Це, наприклад, цінність людського життя, здоров’я, стосунків, почуттів — любові, кохання, дружби, приязні. Цінність сім’ї — батьки, діти, молоде покоління, турбота про старих. Цінність самої особи, її особистісного розвитку, самореалізації, самоствердження в соціумі.
Це — вічні цінності, які є й базовими, і фоновими водночас. Жодна людина не може без них обійтися. Навіть якщо вона про них не думає, то це не означає, що цих цінностей для неї не існує, вони є все одно.
Цінності весь час супроводжують нашу життєдіяльність. Вони стають зрозумілішими й очевиднішими тоді, коли наражаються на якусь небезпеку, коли їм щось загрожує, коли нас таких цінностей позбавляють. Ось, наприклад, сенс життя — теж одна із загальнолюдських, особистісних цінностей. Абсолютна більшість людей про це не думає постійно, а замислюється час від часу, особливо в ранній юності.
Як соціальний психолог скажу, що достеменного сенсу життя немає. Немає. А що є? А є той сенс, який ми собі створюємо, коли беремо участь у певних подіях або піддаємося впливу оточення і з цієї участі та впливу виробляємо для себе сенс свого існування.
Переважна більшість психологічних криз юнацького і дорослого віку пов’язана якраз із тим, що людина починає сумніватися в такому сенсі. Можливо, вона не завжди чітко це для самої себе формулює, але саме так це відбувається.
Мене часто запитують, що буде, коли закінчиться війна і наші воїни повернуться додому. Буде величезна хвиля психологічних проблем. Колишній «афганський» синдром у Радянському Союзі, «в’єтнамський» синдром у США спонукають до питання, чи буде в нас свій «донбаський» синдром. Напевно, буде, він уже є. Але проходитиме він принципово порізному — залежно від того, переможемо ми чи ні.
Воїнипереможці даватимуть собі раду набагато краще, ніж воїни, які зазнають поразки, хоча їхній фізичний стан буде приблизно такий самий. Залежно від того, з яким результатом воїн повернувся з війни, він порізному в житті влаштовуватиметься.
Видатний австрійський психолог Віктор Франкл написав книжку про власний досвід перебування в концтаборі. Він помітив, що в тих важких, жорстоких умовах більше шансів вижити мали люди, які бачили сенс свого життя, бачили, заради чого їм треба вижити. Ті, хто опускав руки і вважав, що сенсу вже немає, що надто непереборними є обставини, гинули й помирали скоріше та з більшою ймовірністю.
Сьогодні в Україні належить говорити про трансформацію цінностей, яка тепер відбувається, або радше про акцентування цінностей: які з них в умовах війни загострилися, вийшли на перші місця, проявилися в усій красі, у позитивному або негативному розумінні.
Я виділив би чотири групи таких цінностей.
Найбільш очевидні, як нам здається сьогодні, — це цінності етнополітичні, які, власне, відображають протистояння української нації ворогові, загарбникові, агресорові. І тут навіть не має принципового значення, що цей ворог — Росія. Ми опинилися в ситуації цивілізаційного вибору, яка триває вже два з половиною десятиріччя, а можна сказати, і кількасот років. Маємо вирішити, куди підемо — на схід чи на захід, у бік на сьогодні найбільш прогресивної європейської демократії, чи в бік східного деспотизму, псевдоколективізму тощо.
Ми чітко спостерігаємо, що анексія Криму, війна на Донбасі загострили значення відповідних цінностей. Вони спонукали абсолютну більшість людей, які досі дивилися на такі цінності трохи відсторонено, «крізь пальці», вирішувати, що для них насправді важливо.
І тому проукраїнські, патріотичні настрої, захоплене виконання гімну, повсюдні вишиванки, готовність добровольців іти воювати, волонтерський рух, збори коштів, подвиги медиків, усі ті надзвичайні приклади, коли раніше малоорганізоване суспільство взяло на себе величезну частину функцій багато в чому безпорадної держави і витримало початок ворожої навали, аж поки держава трохи оговталася, — це якраз результат актуалізації етнополітичних цінностей.
Не тільки їх, але їх насамперед: громадяни ще більше усвідомили свою українськість, бажання жити своїм життям, щоб ніякі сусіди не диктували їм своїх правил і звичаїв. І коли хтось починає зазіхати на незалежність, хоче посунути межу, розповідає, як ми повинні жити, то виникає природне бажання заперечити, захиститися, протестувати.
