Тяжка доля спіткала бійців легендарного студбату: з 997 осіб, що прибули до Чугуєвських таборів у червні 1941 року перед відправкою на фронт, наприкінці серпня 1941 року залишилося разом із пораненими лише 37 осіб.
Більшість із них загинула на Росі, під Ковалями, під Каневом, на Тарасовій горі, інші були поранені й після шпиталів повернулися на фронт.
Як писав Олесь Гончар через два десятиліття по війні: «Окопи стали для нас другим університетом... Безсонними окопними ночами багато думалося про наше життя, про історичні шляхи нашого народу...»
Та війна продемонструвала світу неперевершені зразки патріотизму. І це з неабиякою силою передають живі образи роману Олександра Бакуменка «Захисник Чернечої гори», які створюють унікальну атмосферу читацького співчуття, що також є високою ознакою художньої правди твору.
Як пише автор роману: «В тому окопному університеті чорні хмари війни не заступили світла людяності і добра, людської краси тим нечисленним студбатівцям, які залишилися живими, які через усе своє яскраве й нелегке життя пронесли пам’ять про своїх полеглих побратимів на Росі, під Ковалями, під Каневом.
Краса світла і чорний морок, життя і смерть у диму пожеж — на отих контрастах і вимальовувалася напруга творчої думки та романтична піднесеність в оспівуванні безсмертя й подвигу друзів юності, отих полеглих і живих побратимів-однополчан.
Про них все життя пам’ятали і Олесь Гончар, і Данило Бакуменко, і Дмитро Білоус, який щиро писав:

Не раз бували в пеклі бою
і чисте в нас було сумління.
Ми не лукавили з тобою,
моє прекрасне покоління.
Дмитро Білоус, Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, Данило Бакуменко стали для майбутніх поколінь українців славними образами лицарів бойового побратимства.
Коли йшлося про честь України, вони надихалися й переймалися найвищими ідеями патріотичної вірності. Їхнє життя і творчість з гідністю витримали суд історії.
І це не риторика, а відповідальна позиція славетних письменників перед часом, перед вічністю, перед живими і полеглими. На плечі того безсмертного покоління непереможених лягли не тільки фізичні труднощі, а й випробування на духовну зрілість...»
Роман «Захисник Чернечої гори» — твір художньо-документальний, широкоформатний, динамічний, густо пересипаний реальними, а відтак цікавими життєвими деталями.
І тут нема ні краплі перебільшення, адже вище названий роман поета, прозаїка, публіциста й літературознавця О. Бакуменка — то хвилююча розповідь сина про життєвий і творчий шлях батька.
Олександр Бакуменко — один із небагатьох сучасних українських письменників, хто плідно працює в царині краєзнавчого, біографічного роману, про що свідчать як попередні романи «Зодчий Слова», «Родолюбіє», так і новий твір автора «Захисник Чернечої гори».
У цьому відкрилися нові сторінки воістину «окопної правди» українського фронтового покоління оборонців та визволителів рідної землі й Європи від фашистської навали.
Безмежною любов’ю до України, до її народу дихає поетична, прозова, пісенна і публіцистична творчість Олександра Бакуменка. У багатожанровій творчості письменника лейтмотивом звучить тема збереження і плекання національних традицій та духовної спадщини батьків.
«У його творах, — відзначав Дмитро Білоус, — утверджується вірність батьківським заповітам, отже, триває естафета поколінь. З кожним новим виданням поета й дослідника помітне творче зростання».
Уважний до людей, активний, дієвий, беручкий до роботи, завжди ініціативний — таким постає в романі «Захисник Чернечої гори» образ воїна-письменника Данила Бакуменка, який понад 30 років у Спілці письменників України очолював військово-шефську комісію, об’їздивши з письменниками майже всі військові частини, що дислокувалися на теренах України.
Ті, хто знав його, добре пам’ятають, що Данило Олександрович завжди прагнув допомогти комусь із нужденних, зробити добро кожній окремій людині. Така вона дійсно життєдайна, гартована вогнем і металом була школа фронтового братства.
Хоч і коротка за терміном, та все ж війна проти Японії була надзвичайно жорстокою, тяжкою і великомасштабною. Для Д. Бакуменка вона, як відомо, починалась із незагойними ранами та болями, отриманими ще в Європі.
На Далекому Сході додалися набагато важчі рани і контузії, після яких йому довелося чотири місяці наполегливо лікуватися... Адже в останній день Другої світової, 2 вересня 1945 року під час тяжкої контузії Данила Бакуменка скував параліч. І все ж українському воїну-слобожанцю судилося вижити.
Та чомусь найбільше автору цих рядків закарбувались уроки людяності поета-воїна, не раз пораненого і тяжко контуженого. Певна річ, моє знайомство з Данилом Олександровичем, із його нелегким життям відбувалося не з його книг і не з відстані, а, так би мовити, зблизька, у дружніх бесідах у СПУ про щоденні спілчанські клопоти, а часто і про творчість.
Про звитяжне життя самого Данила Бакуменка можна було слухати безкінечно. Адже він був одним із тих, хто власною кров’ю зросив не лише святі місця Чернечої гори, не тільки землю Європи, але й Далекого Сходу.
Та свою справді героїчну постать і солдатську звитягу воїн і літописець мужності ніколи не виставляв перед іншими. Про фронтові дороги та бездоріжжя, про втрати друзів, однополчан говорив коротко, якось уривчасто, намагався більше читати поезій. Здається, найбільше полюбляв жанр балади.
Мовби сповідуючи напутнє побажання мудрого Максима Рильського, фронтовик завжди прагнув бути співрозмовником, рівним серед рівних. Тому і хочу нагадати читачам бодай кілька рядків із привітання Максима Тадейовича з приводу першої поетичної збірки Данила Бакуменка «На щастя землі» (1953 р).
«Хочу Вас бачити справжнім поетом, Даниле. А справжній поет має бути не тільки трибуном, а насамперед співрозмовником, аби усі читачі мали з ним можливість тихого спілкування.
Про велике й головне не завжди треба говорити гучно. Те, що книжечка тоненька, — нормально. Я, взагалі, не люблю товстелезних поетичних книжок, хоча це патологічне явище буває комусь і до смаку», — писав Максим Рильський.
І насамкінець. Уже сама хроніка життя і творчості Данила Олександровича Бакуменка — то захоплююча книга фронтової звитяги, солдатської мужності, нездоланної твердості духу і подвигу людини-воїна, людини-творця, людини — патріота своєї Вітчизни, своєї рідної землі.
Варто зазначити, що образ спадкового камертона у творчості Олександра Бакуменка символізує високу національну свідомість, національну ідею, яка завжди єднала український народ, була дороговказом для всіх поколінь і постійно передається нині від батьків до дітей і внуків упродовж усього історичного поступу до утвердження незалежної демократичної України.
Письменник багато роздумує над складними проблемами сьогодення і змушує задумуватися вдумливого читача. Він гостро викриває того, хто, нехтуючи всіма законами людяності, патріотизму, здорового глузду, намагається підмінити національну ідею, наші національні традиції законами джунглів.
Роман Олександра Бакуменка «Захисник Чернечої гори» — твір про батька-воїна, батька-словотворця — справді талановита реалізація творчих задумів відомого письменника.
Кращі сторінки твору освітлені синівською любов’ю і відданістю батьківським заповітам, роду і родоводу, героїчній долі солдата Другої світової.

Ганна ЧУБАЧ,
заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної літературно-мистецької премії імені Лесі Українки