Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Березень 28, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 20 Червень 2014 03:00

Кадри вирішують усе?..

Rate this item
(0 votes)

Парламентське рішення, датоване 22 лютого, про повернення до конституційної редакції 2004 року суттєво зменшило повноваження Президента України. Передусім це стосується кадрових питань. Скажімо, зі складу уряду глава держави може пропонувати на парламентське затвердження лише двох міністрів — оборони та закордонних справ. 

Ситуація, що нині складається в Україні, доволі пікантна. З одного боку, майже два тижні тому інавгурований Президент Петро Порошенко є беззаперечним лідером суспільної довіри. Недавні вибори глави держави це чітко довели.
Натомість Верховна Рада зараз більше нагадує орган, що борсається в політичних конвульсіях, намагаючись зберегти власне життя. Депутати найрізноманітнішої партійної орієнтації раз за разом вигадують нові й нові причини, щоб відтермінувати, здавалось би, невідворотні позачергові парламентські вибори.


І от у таких умовах виходить, що кадрові повноваження законодавчого органу — вищі за ті, котрими станом на сьогодні володіє наділений неабиякою довірою Президент. На перший погляд — абсурд. Утім, якщо придивитися до ситуації уважніше, стане очевидно: Петро Порошенко також не є взірцем командної гри, без якої, як відомо, не те що державотворенням, а й менш глобальними справами нелегко займатися...
Ще перед президентськими виборами чимало спостерігачів звертали увагу на те, що в потенційного лідера перегонів чітко не вимальовується команда. Партія «Солідарність», котру Петро Олексійович майже в авральному порядку почав реанімувати, отримавши неабиякий кредит народної довіри, не може поки що зрівнятися за своєю структурованістю з жодною парламентською політичною силою.
Звісно, ефективно працювати можна й без глобальної партійної підтримки. Зрештою, 25 травня виборці голосували не за партію, а конкретно за Петра Порошенка. Та й у сучасній Україні ще не пішли в небуття спогади про те, до чого може призвести надмірна партизація влади.
Але все ж таки залишатися одинаком у сучасній політиці просто неможливо. Відтак уже здійснені новим Президентом кадрові призначення, а ще більшою мірою потенційні кроки на цьому шляху незабаром продемонструють: як саме наша держава інтегруватиметься до європейської спільноти. Приємно те, що сам вектор шляху вже ніким під питання не ставиться.

Адміністрація Президента
В Україні традиційно велика увага прикута до посади глави президентської адміністрації. Упродовж довгих років той, хто обіймає цю посаду, вважається мало не найбільш наближеною до глави держави постаттю. Повелося це з 1994-го, коли керівником канцелярії новообраного Президента Леоніда Кучми став Дмитро Табачник. Політичні оглядачі зі стажем добре пам’ятають анекдот, за поширення якого поплатився не один лояльний до тодішнього глави держави політик: «Леонід Кучма працює Президентом в адміністрації Дмитра Табачника».
Фактично впродовж 20 років діяльність глави держави так чи інакше кореспондувалася з іменем того, хто керував його канцелярією. Магічна сила президентської адміністрації та людини, що її очолює, значно знизилася в період з лютого по травень. А все тому, що виконуючий обов’язки глави Української держави Олександр Турчинов, за його власним зізнанням, навіть жодного разу не відвідав приміщення АП, віддаючи перевагу роботі в кабінеті голови Верховної Ради.
Можливо, і з цієї причини політичні аналітики дуже неоднозначно сприйняли призначення керівником адміністрації новообраного Президента Петра Порошенка медіамагната Бориса Ложкіна. Він мало не автоматично став людиною, чия посада тривалий час уособлювала майже всю кулуарну суть української політики.
Звісно, й саме призначення нового керівника АП не позбавляється суперечливостей, адже ще свіжі в пам’яті, скажімо, заяви пана Ложкіна про неконкурентоспроможність української друкованої продукції. Не хочеться всоте повторювати заяложені фрази про ідеали Майдану, але подібні висловлювання (як давно вони не були б сказані) зовсім не пасують чиновникові нової влади високого рангу.
Ясна річ, Борис Ложкін ще так недовго перебуває на новій посаді, що робити якісь висновки про його нинішню діяльність зарано. Тим паче чому б не припустити, що саме тепер посада керівника президентської канцелярії перетвориться на менш впливову? До того рівня, що мав секретар АП часів Леоніда Кравчука такий собі Микола Хоменко (1991–1994), можливо, вже не дійде. Хоча б із тієї причини, що керівник президентської адміністрації нині за посадою входить до складу РНБО. Проте курс на зменшення впливу цієї посади та постаті, що її обіймає, ми, вочевидь, таки спостерігатимемо найближчим часом.

