. І цю колону розбили. Був танковий бій, під час якого розбили всю нашу техніку, а сепаратисти втратили близько 20 одиниць техніки.
Почалася артпідготовка. Ми два тижні тримали Дебальцеве. Тиждень була безперервна артпідготовка — не було й п’яти хвилин перерви, щоб не крили наші позиції вогнем.
— Яким був вихід із Дебальцевого?
— У нас наказу про вихід не було. Ми стояли доти, доки вже було неможливо тримати позицій. На нас пішли в наступ. Сепаратисти взяли вулицю 8 Марта. Туди закинули техніку та танки і пішли на штурм піхотою. Це було о першій ночі. Почався штурм будинку, де ми тримали оборону. Було вбито шістьох сепарів і одного нашого десантника. Ми викликали допомогу. Десантники допомогли, і ми відбили атаку.
Потім були переговори з сепаратистами. Вони хотіли забрати своїх убитих. Ми 200-х накрили простирадлами. Такий наш людський вчинок бойовики оцінили, адже раніше не погоджувалися віддати нам наших «двохсотих», які загинули ще в Рідкодубі. Але коли побачили, що ми з пошаною поставилися до мертвих, то віддали всіх українських полеглих вояків. Зараз ці хлопці поховані в Броварах. Сепаратисти зізналися, що в них є наказ взяти Дебальцеве будь-якою ціною. Тоді наш командир прийняв рішення, без наказу командування, вийти з Дебальцевого. Ми склали план відступу.
— Чи вдалося реалізувати його?
— Він провалився. Щойно вийшли лише до переходу з Дебальцевого на Новогригорівку, як міномет почав по нас працювати. Ми порозбігалися в різні боки і залягли. Коли міномет переставав гатити, ми вставали, знову бігли... З 21-го вояка нас залишилося сім. Ми не знали, де решта хлопців. Зв’язку не було. Пізніше утворилося дві групи з тих, хто залишився живим. Виявилося, що всі порозбігалися і збилися в дві групи, а не в одну, яка спочатку була. Одна відійшла назад у Дебальцеве, а друга, як планувалося, пішла у Новогригорівку, де вдень тримали оборону, адже сепаратисти пішли в наступ.
Це було справжнє пекло... У Нижньолозовій заїхали в глибоку балку. Нас закидали дистанційними фугасами. Наш екіпаж — семеро чоловік, які перебували в люках, залишилися живими, а 300-ті, які були в середині, всі загинули. З колони, якою ми виходили з Дебальцевого, а це 100 чоловік, вийшло живими близько 15 людей.
— Ти також був поранений?
— Так. Коли я лежав на БТР, розірвався снаряд. Мені пощастило, що люк був відкритий. І основні осколки пішли мені в рюкзак і в люк. Мене лише осліпило. Почали працювати автоматники. Думаю, їх було не дуже багато, тому що не так інтенсивно стріляли. Куля потрапила мені в плече.
— Скільки в госпіталі лежав?
— Близько місяця. Була реабілітація, приймав антибіотики. Узяв відпустку і потім знову повернувся в батальйон, з яким вирушив у Попасну. Там ще пробув кілька місяців. Подав документи на вступ до Академії сухопутних військ, що у Львові. Вступив на факультет наземної артилерії, хоч і хотів на артрозвідку, але не було місць.
— Чи багато курсантів, з якими спілкуєшся, пройшли АТО?
— Так. Мій друг виходив з Іловайського котла, коли частина бійців пішла через російський кордон, а частина — прорвалася на українську територію. Цього року до академії вступило близько 250 хлопців, які пройшли АТО. Всі бойові, прострелені, побували в Дебальцевому і в Іловайську, в оточенні, а також служили на кордоні.
— Яким бачиш своє майбутнє?
— Стати офіцером, командиром. Може, дослужуся до такої честі.
— Що було найважче в АТО?
— Нічого. Навіть морально не було важко. Лише непрофесійність командирів дуже напрягала. Коли я йшов в АТО, то готувався до гіршого. Хвалити Бога, повернувся живим.
— А умови проживання?
— Спочатку було важко звикнути. Але все було чітко — кожен мав своє завдання. А щодо умов проживання, то на висоті спочатку спали в будинку, а коли снаряд у нього влучив — вирили бліндаж і там жили. Після ротації зайняли будинок, де навіть вода була, гаряча і холодна.
— А щодо забезпечення одягом?