Тому такі цінності, як незалежність України, українська національна свідомість, відрубність від Росії, від «русского мира», загострилися і велика частина суспільства, яка досі була аморфною, перейшла на проукраїнські позиції. Менша частина, навпаки, перейшла на протилежний бік. Так відбулася поляризація політичних настроїв. Носії і тих, і тих настроїв є скрізь — на Донбасі, у Криму, у Києві та Львові, просто їхні пропорції різні, і ці співвідношення на сьогодні більшменш зрозумілі й очевидні. Це добре знають соціологи — де які настрої переважають.
Друга група цінностей, про які ми говоримо, — це цінності гуманістичного типу, такі як здоров’я і життя людини. Чи повинні люди гинути заради ідеї? Це дуже складне запитання, воно є вічне в історії, і ніхто ще не дав на нього однозначної відповіді. Були спроби відповісти якось категорично, але такі відповіді завжди виявлялися неправильними і їх легко спростовували.
От сьогодні, наприклад, частина громадян вимагає від нашого Президента й головнокомандувача йти визволяти Донбас. Проте ми ж, вочевидь, не переможемо Росії в прямому двобої, і те, що ніяке НАТО не допоможе нам вести відкриту війну проти Росії, також є очевидним. То виникає запитання до людей, які вимагають іти воювати: ким зі своїх найближчих людей вони готові пожертвувати? Нехай скажуть, скількох чоловіків і кого саме зі свого найближчого оточення — синів, братів, батьків — вони готові віддати на загибель.
Те, що під час так званого перемир’я люди гинуть мало не щодня, не є достатнім аргументом, бо якщо рахунок піде на сотні й тисячі щоденних жертв, войовничі настрої відразу зміняться на протилежні.
То скільки людських життів ми схильні покласти заради незалежності України? Скількома життями готові пожертвувати заради перемоги? Скільки інвалідів без рук, без ніг згодні отримати? Це питання, які не часто постають руба, проте висять у повітрі. А якщо ми проти смертей, то що, краще піддатися?
Уже практично кожного з нас зачепила війна, у кожному середовищі є свої конкретні втрати. І маємо велику проблему. З одного боку, переважна більшість українського суспільства за те, щоб захищати Україну від російської агресії, а з іншого — така сама більшість громадян не хоче, щоб їхні сини, чоловіки, батьки йшли воювати.
Дуже поширеною відтак стала думка: «Нехай влада щось зробить, щоб припинити війну». Це стандартна картина: під час усіх воєн чим більше стає людських жертв на фронтах, тим більше люди хочуть припинення війни. А позаяк шлях до такого припинення не є очевидним, самих лише антивоєнних настроїв для цього не досить, то виникають різноманітні пояснення й тлумачення захисного типу.
Громадяни, наприклад, вирішують, що війна триває, бо це комусь вигідно, а насправді ніхто не хоче воювати. І ті самі мільйони українських чоловіків, які не рвуться на схід, мають собі це якось пояснити. Не кожний наважиться відверто сказати: «Я не йду туди, бо боюся, бо хочу жити, бо маю троє дітей» тощо. Тому вони намагаються пояснити це якось інакше, раціоналізувати свої страхи — на зразок: «Це не моя війна, вона безглузда, в усьому винна влада» тощо.
Дедалі популярнішою стає думка про те, що цю війну спеціально розв’язали і затягують, бо це комусь вигідно. Думаю, що в історії людства ще не було такої війни, на якій хтонебудь не наживався б. Теперішня війна на Донбасі виникла і з більшменш об’єктивних, і з багатьох суб’єктивних причин, а не просто з волі якихось зажерливих «лиходіїв». І те, що на ній наживаються, — явище неминуче. Завжди знайдеться чимало людей, які не здатні встояти перед можливістю заробити — навіть на чужому горі. Так заробляють і багаті, і бідні, просто масштаби різні.
Третя група цінностей — це цінності соціальноекономічні. Вони в нас теж дуже актуальні сьогодні. З одного боку, іде війна і ніби зрозуміло, що відтак виникають особливі труднощі. А з іншого боку, є дедалі більша маса претензій на адресу влади: де ті реформи, чому ростуть ціни, чому немає роботи? І всі начебто розуміють, що на війну потрібні величезні гроші, а водночас це кожного б’є по кишені. І хочеться, щоб держава знаходила гроші, але не залазила до «моєї» кишені.
