У результаті: три терміни, відведених у законі на перейменування вулиць та демонтаж комуністичної символіки: 21 листопада 2015 року (для Київської міської ради), 21 лютого 2016 року (для міського голови), 21 травня 2016 року (для голови КМДА) — не було дотримано. За підрахунками експертів, станом на сьогодні зі 159 столичних вулиць, що підпадають під декомунізацію, перейменовано 146, але й то переважно на папері.
Століття національно-визвольної боротьби, голодомор, репресії, розстріли, заслання, майже 25 років Незалежності, Революція Гідності, анексія Криму, війна на Сході України, рік чинності Закону про декомунізацію — а на карті столиці України досі 13 вулиць з комуністичними назвами, у міському просторі Києва красуються досі понад сотня пам’ятників та меморіальних дощок... Що вже казати про інші міста, де перейменування відбувається ще складніше.
Тут варто зауважити, що рік тому українські парламентарі своїми рішеннями не лише засудили комуністичний режим та заборонили пропаганду комуністичної ідеології. Тоді ж було ухвалене не менш важливе рішення — дозволити відкрити архіви КДБ. Згадані закони справді викликали в Україні великий суспільний резонанс, однак багатьом мешканцям нашої держави досі не вдалося повністю реально переоцінити тоталітарне минуле країни. Спробуємо розібратися, чому так сталося.
Âèêîíàííÿ øêóòèëüãàº
Отже, правовою основою декомунізації стали чотири закони: про засудження комуністичного й нацистського режимів та заборону пропаганди їхньої символіки; щодо відкриття архівів КДБ; про правовий статус та вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті; а також про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.
Усі згадані законодавчі акти набрали чинності 21 травня минулого року. Супроводжувати втілення їх у життя доручили Українському інституту національної пам’яті, в якому, до слова, працює лише чотири десятка осіб. Багато це чи мало — судіть самі...
Для реалізації законів про декомунізацію було встановлено дуже чіткі часові рамки. Причому, на відміну від багатьох парламентських рішень, у цьому питанні такі рамки не видавалися ані авральними, ані затягнутими. За бажання й необхідної політичної волі вкластися в них було цілком реально.
Коротко нагадаємо: упродовж місяця мали бути внесені зміни до назв юридичних осіб, які містили символіку комуністичного режиму. Протягом трьох місяців — до назв комунізованих друкованих засобів масової інформації. Півроку, тобто до 21 листопада 2015-го, давалося на демонтаж комуністичних пам’ятників.
Крім того, акт про заборону пропаганди комуністичного та нацистського режимів передбачає, що громади мали півроку на визначення нових назв міст та селищ, а Верховна Рада — три місяці для їхнього затвердження. Ті місцеві ради, які не встигли (чи просто не хотіли й не збиралися встигати) впоратись із таким завданням до 21 листопада 2015 року, втратили таке право. Тепер рішення про нові назви населених пунктів приймає парламент на підставі рекомендацій істориків Українського інституту національної пам’яті.
Також до 21 листопада минулого року громади мали визначити нові назви вулиць, площ, скверів, бульварів тощо у своїх населених пунктах, а місцеві ради — їх затвердити. Тепер же об’єкти топоніміки перейменовують голови обласних державних адміністрацій. Загалом процес перейменування населених пунктів і вулиць мав бути завершений 21 травня 2016 року. Тобто якихось два тижні тому.
А тепер — трішечки статистики. В Українському інституті національної пам’яті нарахували 941 населений пункт, назва якого була пов’язана з тоталітарним минулим. Це, зокрема, 32 міста, 735 сіл і 174 селища. Загалом — близько трьох відсотків від усіх населених пунктів, які є в державі. Найбільше топонімічних змін мали зазнати міста, селища та села у Донецькій, Харківській та Дніпропетровській областях.
Своєрідним рекордсменом з декомунізації можна вважати Івано-Франківську область. Власне, це й не дивно, бо тут від роботи з перейменування і так, образно кажучи, ніхто не мав утомитися. А станом на сьогодні в області не лишилося жодного населеного пункту, в назві якого був би увічнений тоталітарний комуністичний режим.
Цікаво також, що за даними Українського інституту національної пам’яті, однією з найактивніших у справі зміни назв та демонтажу пам’ятників тоталітарного минулого виявилася підконтрольна українському уряду територія Донецької області. Так, зокрема, Артемівськ уже давненько повернув собі історичну назву Бахмут, Артемове стало Залізним, Дзержинськ — Торецьком, Красноармійськ — Покровськом. А з назви Красного Лиману просто відпало перше слово...
Не менш дивно, що чи не найповільніше міста й села перейменовують у Полтавській та Черкаській областях. У цих місцевостях «радянщина» нібито ніколи не виявлялася аж надміру. Натомість часто була присутня боязнь до змін, навіть якщо ці зміни — виправдані.
Найбільше суперечок викликало перейменування молодого міста Комсомольськ (1960–1961 рр. заснування), що на Полтавщині, в Горішні Плавні. Дискусії щодо цього точаться ще й досі, хоча позавчора Верховна Рада не підтримала постанову про скасування цього перейменування. Експерти запевняють: якби місцева громада загалом і міська влада зокрема підійшли до процесу перейменування гнучкіше, а не впиралися саме в топонім «Комсомольськ», місто могло отримати якусь іншу назву. Серед пропонованих варіантів були і Борисфен, і Молодіжне, і багато інших.
Також чимало досліджень вказують на те, що деякі місцеві ради нехтують історичними назвами своїх населених пунктів. Звісно, Комсомольська це не стосується, оскільки це місто й засновувалося з цією назвою. Але чимало інших перейменувань грішать певною безликістю й типовістю.
