Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Березень 29, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 02 Грудень 2016 13:10

Дякуємо вам від усього серця

Rate this item
(0 votes)

5 ГРУД­НЯ — МІЖ­НА­РОД­НИЙ ДЕНЬ ВО­ЛОН­ТЕ­РІВ

З по­чат­ком ро­сій­ської аг­ре­сії ти­ся­чі ук­ра­їн­ських во­лон­те­рів по­ча­ли до­по­ма­га­ти ук­ра­їн­сько­му вій­ську у від­стою­ван­ні рід­ної зем­лі. Во­ло­ди­мир та Ін­на Тка­чо­ви, а та­кож їх­ні дві донь­ки теж не за­ли­ши­лись осто­ронь.

По­чи­на­лось усе так...
Цю вродливу тендітну жінку добре знають бійці — учасники антитерористичної операції, які лікуються у Національному військово-медичному клінічному центрі ГВКГ МО України. Адже починаючи з липня 2014 року вона разом із чоловіком Володимиром та двома доньками стала для багатьох із них — кажу це без перебільшення — рідними людьми. Втім, про все по порядку...

— Вперше поріг Центру я переступила влітку 2014-го, — розповідає Інна Ткачова. — Сталося це після телесюжету щодо прибуття кількох десятків поранених. На той час я очолювала невеличку ІТ-компанію. Коли побачила молодих хлопців, які балансували на межі життя і смерті, заплакала. Та швидко оговталася, розуміючи: сльозами їм не зарадиш. Тож вирішила надавати їм посильну допомогу.
Прагнення дружини гаряче підтримав і Володимир. Буквально через кілька днів, об’єднавшись з іншими такими ж небайдужими людьми, вони взяли поранених під опіку. Перше, що зробили, — придбали власним коштом вентилятори: літо 2014-го видалося надто спекотним і пораненим було непереливки.
Після цього побігли на ринок і накупили їм різних фруктів, смаколиків. Згодом їхня робота стала більш організованою. Наприклад, щодня спілкувалися з начальниками клінік і відділень, лікуючими лікарями, дізнавалися про потреби в ліках, перев’язувальних та інших конче необхідних матеріалах. І відразу мчали до аптек.
З часом власні заощадження закінчилися і довелося звернутися по допомогу до друзів, колег по роботі і просто добре знайомих. Люди, як правило, відгукувалися. Навіть пенсіонери зі своїми мізерними пенсіями.

 

«Подарований бронежилет урятував мені життя...»
Це сьогодні наша армія вже більш-менш міцно стоїть на ногах: озброєна, одягнена, нагодована, хоча, звичайно, проблем вистачає. Але це вже не ті проблеми, що супроводжували її на початку антитерористичної операції, коли вона перебувала у жалюгідному стані.
Нашим солдатам тоді не вистачало не лише одностроїв, а й сучасних засобів захисту — бронежилетів, кевларових шоломів. Ткачови, люди далекі від армії, про це не знали. Та бійці, якими вони опікувалися, відкрили їм очі...
— Після цього ми внесли певні корективи у свою повсякденну роботу, — продовжує Інна. — Наприклад, зайнялися придбанням тих же шоломів та бронежилетів. Потім, завантаживши ними автомобіль, їхали в район антитерористичної операції. Бачили б ви обличчя наших солдатів, коли вперше завітали в розташування одного з підрозділів! Вони просто світилися від радості, хлопці дякували нам зі сльозами на очах.
Потім подібні поїздки стали звичайним явищем: їх чекали як рідних. Володимир Якимчук — один із бійців 72-ї окремої механізованої бригади. Добровольцем пішов на війну в червні 2014-го.
— Разом з іншими бійцями я ніс службу на одному з блокпостів у Луганській області, — розповідає старший сержант запасу Якимчук. — Якось в один із недільних вечорів до нас заїхав мікроавтобус. Виявилося, це київські волонтери. Якась незнайомка (а це, як потім з’ясувалося, була саме Інна Ткачова) підійшла з бронежилетом і сказала, що це — мені. При цьому побажала повернутися додому живим і здоровим.
Не повірите, але буквально через хвилин 10–20 після їхнього від’їзду почався обстріл: бойовики, мабуть, дізналися про їхній візит і почали накривати нас «градами». Коли обстріл припинився, я нарахував 18 осколків, що застряли у тільки-но подарованому бронежилеті...
Сама Інна та її колеги, коли мова заходить про обсяги наданої гуманітарної допомоги, знизують плечима: вони не рахують її. Адже, за їхніми словами, звітувати немає перед ким, окрім власної совісті. Натомість назвали десятки підрозділів Збройних Сил, які відвідали за цей час, десятки найменувань того, що було доставлено на Донбас, чимало прізвищ бійців, яких забезпечили шоломами, бронежилетами, берцями, армійськими одностроями тощо.