Ростуть ціни, немає роботи, завмирає бізнес, падає виробництво, країна в економічній кризі — і як це поєднати з потребою бути патріотами? Справді, треба йти на якісь жертви, затягувати пасок, а проте — де межа цих жертв? До якої дірки пасок затягувати? І сильнішає підозра, що насправді влада десь там має гроші або, принаймні, може їх мати, якщо почне робити щось реальне.
І тут до матеріального добробуту як основної соціальноекономічної цінності додається ще одна велика цінність — почуття соціальної справедливості. Якби громадяни були впевнені, що всі чесно віддають свою частку «на війну», то абсолютна більшість із цим погодилася б і набагато легше робила б власний внесок. Але в тому й річ, що є великий сумнів (і не скажу, що безпідставний) думати, що не всі так щиро діляться своїми статками.
Люди бачать і тих, хто відкрито примножує свої капітали, і тих, хто робить це «в тіні», і тих, хто продовжує красти... Й оскільки ми не можемо достеменно зорієнтуватися в справжніх масштабах корупції, то завжди є величезний простір для паранояльних оцінок: «Нас грабують, вони крадуть набагато більше, ніж потрібно на цю війну».
Звідси — тотальна недовіра до держави, що тягнеться ще з радянських часів. І всі ці роки кожний наш режим робив усе для того, щоб цю недовіру ще більше посилити. Тепер маємо просто шалену кризу довіри народу до влади, що становить реальну загрозу самому існуванню держави.
— На­скіль­ки во­на мо­же у цьо­му діа­па­зо­ні ра­ди­ка­лі­зу­ва­ти­ся?
— Ніхто цього не знає. Якщо вести мову про соціальноекономічну ситуацію, погіршення економічного становища, то де є та межа, до якої це становище може погіршуватися? Я не знаю. Ми лише приблизно можемо це передбачати. Досі в нас економічна ситуація стабільно погіршувалася, лише останнім часом з’явилися проблиски поліпшення.
Поки що здається, що народ не дуже схильний протестувати: є багато незадоволення, виникають протести — стихійні і спровоковані, але масштабних масових виступів немає. Зрозуміло, що в разі розвалу економіки, загрози голоду тощо відповідні настрої посилюватимуться, але з іншого боку, масштабні протести частіше виникають не тоді, коли народ зовсім зубожів, а в умовах певного матеріального достатку. Ініціатором організованих політичних виступів стає середній клас. Отож якщо не буде справжніх реформ — того, чого від влади вже криком вимагають, не буде переконливих результатів, то буде, звичайно, кепсько.
І, нарешті, четверта група цінностей, які я назвав би моральнокомунікативними. Це цінність стосунків між людьми. Тут маємо два аспекти. Перший — це те, що ціннісна поляризація поділила людей, які розійшлися на два різних табори. Такий поділ пройшов навіть через сім’ї, подружжя, між друзями, знайомими, і це практично кожний із нас більшою чи меншою мірою пережив.
Дуже важко буває тепер знайти спільну мову. Люди з Криму чи з окупованої частини Донбасу пишуть про те, як насторожено вони поводяться з новою людиною у своєму оточенні, поки не дізнаються, хто ця людина, своя вона чи чужа. Нам, проукраїнським громадянам, тут, у себе, звичайно, трохи легше, а ось проросійським, навпаки, якраз важче. Бо вони теж мусять якось маскуватися і стримуватися. Таким чином порушуються звичні людські стосунки.
Другий аспект — як далі жити в умовах війни та після війни? Із воїнами, які повертаються або повернуться? Із членами сімей загиблих? Як до них ставитися, як їм співчувати, як допомагати? Дуже правильно роблять ті люди, які вже сьогодні вносять свою лепту в цю справу. Це сприяє поліпшенню не лише загальної ситуації, а й особистого стану кожної особидобродійника.
Тому як психолог рекомендую всім робити свій посильний внесок. Бо один із найкращих способів дати раду важким почуттям та емоціям, адекватно їх пережити — це робити щось потрібне, корисне, осмислене — для себе і для інших.
Воювати повинні ті, хто з різних причин не може дозволити собі не воювати, ті, кому це якоюсь мірою цікаво, хто відчуває певний войовничий азарт, уміє долати свої страхи. Якщо ж ти, чоловік, не воюєш, а сидиш у тилу, то принаймні роби все що можеш: працюй, заробляй, дбай про сім’ї воїнів, контролюй владу, підтримуй волонтерський рух, заплати податки зрештою.
Яна ЛАДОМСЬКА