Кабінет Міністрів
Станом на сьогодні Президент не має повноважень відправляти у відставку уряд. Однак, враховуючи пікантності нинішнього, по суті, воєнного часу, варіанти в цьому питанні теоретично могли б виникнути. Але в тім-то й річ, що з моменту інавгурації Петра Порошенка уже минуло достатньо часу, щоб з упевненістю констатувати: Арсеній Яценюк точно залишиться на своїй посаді.
По-перше, ще до виборів Порошенко не раз заявляв, що у випадку перемоги не має наміру змінювати уряд. По-друге, знайти заміну Арсенію Петровичу тепер не так-то й просто. Чинний Кабмін навряд чи можна назвати командою реформаторів. Проте розчищення авгієвих стаєнь, що дісталися після тоталітарного режиму Віктора Януковича, нинішній КМ усе ж таки проводить.
Імовірно, головним завданням для економічного блоку уряду найближчим часом стане підготовка до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. І скільки б президент Росії Володимир Путін не заявляв про необхідність України та ЄС порадитися з РФ перед таким підписанням, усе це більше нагадує позицію ображеного підлітка, в котрого відібрали улюблену іграшку.
Ще один показовий момент: під час інавгураційної промови 7 червня Петро Порошенко жодним словом не обмовився про економіку. Ця сфера згідно з Конституцією-2004 не перебуває в його компетенції. Тому на словах глава держави пообіцяв сконцентрувати зусилля на тому, що справді входить до його функцій, — представлення держави на міжнародній арені та обороноздатності.
Як буде з цими пріоритетами на ділі, поживемо — побачимо. Поки ж Порошенко звільнив в. о. міністра закордонних справ Андрія Дещицю і подав на парламентське затвердження кандидатуру нового міністра — посла України в Німеччині Павла Клімкіна.
Напевно, якби такі звільнення і подання відбулися, приміром, минулого тижня, жодних сумнівів ні в кого не було б. Зрештою, чимало експертів вказували на те, що Андрій Дещиця — від самого початку був ненайсильнішою фігурою в дипломатичному відомстві.
Більше того, пригадується, що наприкінці лютого, коли формувався чинний український уряд, серед претендентів на пост віце-прем’єр-міністра значився один із найдосвідченіших дипломатів Борис Тарасюк. Але він відмовився змінювати крісло законотворця на посаду віце-прем’єра саме з тих міркувань, що ризикував перетворитися на такого собі урядовця без конкретних повноважень.
Однак то — справи минулі. Повертаючись же до сьогодення, можна сказати, що відставка Андрія Дещиці саме тапер сприймається неоднозначно, бо її вимагали в Російській Федерації після подій минулого вікенду під російським посольством. Так, так, саме тих, коли Дещиця, стримуючи мітингувальників, м’яко кажучи, не вельми дипломатично висловився на адресу президента РФ Володимира Путіна.
Ситуація, поза всякі сумніви, суперечлива. Найцікавіше було спостерігати, як російські, з дозволу сказати, журналісти намагалися пояснити громадськості, що Росія виступає за відставку Дещиці, до пуття не називаючи причину такого несподіваного гніву. Той, хто не бачив емоційного діалогу екс-в. о. українського міністра закордонних справ з пікетниками, вочевидь, так і не втямив: що ж такого накоїв пан Андрій? Довелося, як завжди, сліпо повірити в «безгрішність» російської пропаганди.
Утім, на українських теренах нині вийшло так, що Петро Порошенко ніби прислухався до ультиматумів російської сторони. Щоправда, сам Андрій Дещиця ще позавчора дуже позитивно висловився на адресу Павла Клімкіна, назвавши його гарним фахівцем.
Що ж до загальних експертних настроїв стосовно цього президентського подання, то вони, як і очікувалося, неоднозначні. Деякі експерти вказують на те, що німецький досвід Клімкіна неабияк може згодитися при підготовці до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. До того ж Павлові Клімкіну усього 46 років і він є діячем уже нової формації.
Інші зауважують, що посол України в Німеччині нічим себе не проявив у часи Євромайдану, коли дипломатична допомога була Україні необхідна як повітря. Та й дипломатичної освіти у Клімкіна немає — 23 роки тому він закінчив Московський фізико-технічний інститут.
Хоч би там як, а Президент Петро Порошенко (в якого за плечима саме Київський інститут міжнародних відносин) дипломатичне майбутнє України бачить таким чином. І воліє певних змін. На відміну (принаймні, поки що) він оборонної складової — жодних кадрових указів ні стосовно міністра оборони Михайла Коваля, ні щодо голови Державної прикордонної служби Миколи Литвина (котрий останнім часом піддавався просто-таки нищівній критиці, зокрема з боку активістів Майдану) досі немає.

