Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Квiтень 19, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 23 Жовтень 2015 17:57

Так воювати нас могли примусити лише ті, кому начхати на чуже життя...

Rate this item
(0 votes)

За всю іс­то­рію Ук­раї­ни її зем­ля­ми про­ко­ти­ло­ся чи­ма­ло воєн, які ві­ді­бра­ли ба­га­то люд­ських жит­тів. Та най­тра­гіч­ні­шою сто­рін­кою в на­шій іс­то­рії ви­яви­ла­ся Дру­га сві­то­ва. Во­на кош­ту­ва­ла ук­ра­їн­сько­му на­ро­ду — за не­пов­ни­ми да­ни­ми — близь­ко 10 міль­йо­нів люд­ських жит­тів.

«В по­лон по­трап­ля­ли ці­лі ба­таль­йо­ни...»
За часів компартійного режиму під час святкування Днів Перемоги, визволення України від гітлерівців на офіційних заходах якось поспіхом згадували полеглих. Із вуст партійних функціонерів, воєначальників лунали здебільшого високопарні слова на адресу Комуністичної партії, під керівництвом якої «Радянська армія розгромила фашистську Німеччину».

Про тих солдатів і офіцерів, котрі влітку 1941-го першими прийняли її удар, згадували мало. І це зрозуміло: від почутої правди людям стало б моторошно. І вони б почали ставити запитання, приміром:
«Чому непереможна і легендарна Червона армія понесла такі страшні втрати? Чому вона відразу не відкинула німців і не воювала на їхній території, а за кілька місяців здала всю Україну, Білорусь і значну частину Росії? Як так могло статися, що вже влітку 1941-го в полоні опинилися мільйони радянських бійців?..»
Почавши шукати відповіді, довідались би про повну бездарність головнокомандувача Йосипа Сталіна та його найближчого оточення, винних у мільйонах людських смертей. Історія воєн не знає прецедентів, коли б за 3–4 місяці бойових дій у полон ворога потрапляли мільйони солдатів. А саме так сталося влітку 1941-го. Назвемо найбільш бездарні з точки зору військового мистецтва операції радянського командування. Так, у танковій битві під Дубно, що у Рівненській області, наші втрати становили близько 3,5 тисячі танків і тисячі солдатів.
Київська оборонна операція, яка тривала з 11 липня до 19 вересня, коштувала нам сотні тисяч убитих і 665 тисяч полонених. Загалом у червні-вересні 1941 року до рук фашистів потрапили понад мільйон червоноармійців. Вінниця, Житомир, Бердичів, Мелітополь, Бердянськ, Умань, Київ — ці міста стали символом бездарності радянського командування, через грубі помилки якого у плануванні військових операцій у німецькій неволі опинилися сотні тисяч бійців і командирів.
Жодна війна не обходиться без військовополонених. Це — аксіома. Але річ у тім, що стільки наших бійців і командирів опинилися за колючим дротом не лише через безграмотність своїх командирів, а й тому, що у спини відступаючим стріляли загони НКВС. Тож багатьом не залишалося нічого іншого, як здаватися на милість ворогу: не знаючи про звіряче ставлення гітлерівців до військовополонених, вони сподівалися таким чином зберегти собі життя.
А скількох бійців, наляканих стрімких просуванням вермахту в глиб країни, розстрілювали на місці як панікерів і боягузів! І це в той час, коли армія несла астрономічні втрати у живій силі і кожен боєць був на вагу золота!..
Поява сумнозвісного наказу Сталіна № 270 остаточно розв’язала руки командирам, політпрацівникам і особливо смершівцям: відступаючих розстрілювали сотнями. Щодня. На 10 жовтня 1941 року тільки за вироком трибуналів, як доповідав у своїх донесеннях заступник начальника особливого відділу НКВС СРСР Мільштейн, було страчено понад 10 тисяч військовиків.
Про те, як командування ставилася до підлеглих, які під натиском переважаючого у живій силі і техніці ворога змушені були залишати свої позиції, мені розповідали багато колишніх фронтовиків. Ось один із таких спогадів.
— Війна мене застала у Львівській області, — розповідав капітан у відставці Довнар Шунгулюк, киянин. — Через кілька днів оборонних боїв полк почав відступати, чинячи все ж опір ворогу. Під час одного з боїв я і кілька десятків солдатів змушені були залишити свою позицію. Командир частини, дізнавшись про це, наказав усіх нас розстріляти. В живих залишилися дивом: стався раптовий наліт ворожої авіації і одна з бомб потрапила прямо у штаб. А після того, коли підрахували втрати, командуванню вже було не до нас.