— Одягом забезпечували волонтери та ротний. Були добротні зимові костюми. Волонтери також передавали форму, їжу. Держава теж давала, але волонтери приносили цікавіші речі, ніж просто картоплю чи гречку.
— Чи бракувало снарядів, зброї?
— У нас боєприпасів було достатньо, лише в оточенні снарядів бракувало. До того взагалі не було проблем з боєприпасами та харчуванням. Поставки були на належному рівні.
— Хто надавав вам медичну допомогу?
— Серед нас були хлопці, в яких дружини-медики, тому вони дещо знали про медицину. Були вояки, яким доводилося мати справу з медициною. Отож самі бійці надавали медичну допомогу собі і пораненим.
— Які засоби першої медичної допомоги у вас були?
— Індивідуальні аптечки, де було все необхідне для інгаляції, штучного дихання, антибіотики, знеболювальні. Аптечка була добре укомплектована. Це не «натівська» аптечка, а українська, яку комплектують волонтери.
— Чи були випадки, коли вас зраджували?
— 23 серпня потрапили в засідку. Дві колони. Я думаю, якщо нас там чекали, то знали, що ми там маємо бути.
Другий випадок. Ми виходили з Дебальцевого. Коли 101-а бригада прорвалася, то повідомила про дорогу, яка була ще вільною. Через дві години верталися з Дебальцевого з людьми — вона вже була замінована і на нас чекала засідка.
— Як вважаєш, останнім часом щось змінилося в АТО?
— Змінилася лінія оборони та укріпрайони почали будуватися. Прорвати теперішню лінію оборони буде втричі важче, ніж дебальцівську. А командування залишилося те саме.
— Які прорахунки, на твою думку, керівництва, в тому числі в Дебальцевому?
— Я думаю, що це була запланована здача. Три тижні, день у день, виїжджала техніка. Виїжджали танки, артилеристи вивозили гармати до тих пір, поки не залишилося те, що не могло їхати або його не можна було тягнути. Це була спланована здача Дебальцевого, а не відступ. Відходу не було.
— Твоє ставлення до ситуації, коли з передової виводять бойових бійців.
— Це робиться згідно з вимогами Мінських домовленостей. Зокрема, в Широкиному стояли українські бійці, але нині воно відходить у буферну зону. Проте, наскільки я знаю, ми щойно відходимо, щоб зробити буферну зону, сепари одразу займають наше місце. По Маріуполю менше обстрілів, якщо Широкине наше.
— Як населення до вас ставилося?
— Ті, хто був за Україну, вже фактично виїхали. Лишилося 70%, які діляться 50 на 50. Половина — люди за Україну, які не змогли виїхати. Молодь 20–25 років з освітою, їздили і бачили, як живуть люди, вони нас розуміли і підтримували. А от старші далі свого міста не виїжджали і вірять тому, що показує російське телебачення. А на те, що ми їм пояснювали, вони казали: «Нє врітє, ви по нам стрєляєтє!»
— Після АТО — який досвід здобув?
— Потрібно цінувати життя солдатів, а не техніку, яку вони вивозили звідти. Діяти в критичній ситуації так, щоб можна було врятувати людей. Це головне.
— Твої прогнози: чи повернемо Донбас і Крим?
— Крим — не знаю. Якщо буде наказ, то, звичайно, повернемо. Донецьку і Луганську область ми повернемо, але це питання лише часу і командування. Був би наказ навіть тоді, коли були в Дебальцевому. При тому розкладі, що зайшли російські війська під Іловайськ, спокійно можна було наступати. Там не було укріпрайонів, були звичайні блок-пости, автоматники. Можна було наступати, а зараз вони серйозно укріпилися, і буде важко вибивати їх звідти. Але якщо буде наказ, то хлопці підуть і гнатимуть ворога з нашої землі. Щоб наступати, потрібно провести серйозну підготовку: артобстріли, закидання диверсійних груп на опорні пункти, позбавлення ресурсів противника тощо. Така підготовка займе щонайменше три місяці. А зараз цього зробити неможливо.
P. S.: Нагород і відзнак у відважного Василя Стефурака чимало. У нього Хрест за Дебальцеве, відзнака за АТО, значок Гвардії і строкової служби, адже служив у Гвардійській бригаді в Миколаєві. Також медаль ветерана війни, яка була вручена разом із посвідченням учасника бойових дій. Значок за зразкову службу у 25-му батальйоні «Київська Русь».
Роз­мов­ля­ла Ін­на БО­РИ­СО­ВА, фо­то ав­то­ра

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».