 

«Тут нас зав­жди чекають...»
Якими б утомленими не поверталися до Києва Ткачови, вони того ж дня йшли до госпіталю, де їх завжди чекали. Володимир, наприклад, відразу сідав за кермо власного автомобіля і зустрічав на вокзалах рідних і близьких, які приїжджали до своїх синів та онуків, розселяв їх.
Маючи багато знайомих не лише в різних куточках України, а й за кордоном, він часто звертався до них із проханнями посприяти у розв’язанні проблем поранених. Приміром, із Данії привіз медичне устаткування для реанімації, рентген-апарат, 40 ліжок для військово-польових госпіталів, які розгорнуті поблизу району бойових дій, також ліжка для кількох клінік Центру, гостру потребу в яких відчували насамперед тяжкопоранені.
Вистачало роботи й Інні: вона навіть організовувала в Центрі... весілля! Річ у тому, що під час лікування кілька хлопців вирішили розписатись зі своїми нареченими. Руслан Ярош — один із них. Він, сержант-десантник, в одному з боїв отримав важке поранення, яке прикувало до ліжка.
Але кохання до Олени — давньої нареченої — виявилося сильнішим і вони вирішили побратись. Волонтери, в тому числі Інна, запропонували зробити це в урочистій обстановці. Не переповідатиму всіх нюансів, а скажу лише, що була музика, біла сукня і фата у нареченої, шампанське і золоті обручки, море щасливих усмішок. І сліз...
— Я цей день пам’ятатиму до останнього подиху, — зізнався мені Руслан. — І тих, хто організував усе це.
Сама пані Інна досить скромно оцінює свою волонтерську діяльність, вважаючи, що нічого особливого не робить.
— Наші чоловіки, сини і брати перепинили шлях ворогу ціною власного здоров’я, а то й життя. І тим хлопцям, які залишили вдома дітей, матерів та дружин і пішли на війну, потрапивши згодом на госпітальне ліжко, гріх не допомогти, — розмірковує вона. — Тому я тут, серед наших бійців. І таких людей, як я, в Україні дуже багато. Вдячна тим, хто допомагає нам, волонтерам, відгукуючись практично на будь-які наші прохання: без них нам було б дуже сутужно, а то й просто неможливо працювати..
У Інни Ткачової дійсно багато однодумців. І в Україні, і за її межами. Ці люди належать до різних верств населення, дотримуються різних політичних і релігійних переконань, мають різні статки і навіть по-різному бачать майбутнє України. Та всіх їх об’єднує бажання допомогти її захисникам.
Наприклад, у 2015-му Тарас Маслянко служив у батальйоні «Айдар», бійцям якого волонтери привозили військову амуніцію, одяг, продукти харчування тощо. Там і познайомились із ним.
— Шоломи і «броніки», які привезли нам дівчати на чолі з Інною, допомогли врятувати не одне солдатське життя, — каже пан Тарас. — Ще тоді, восени 2014-го, коли понайомився з цими прекрасними людьми, дав собі слово: якщо повернуся додому живим і здоровим, то приєднаюся до них. Господь Бог врятував мене і сьогодні я поруч із ними.
Атис Климович — латвійський журналіст, який працює в Україні. У вільний від роботи час теж волонтерствує, в тому числі в районі антитерористичної операції, де знімає документальні фільми, надає допомогу родинам загиблих вояків. Зокрема, відправляє їхніх дітей відпочивати за кордон. За словами Атиса, саме вони, ці фільми, допомагають його співвітчизникам краще зрозуміти, що насправді коїться на Донбасі, хто винен у розв’язанні цієї війни.
Алла Мілявка і Віра Селецька живуть в Італії та Канаді. Але біди своїх земляків сприймають як власні і тому теж допомагають коштами, медикаментами тощо.
Багато добрих слів почув я і на адресу Сергія Максимця — жителя Донецька, який після захоплення влади сепаратистами відразу виїхав до України, вільної, як він каже, від цих виродків. Але спокійне життя не для нього. Тож чоловік на власному автомобілі возить гуманітарну допомогу в зону АТО, кілька разів потрапляв під обстріли ворожої артилерії.
З теплотою відгукується Інна і про Марину Смовженко та Сергія Семеняку, які теж відвідують у медзакладах поранених бійців та відправляють у район АТО запчастини до техніки, продукти харчування, чай, печиво.
Багато добрих слів почув я і про Олександру Богомолець — лікаря-реаніматолога за професією. Вона — чи не найближча подруга Інни, обидві десятки раз побували в зоні АТО. А ще пані Олександра супроводжує бійців до інших медичних закладів столиці для обстежень, які не можна зробити в Центрі.
Діяльність Інни Ткачової та її друзів-волонтерів у Центрі не обмежується лише наданням адресної допомоги пораненим. Так, за її ініціативи до входу однієї з клінік зробили пандус, а у травматологічному відділенні облаштували душову. Лише ці об’єкти обійшлися в добру копійку. Передбачаючи моє запитання про їх походження, сказала:
— В Україні, слава Богу, вистачає свідомих і заможних людей, які відгукуються практично на всі наші прохання. Щодо пандуса, наприклад, то кошти на нього нам дала Богдана Костюк — моя близька подруга, яка працює на «Радіо «Свобода», якому був виділений грант. Порадившись, колектив радіостанції уповноважив Богдану віддати гроші на потреби бійців АТО...
Минулого року за ініціативи Інни Ткачової і її активного сприяння у Києві відчинив двері хостел для учасників антитерористичної операції. Він був розрахований на одночасне перебування до 20 осіб. Сьогодні він із певних причин припинив своє існування. Але, за словами жінки, в її планах — відновити його роботу.
— До Києва приїжджають у своїх справах чимало бійців, — каже вона. — Наприклад, для оформлення документів у МО, вирішення інших проблем. А де їм зупинитись, якщо ніч у найдешевшому готелі коштує 600–800 гривень? У цьому хостелі вони зможуть не лише безкоштовно провести кілька днів, а й поїсти, подивитися телевізор, скористатися послугами Інтернету тощо.
У нас можуть перебувати і родичі поранених бійців, які перебувають на лікуванні у столиці, а також волонтери з інших куточків України. Словом, відновлення його роботи є справою часу.