Національний банк
Упродовж своєї кар’єри чинний Президент України встиг попрацювати на багатьох посадах. Зокрема, тривалий час він був головою Наглядової ради Нацбанку. Можливо, саме тому посада голови НБУ для глави держави також важлива? Відставка Степана Кубіва певною мірою стала несподіваною. Навіть попри те, що ще на початку тижня поінформовані джерела заявляли про таку можливість, про Кубіва можна сказати щось на зразок тих самих слів, що нині говорять про Арсенія Яценюка на посту прем’єр-міністра: людина на своєму місці.
Позавчора зранку пан Кубів прозвітував про діяльність НБУ перед Верховною Радою, після чого, власне, і з’явилося повідомлення про відповідний президентський указ. Показово також, що екс-керівник Нацбанку сам звернувся до глави держави з проханням про відставку. Наскільки щирим було це прохання, сказати складно, однак, за словами Степана Кубіва, він воліє продовжувати політичну кар’єру. Саме тому, мовляв, і не бажає більше перейматися банківськими проблемами.
А вони, до речі, нині доволі серйозні, що випливає навіть із позавчорашнього звіту самого пана Степана. Чого варте саме лише рішення про призупинення роботи відділень НБУ на Донбасі і термінове переведення їх до Києва.
До речі, стосовно продовження політичної кар’єри, то в Степана Кубіва тут також можуть виникнути певні нюанси. Річ у тім, що він як законослухняний громадянин після призначення головою Нацбанку склав депутатські повноваження. Тому тепер, імовірно, буде серед тих політиків, котрі виступають за дострокові парламентські вибори.
Що ж до президентських пріоритетів у державній фінансовій царині, то Петро Порошенко запропонував Верховній Раді призначити головою Національного банку Валерію Гонтарєву. Після такого кроку нового українського Президента можна сміливо записувати у поборники гендерної рівності, адже у незалежній Україні ще не було випадку, щоб головною фінустановою держави керувала жінка. Досі пані Гонтарєва працювала головою Наглядової ради банку «Авангард».

Генеральна прокуратура
Це відомство упродовж трьох з половиною місяців після падіння режиму Януковича демонструвало найбільшу активність. Утім, навіть це не вберегло виконуючого обов’язки генерального прокурора, свободівця Олега Махницького від відставки. Позавчора Президент Петро Порошенко підписав відповідний указ, миттєво призначивши Махницького своїм радником.
Цікаво, що тільки в день його відставки очолюване ним відомство завалили новиннєві стрічки гучними повідомленнями. Ось лише частковий перелік: виявлено ухиляння від сплати податків на понад 42 мільйони гривень холдингом «МАКО», власником якого є старший син колишнього президента Олександр Янукович; триває розслідування виведення до офшорів коштів колишнім главою Нацбанку Сергієм Арбузовим; іде перевірка інформації про підтримку терористів із боку КПУ та інших партій; готується повідомлення про підозру судді, який випустив засудженого за вбивство екс-депутата Віктора Лозинського...
Шкода лишень, що поки жодна (!) з цих та багатьох інших справ так і не була доведена до логічного кінця. Хоча зрозуміло, що, окрім очільників Генпрокуратури взагалі і її колишнього глави Олега Махницького зокрема, ці питання залежать і від багатьох інших структур, чию діяльність конче треба поставити на принципово нові рейки. Кадри ж бо й справді вирішують усе. Але нас із вами нині значно більше цікавить: як саме вони все це вирішують...

Ярослав ГАЛАТА

Р. S. Учора Верховна Рада України затвердила міністром закордонних справ Павла Клімкіна, генеральним прокурором — колишнього першого віце-прем’єр-міністра Віталія Ярему, головою Національного банку України — Валерію Гонтарєву. 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».