— У біль­шо­сті ви­пад­ків нам не­ві­до­мі ко­ор­ди­на­ти ма­со­вих по­хо­вань, не зна­ємо та­кож імен і пріз­вищ не­щас­них, — за­ува­жив го­ло­ва Ки­їв­сько­го осе­ред­ку Все­ук­ра­їн­ської гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції «Ме­мо­рі­ал» Ро­ман Кру­цик. — Ка­ти НКВС, які зни­щу­ва­ли «во­ро­гів на­ро­ду» і «ук­ра­їн­ських бур­жу­аз­них на­ціо­на­ліс­тів», умі­ли хо­ва­ти слі­ди зло­ді­янь. 
Але все та­єм­не — ра­но чи піз­но — стає ві­до­мим. Ста­ран­ня­ми ба­га­тьох на­ших спів­віт­чиз­ни­ків, на­сам­пе­ред з-по­між гро­мад­ських ор­га­ні­за­цій, знай­де­но міс­ця ма­со­вих по­хо­вань жертв по­лі­тич­них ре­пре­сій.
Вінницький міський парк культури і відпочинку ім. Максима Горького — одне з них. У липні 1937 року у Вінниці було затверджено новий склад так званої трійки, яка виносила «ворогам народу» вироки. Її членами були, як і в усіх інших «трійках», що діяли в колишньому СРСР, секретар обкому ВКП(б), начальник облуправління НКВС і обласний прокурор. Вироки вони виносили щодня, а інколи, зважаючи на велику кількість «злісних куркулів» та «агентів закордонних розвідок», їх затверджували за списками. Більшість підлягала фізичному знищенню, а «щасливчиків» відправляли на Колиму, звідкіля ті переважно не повернулися.
Розстрілювали людей прямо на подвір’ї управління НКВС. А щоб не було чути пострілів, заводили двигуни автівок. Потім водою змивали кров. Тіла людей захоронювали на території фруктового саду, що був тоді на околиці міста, і в міському парку. В одній могилі закопували по 30–50 тіл. Але були й такі, куди скидали 100–150. Щоб ніхто і ні про що не здогадався, на місці поховання в парку над могилами облаштували танцювальний майданчик і «кімнату сміху»(!)
Розстріли, що розпочалися влітку 1937го, тривали до осені 1941го: останні постріли стихли, коли війська вермахта вже підійшли (усього за 20 кілометрів) до міста над Бугом. Німці, окупувавши Вінницю, про масові поховання невинно убієнних дізналися від їхніх родичів. І вирішили використати їх у власних пропагандистських цілях: розкопки, під час яких виявили 91 поховання, проводилися в присутності місцевих жителів, які зайвий раз переконалися у звірячій суті більшовицького режиму. Вони впізнали близько 500 родичів. Усього гітлерівці ексгумували майже 10 тисяч тіл.
Про розкопки і «розслідування злочинів комуністів, які супроводжувалися масовими стратами людей», тоді писали всі німецькі газети, а також інших країн світу, зокрема Швейцарії і навіть США та Великобританії. Після визволення міста радянськими військами про виявлені могили «забули», а тим, хто насмілювався все ж говорити про них, «нагадували» спецслужби, натякаючи, що за такі розмови можна опинитися там, де Макар телят не пас. Нині вінничани знають, що під алеями парку лежать останки тисяч їхніх земляків. Але, як і раніше, тут працюють атракціони, кав’ярні і гримить музика...
Архітекторові Беретті, який проектував Київський інститут шляхетних дівиць, мабуть, у найстрашнішому сні не могло привидітися, що з часом тут влаштують криваву бійню. І триватиме вона не день чи два, а роки. У цій будівлі в 30ті більшовики розстрілювали жителів Києва та області. Трупи — серед ночі — вивозили вантажівками під охороною солдатів НКВС до Биківнянського лісу.
Німці, окупувавши столицю України, вирішили розмістити у будинку Мехліса міську управу. Обстежуючи приміщення, побачили людські тіла, які, втікаючи, більшовики не встигли вивезти до Биківні.
Будівельники, які відновлювали після війни цей будинок, перед початком робіт дали підписку про нерозголошення державної таємниці: нею були сліди нищення людей. Зокрема, підлога в підвалах була пологою, з невеликими отворами посередині для стоку води, якою зі шлангів кати змивали людську кров. А на стінах залишилися прощальні написи, зроблені приреченими за кілька годин до смерті. Тепер у цьому будинку — Міжнародний палац культури і мистецтв, де виступають зірки шоубізнесу.
Запитання до влади: чи не час, на 25му році Незалежності, припинити розваги на — у прямому сенсі цього слова — людських кістках? Як на мене, то тут давно потрібно було зробити Всеукраїнський музей злочинів більшовицької влади проти людяності. І водити сюди дітей, щоб знали до якого «світлого майбутнього» впродовж десятиліть закликали послідовники «товаришів Леніна і Сталіна». Так, як у Львові, де у музеї «Тюрма на Лонцького» відвідувачі ознайомлюються з жахіттями, котрі творили чекісти. Отож і в Києві, інших містах мають бути подібні музеї, бо надто повільно деякі українці позбавляються свого минулого.
Свідченням цьому можуть слугувати події в деяких населених пунктах, коли в рамках виконання так званих декомунізаційних законів перейменовували вулиці та демонтували пам’ятники вождям партії. Там, нагадаю, окремі громадяни грудьми ставали на захист своїм ідолам — Леніну, Кірову та іншим символам більшовизму.
На ІваноФранківщині лише протягом 1989–1999 років було здійснено розкопки 114 поховань. Найбільше жертв минулої влади знайшли в лісовому урочищі Дем’янів Лаз, де людей розстрілювали до літа 1941го. А з наближенням німців чекісти втекли, навіть не прикопавши тіла, як слід, землею.
— У могилі знаходилися тіла небіжчиків, у яких були поламані руки й ноги, — продовжує Роман Круцик. — То були в’язні, яких привозили сюди вже мертвими зі Станіславської тюрми: усе свідчило про те, що їх жорстоко катували. В’язні, які копали для них яму, водночас знімали з автівок мертвих і скидали до ями. Ну а потім вже розстрілювали і їх. При розкопуванні були знайдені грудні кістки людей з чотирикутними отворами: після пострілів у потилицю їх ще й добивали багнетами, як царську сім’ю у 1918му. Було знайдено останки понад 500 чоловік.
Чекісти нищили людей у Кам’янецьПодільському — на місцевому цвинтарі та поблизу села Кам’янка, в урочищі Суча балка на Харківщині, жителів Полтавщини розстрілювали в піщаному кар’єрі та неподалік села Макухівка, у лісопарковій зоні Харкова. У Хмельницькому стріляли «ворогів» на одному з об’єктів НКВС.

