По-перше, це зміцнення і розширення солідарності євроатлантичного співтовариства з Україною. Також бажано поширити таку солідарність та санкційний тиск на Росію за межі країн євроатлантичного простору.
По-друге, це активізація торговельно-економічного та інвестиційного співробітництва з країнами різних регіонів світу.
Третє за рахунком, але не за значенням, коло стратегічних завдань стосується реалізації концепції створення позитивного іміджу України у світі. По кожному з цих напрямків є як успіхи, так і широке поле для вдосконалення дипломатичної роботи.
Зокрема, на випередження треба працювати заради продовження в 2019 році економічних санкцій проти Росії з боку Євросоюзу, адже кремлівська дипломатія докладає чимало зусиль із метою розколу між країнами Євросоюзу у цьому питанні, а в ідеалі й розколу між Євросоюзом і США щодо питання засудження антиукраїнської політики Кремля.
Поширення санкційного режиму проти Росії за країни євроатлантичного простору ускладнюється з багатьох причин. Головна з них пов’язана з тим, що ці країни більше керуються власними інтересами у відносинах із Росією, а не правовими нормами або тим паче демократичними цінностями.
З іншого боку, за обмеженого фінансового ресурсу Україна не завжди має можливість тримати штат посольств у країнах за межами євроатлантичного простору. Утім, навіть там, де давно і відносно успішно такі посольства діють, це не є автоматичною гарантією зміни позиції урядів багатьох країн Євразії, Африки або Латинської Америки щодо Росії.
Наочний приклад тому — позиція Ізраїлю і Туреччини. Ізраїль попри дію західних санкцій проти Росії продовжує інтенсивну торгівлю з нею та тісно взаємодіє з Кремлем у процесі сирійського врегулювання.
Аналогічну позицію займає Туреччина, яка до того ж останнім часом розсварилася із США, тому демонструє «залицяння» до Росії. Утім, турецька позиція залишається принциповою у питанні захисту прав кримських татар в анексованому Криму.
Ці приклади доводять, як непросто українській дипломатії просувати національні інтереси у світі за умов російської гібридної війни.
Саме такі умови актуалізують питання більш інтенсивного розвитку економічної дипломатії та енергетичної дипломатії України. Доцільно активізувати роботу з Євросоюзом щодо більш справедливих та конкурентних квот для українських виробників на спільному європейському ринку.
Не менш важливий аспект енергетичної дипломатії стосується усунення асиметрії у відносинах України з російським монополістом «Газпромом», особливо зважаючи на проблему продовження транзиту газу вітчизняною газотранспортною системою.
Нарешті, варто пам’ятати, що будь-які помітні успіхи на інших напрямках дипломатичної роботи важко буде помітити, якщо у країнах світу відсутнє знання про Україну або таке знання є викривленим російською пропагандою.
Тим важливішим є продуктивна робота нещодавно створеного «Українського інституту», покликаного сприяти формуванню позитивного образу України у світі.
Системна робота у цьому напрямку має сприяти послідовному захисту національних інтересів України у світі, про що, власне, два дні й радилися вітчизняні дипломати.

Андрій МАРТИНОВ