 

«Моє місце — на війні...»
Кілька років поспіль із Ткачовими-дорослими волонтерствували і їхні доньки — Таня і Настя. Зокрема, доглядали за важкопораненими, насамперед тими, що не здатні були пересуватися, розносили по палатах ту гуманітарну допомогу, яку приносили кияни.
Торік Настя стала студенткою Острозької академії, але коли приїжджає (а це буває не так уже й часто), відразу поспішає до Центру. Молодша донька Таня — майбутній юрист. Обидві сестри підтримують зв’язок із багатьма бійцями, з якими познайомилась під час їхнього лікування. Ну а Володимир — їхній батько...
— Минулого року Володя вирішив іти до війська, — каже Інна. — Добровільно. І коли я натякнула, що йому і тут є чим займатись, він відповів:
— Якщо навіть жінки і дівчата воюють, то чому я повинен відсиджуватись у тилу?..
Тож нині старший солдат Володимир Ткачов служить в одному з підрозділів 95-ї окремої аеромобільної бригади: його підрозділ перебуває на передньому краї. До речі, він підписав контракт, умови якого передбачають перебування у війську до завершення особливого періоду...

 

За­мість епі­ло­гу
Зараз Інна Ткачова навчається у Національному університеті оборони України ім. І. Черняховського на факультеті підготовки офіцерів резерву. Вона — майбутній командир механізованого взводу. Оскільки жінка вже має вищу освіту, то термін навчання становить чотири місяці.
За відгуками викладачів, товаришів, військове ремесло вона опановує нарівні з чоловіками, у тому числі тими, хто побував у АТО. А після лекцій, практичних занять поспішає, як і раніше, до своїх підопічних — поранених бійців, які перебувають у Національному військово-медичному клінічному центрі МО України.
— Війна не скінчилася, отже, розслаблятись зарано, — напівжартома-напівсерйозно каже вона.
А ще — з нетерпінням чекає від свого Володимира телефонного дзвінка, переживаючи за нього. І щиро вірить у нашу перемогу над ворогом.
Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ
Фотоо надано автором

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».