Ук­ра­їн­ський ра­ху­нок Дру­гої сві­то­вої
Окупованим країнам і їхнім народам фашисти принесли багато зла. Це — неспростовний факт. Та чи не найбільше постраждала Україна: серед колишніх радянських республік в аналогічному стані була ще Білорусь, територія якої теж повністю опинилася під фашистами. В Українській РСР німці зруйнували і спалили 714 міст і містечок, 28 тисяч сіл, понад 16 тисяч промислових підприємств, залишивши майже 10 мільйонів людей без даху над головою. Загальні збитки СРСР і Російської Федарації оцінювалися — відповідно — в 679 і 55 мільярдів карбованців, а України — у 286 мільярдів. Незважаючи на всі страхіття окупації, наш народ не схилив голови.
Важко переоцінити внесок України в перемогу над ворогом, адже вона дала фронту понад 7 мільйонів бійців, тобто 23% від загальної чисельності усіх Збройних Сил, які воювали в роки війни. З них близько 3,5 мільйона полягли в боях, померли від ран або пропали безвісти, а кожен другий із тих, кому пощастило повернутися до рідної домівки, був інвалідом.
Із початком визволення українських сіл і міст їх жителів мобілізували до лав Червоної армії. Сталін, як відомо, усіх, хто опинився на окупованих територіях, вважав зрадниками. Тож в одному з наказів, який регламентував цей процес, було сказано:
«Усіх військовослужбовців, які залишилися за місцем проживання на території, тимчасово окупованій німцями, або опинилися оточеними у місцях проживання, залишились вдома... направляти до штрафних частин».
Штрафників радянське командування кидало на найнебезпечніші ділянки фронту — погано обмундировані і озброєні, вони повинні були «власною кров’ю змити із себе ганьбу». За свідченням істориків, з початком визволення України в штрафних батальйонах і ротах було найбільше українців. І це не дивно: багатьох із них військові комісаріати через стрімке просування ворога не встигли призвати до діючої армії. До того ж у липні-листопаді 1941 року німці відправили додому близько 300 тисяч українців-військовополонених, бо тоді ще не мали достатньої кількості концтаборів для їх утримання.
Під час так званої другої хвилі мобілізації, яка прокотилася Україною у 1943–1944 роках, на фронт відправили понад 3 мільйони осіб, які, поповнивши знекровлені фронти, продовжували визволяти нашу землю. Збереглося безліч свідчень старих солдатів про нелюдську жорстокість, проявлену радянськими генералами і маршалами до них, рядових бійців. Не цитуватиму їх, а наведу лише спогади російського письменника-фронтовика Віктора Астаф’єва, який пройшов усю війну, визволяв Україну.
«Я намагався написати роман про Дніпровський плацдарм — не можу: страшно, навіть зараз страшно, і серце зупиняється, й головний біль мучить... ми залишилися на клаптику землі, голодні, холодні, без тютюну, патрони на суворому рахунку, гранат немає, лопат немає, нас з’їдали воші, щурі, що хлинули до окопів. Так примусити нас воювати могли тільки ті, кому начхати на чуже життя».
У Дніпрі, за словами письменника, знайшли свою смерть десятки тисяч воїнів: так «удало» була спланована операція з його форсування. Але попри безглуздість багатьох наказів командування, а то й злочинність наші воїни визволяли свою землю. А ще — внесли величезний внесок у розгром націонал-соціалізму.
З більш ніж 9 мільйонів бойових нагород, отриманих у роки Другої світової війни, на українців припадало 1 710 766 орденів та медалей. Звання Героя Радянського Союзу отримали 2 069 вихідців з України. Серед 113 двічі Героїв Радянського Союзу є імена 32 синів України, а в числі тричі Героїв — наш славний земляк — Іван Микитович Кожедуб.
Суха статистика. А за нею — кров і піт мільйонів наших дідів і батьків. Вони воювали не тільки в Радянській армії, а й в арміях інших країн антигітлерівської коаліції. Наприклад, близько 50 тисяч українців служили в канадській армії, а понад 80 тисяч у статусі військовослужбовців збройних сил США воювали на тихоокеанському узбережжі, у Північній Африці, висаджувалися в Нормандії, зустрівшись зі своїми земляками на Ельбі.