Роз­стрі­лю­ва­ли й іно­зем­ців
Ще наприкінці 2010го польські археологи, шукаючи неподалік НовоградВолинського залишки стін замку польського короля Казимира, знайшли понад 300 людських скелетів у великих могилах. Розкопки тривали кілька років. У них брали участь і українці. Врештірешт було віднайдено майже півтори тисячі осіб. Усіх їх розстріляли влітку 1941 року — під час так званої зачистки тюрем та інших місць позбавлення волі, де перебували «контрреволюціонери» та «вороги радянської влади». Чекісти, як відомо, боячись, щоб вони не перейшли на службу до німецьких нацистів, розстрілювали людей за кілька годин до того, як у міста входили передові частини вермахту...
Серед жертв цих «чисток» були й поляки, оскільки збереглися жетони офіцерів польської поліції, на яких навіть видно вибиті номери, завдяки яким вдалося з’ясувати їх власників — Йозефа Куліговського та Людвіга Маловєйського.
На місці захоронення людей знайшли також кружки, фляги, виготовлені на радянських заводах, які в 30ті роки видавали воякам Червоної армії та військ НКВС.
До речі, ще у 70х роках минулого століття з Москви на Волинь приїздили археологи, намагаючись знайти залишки королівського палацу. Та після того, як наштовхнулися на людські останки і зацікавились їх походженням, на місці розкопок одразу з’явилися офіцери КДБ УРСР, «порекомендувавши» їм припинити всі роботи.

Місця масових розстрілів українців

Київ. На Лук’янівському цвинтарі у братській могилі поховано близько 30 діячів культури, письменників і науковців, яких розстріляли 15–17 грудня 1934 року. Усіх їх закопали в землю серед ночі.

Донецьк. У селищі шахти № 11, що в Кіровському районі, навесні 1989 року виявили понад 500 останків людей, які покоїлися у двох могилах.
Львівська область. У червні 1941го в урочищі неподалік шахти, що у Старосамбірському районі, чекістами страчено близько 3600 чоловік.
У ті ж червневі дні працівники НКВС розстріляли майже тисячу в’язнів тюрми, що була розташована на вулиці Лонцького. Тепер за цією адресою розташовано Національний музеймеморіал пам’яті жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».
Луцьк. 23–24 червня 1941 року у міській тюрмі знищено понад дві тисячі в’язнів.
Тернопіль. Лише 1941 року у місцевій в’язниці замордовано близько 500 галичан. Серед них було чимало жінок і дітей.
Полтава. У 1937–1938 роках на Полтавщині влада репресувала понад 10 тисяч осіб. Людей, яких кати розстріляли, ховали, зазвичай, у піщаному кар’єрі поблизу села Макухівка.
Луганськ. У 1937–1942 роках в урочищі Суча балка силовиками НКВС було розстріляно понад дві тисячі жителів Луганщини.
Харків. Неподалік цього міста було знищено кілька тисяч інтернованих польських офіцерів (точна кількість невідома), а також близько трьох тисяч представників інших національностей, які населяли колишній СРСР.
Загалом масові поховання виявлені у Хмельницьку, Одесі, Черкасах, Умані, Житомирі, Бердичеві, Ковелі, Чернігові, Білій Церкві, Маріуполі, Сумах, Дніпропетровську та інших містах нашої країни. На багатьох із них уже встановлені пам’ятні знаки.

Сергій ЗЯТЬЄВ, фото автора