За словами начальника відділу аналізу регіональних особливостей та політики національних меншин Українського інституту національної пам’яті Богдана Короленка, топонімів на зразок: Степове чи Вишневе в Україні вже сотні, а тому такі перейменування не збагачують мапу нашої держави.
«Найбільше типових назв сіл — у Кіровоградській та Харківській областях, — констатує історик. — Вочевидь, це пояснюється пережитком старої радянської пам’яті. Деякі місцеві громади навідріз відмовляються перейменовувати села, як вони називалися, скажімо, у XVI–XVII століттях. Так, ніби для них історія починається лише у 1918 році з приходом радянської влади».
Також варто наголосити, що під декомунізацію потрапили численні об’єкти топоніміки у самих населених пунктах. Тобто назви вулиць, парків, скверів, набережних тощо, які містили імена чи псевдоніми керівників компартії або працівників органів держбезпеки. Їхнім перейменуванням займається винятково місцева влада, котра, як кажуть спостерігачі, здебільшого ігнорує вимоги закону і прагне залишити все, як є. Так, Харківська міська рада має намір перейменувати вулицю імені більшовика Іванова на вулицю українського академіка Іванова, змінивши відповідно тільки ініціали.
Також органи місцевого самоврядування залишають багато вулиць Жовтневих і мотивують це тим, що вони названі без історичної прив’язки — на честь другого осіннього місяця. «Це не перейменування, а звичайнісінькі маніпуляції. До того ж закон забороняє такі варіанти», — наголошує Богдан Короленко, визнаючи, що якість перейменування вулиць, скверів, парків у містах та селах залежить виключно від освіченості та професіоналізму представників місцевої влади.
Відкриття архівів
Ухвалення закону про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму історики називають чи не найголовнішим досягненням влади після перемоги Майдану.
Протягом року були відкриті для відвідувачів усі архіви правоохоронних структур, зокрема Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ та Служби зовнішньої розвідки України, де зберігаються архівні матеріали колишніх репресивних органів СРСР, у тому числі КДБ за період від 1917-го до 1991 року.
Показово, що закони про відкриття архівів були ухвалені після падіння комуністичних режимів у Німеччині, Чехії, Польщі, Словаччині, Угорщині та інших державах. Комуністичний режим як злочинний засуджено на законодавчому рівні в низці східноєвропейських та балтійських держав. Заборона використання радянської та нацистської символіки діє в Литві, Латвії, Естонії, а віднедавна в Грузії.
Надзвичайно показовою видається резолюція Парламентської асамблеї Ради Європи «Необхідність міжнародного засудження злочинів комуністичних тоталітарних режимів». Ухвалювався цей документ у далекому 2006-му, коли про декомунізацію в Україні говорили хіба що найбільші оптимісти.
«Знання історії є однією з передумов запобігання подібним злочинам у майбутньому. До того ж моральна оцінка й засудження вчинених злочинів мають велике значення для виховання молодих поколінь. Відтак Асамблея суворо засуджує численні порушення прав людини, вчинені тоталітарними комуністичними режимами, висловлює жертвам цих злочинів свої співчуття, розуміння та визнає їхні страждання», — зокрема, йдеться в документі.
Ці слова безпосередньо стосуються саме України, яка унаслідок репресій, депортації та організованого радянським режимом геноциду втратила мільйони мешканців.
Зауважимо, що відповідно до нинішнього українського закону в архіви може потрапити будь-який охочий, попередньо надіславши відповідне звернення. За даними фахівців Українського інституту національної пам’яті, протягом минулого року відкриті архіви відвідали майже три з половиною тисячі людей. Цифра нібито й не така вже вражаюча, однак експерти прогнозують подальше зростання цікавості до відкритих архівів.
«Поки що сюди приходять в основному науковці, передусім історики, — каже колишній директор галузевого державного архіву СБУ, начальник управління інституційного забезпечення політики національної пам’яті УІНП Ігор Кулик. — Але останнім часом побільшало й тих, хто шукає в архівах інформацію про свою сім’ю, розстріляних чи закатованих радянською владою родичів. Звісно, на моє переконання, потрібен час, аби відкрита інформація з архівів була адаптована науковцями для широкого суспільного кола».
Історики також сподівалися, що перейменування населених пунктів, вулиць і скверів, як і відкриття архівів КДБ, підштовхне українське суспільство до переосмислення власної історії. Власне, рано чи пізно саме такий процес має започаткувати діалог між поколіннями про майбутнє країни.
Але року, котрий минув із моменту набрання чинності декомунізаційними законами, вочевидь, замало, щоб переосмислити власні цінності. Коли йдеться про колективну пам’ять, про минуле, зокрема тоталітарне, треба багато часу. За підрахунками експертів, для інтенсивного діалогу, для усвідомлення і неповернення до практик тоталітарного минулого суспільству потрібно років із десять.
Отже, якби процеси декомунізації розпочалися відразу після здобуття Україною Незалежності, про цю проблему уже давно б забули. Як більшість мешканців Маріуполя уже й не згадують, що їхнє місто тривалий час іменувалося Жданов. Більше того, навіть в окупованому Луганську ніхто не ставить питання про перейменування їхньої псевдореспубліки у Ворошиловградську. А саме на честь Клима Ворошилова місто називалося двічі — з 1935-го до 1958-го і з 1970-го до 1990-го. Вочевидь, подібні приклади зараз саме час згадати тим, хто так уперто не хоче позбуватися тоталітарного радянського минулого.
Ярослав ГАЛАТА