До чу­жо­го мо­нас­ти­ря зі сво­їм ста­ту­том не ходять...
Відтоді, як над рейхстагом був піднятий Прапор Перемоги, минуло понад 70 років. З розпадом СРСР ми дізналися багато правди про ті трагічні і водночас героїчні події, на тему реальних втрат у роки війни написано чимало книг, відзнято художньо-документальних фільмів. Нині вся Європа вшановує пам’ять полеглих хвилиною мовчання і покладанням квітів до їхніх могил.
У цивілізованому світі залишилася практично одна країна, яка 9 травня влаштовує пишні шоу. Це — Росія. Тут, як і в Радянському Союзі, проводять помпезні військові паради, президент усі свої промови присвячує винятково «славі російського солдата», «забувши», що разом із росіянами воювали мільйони українців, білорусів, грузинів, татар, євреїв — представників усіх народів, які населяли СРСР. А про тих, хто загинув у перші дні і тижні війни, чиї кістки і досі лежать у лісах Брянщини і Курщини, інших регіонів Росії, ні пари з вуст.
Героями художніх фільмів, які знімаються у путінській Росії, є представники «СМЕРШу», НКВС, інших спецслужб, у яких руки по лікті в крові своїх же співвітчизників — солдатів та офіцерів, які здебільшого опинилися в полоні і були оголошені зрадниками.
«Якщо вся доблесть синів України у Вітчизняній війні, і страждання народу, і вся переможна сила після війни хитроумними руками і перами відповідних молодців оформиться в єдиний... котел, краще б мені вмерти і не знати більш людської підлості, і бездонної ненависті, і бездонної вічної брехні, якою оплутані ми».
Це — витяг із щоденникових записів Олександра Довженка, зроблених ним ще навесні 1942 року. Як у воду дивився геніальний режисер: адже впродовж десятиліть славили насамперед «великий російський народ, який зробив найбільший внесок у перемогу». Та Володимир Путін, оцінюючи внесок своїх співвітчизників у розгром фашизму, пішов далі, заявивши, що росіяни перемогли б і без українців.
А ось інший росіянин — письменник Віктор Астаф’єв вважав, що саме «на українській землі просування вермахту сповільнилося, давши змогу ставці перегрупувати сили і більш-менш підготуватися до тривалого протистояння з Гітлером». До речі, Віктор Петрович — фронтовик, який під час Другої світової командував взводом, виявився чи не єдиним представником творчого істеблішменту Росії, який кинув виклик владі. У своєму останньому романі «Прокляті і вбиті» він розповів страшну правду про війну, яку пройшов. Віктор Петрович відверто назвав Жукова — так званого маршала перемоги — «браконьєром російського народу», сказав відверто і про «СМЕРШ», штрафні батальйони, політруків.
«Моя доля — відучувати не німців, а наших співвітчизників від страшних звичок з будь-якого приводу проливати кров, бажати помсти, лізти зі своїм статутом на Кавказ, ходити у визвольні походи.
Носом, як сліпих кошенят, треба тикати в запаскуджене місце, у кров, у гній, у сльози, — інакше нічого від нашого брата не доб’єшся. Пам’ять у росіян коротка, свідомість така куца, що вони знову готові боротися з ворогами».
Як актуально звучать ці слова сьогодні, коли путінська Росія веде на сході нашої країни неоголошену війну. Російські вожді знову намагаються вчити нас, як правильно святкувати Дні Перемоги, оцінювати ті чи інші події часів війни, віддячувати старих солдатів. Вони вкотре хочуть переконати нас, що без них, «старших братів», не було б перемоги 1945-го. Але, як кажуть самі росіяни, до чужого монастиря зі своїм статутом не ходять.
Сергій ЗЯТЬЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».