Військо
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Березень 29, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 05 Грудень 2014 09:51

Ми б загинули, якби не гинули...

Rate this item
(1 Vote)

НИНІШНІ ВОЯКИ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА, ЯК І ЇХНІ ДІДИ ТА ПРАДІДИ
В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ, ЗАХИЩАЮТЬ РІДНУ ЗЕМЛЮ ВІД ВОРОГА

Ко­ли про­гу­лю­єш­ся Хре­ща­ти­ком чи Пе­чер­ськи­ми па­гор­ба­ми сто­ли­ці, осо­бли­во у ви­хід­ні, скла­дає­ть­ся вра­жен­ня, що пе­ре­бу­ва­єш у бла­го­по­луч­ній єв­ро­пей­ській кра­їні: на всю по­туж­ність пра­цю­ють рес­то­ра­ни, ніч­ні клу­би, з ві­кон яких лу­нає ро­сій­ська по­пса.

6 ГРУДНЯ — ДЕНЬ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

На багатьох українських телеканалах щодня «крутять» різні «фактори», а «зірки» шоу-бізнесу радують глядачів своєю творчістю. Вітчизняні політики, вигравши парламентські вибори, роздають на всі боки інтерв’ю, обіцяючи народу солодке життя, а ті, кому не пощастило, готують судові позови: все, як у ситих західних країнах. Але...
Варто зайти до Київського військового госпіталю, як одразу розумієш оманливість цього враження. Здається, що десь ти це вже бачив, а перед очима спливають кадри кінохроніки часів Другої світової війни, коли госпіталі теж були вщент забиті фронтовиками. А що ще може «прокручувати» пам’ять, коли поруч із тобою молоді люди, зціпивши від нестерпного болю зуби, ледь пересуваються на милицях? У палатах лежать обпечені, скалічені десантники, артилеристи і спецназівці, ще вчора міцні та дужі хлопці, які будували плани на майбутнє.

Поруч з ними — матері з виплаканими від горя очима, мовчазні батьки, молоді дружини, діти.
Пояснення просте: в країні — війна. Неоголошена, підла й цинічна. Війна без правил. Ворог — держава, яку ще вчора ми вважали дружньою. Це її «вірні сини» стріляють в нас, українців, — тих, з ким донедавна листувалися в соцмережах, а дехто і служив у радянській армії та фотографувався для дембельських альбомів. На світлинах, що й досі зберігаються в багатьох нинішніх захисників України, вони мило усміхаються, а тепер дивляться на своїх однополчан крізь приціли «калашів». А вже їхні нащадки фотографуються... поруч з убитими колишніми однополчанами своїх батьків.
Капітан Миронов — один із тих, хто добре знає, що таке війна: під час одного з рейдів його підрозділ потрапив у засідку бойовиків, яких було у шість— вісім разів більше, ніж наших десантників. Та хлопці не відступили, а прийняли бій. Тоді Ярослав, який за кілька днів до цього повернувся з Косова, втратив ногу.
З ним, як і десятками інших військовиків, познайомився в госпітальній палаті.
— Не шкодуєш, що так сталося? — запитав його. Трохи подумавши, капітан відповів:
— Я ж, вибачте, не в п’яній бійці постраждав, а робив свою буденну роботу — захищав рідну землю.
Сьогодні наші недавні «брати» — солдати російської армії — «частують» нас «градами», протипіхотними мінами, до речі, забороненими міжнародними конвенціями. Допомагають їм у цьому так звані козаки і добровольці, а точніше — різні покидьки і моральні байстрюки, зібрані таким же покидьком-головнокомандувачем на неозорих просторах Росії.
Колишній випускник Ленінградського університету і підполковник КДБ, який, як стверджують колишні друзі, ні в навчанні, ні в службі не хапав зірок з неба, реалізує себе в іншій справі: розширює ним же придуманий «руський мир». Утопічний. Та ще й на весь світ, як останній фраєр, бреше про свою непричетність до подій на Сході України. А оці хлопці, покалічені, зі зруйнованими вщент долями, стали для нього кісткою в горлі: вмираючи під «дружніми гостинцями», заважають «архітекторам» цього «миру» закладати його підвалини в Україні.
Не впевнений, що політики з часом про них не забудуть, а якщо і згадуватимуть, то лише як про електорат — напередодні чергових виборів. Радий помилитись, але вся наша історія, в тому числі й новітня, в цьому сенсі не додає оптимізму. Та вони не переймаються цим. Українські солдати, офіцери, серед яких багато добровольців, як їхні діди й прадіди в грізному 1941-му, зупинили ворога, поведінку вождя якого так добре копіює «собиратель земель русских».
Афінському полководцю Фемістоклу, під командуванням якого грецькі війська перемогли армію персів, належать слова: «Ми б загинули, якби не гинули».
Відтоді пройшли тисячоліття, а сказане ним є актуальним і досі для нас, українців. Нині цей світ залишають наші сини, брати, батьки. У розквіті сил. Такою дорогою ціною, як і греки в сиву давнину, відстоюють вони нашу Вітчизну, її майбутнє, майбутнє своїх дітей, онуків. Народжених і ненароджених. Нас із вами. Вони — не ангели. Ангели літають в інших місцях. Але так розпорядився Господь Бог, що для нас вони стали ангелами-охоронцями в буквальному розумінні цього слова.
Не називатиму імена і прізвища українських вояків, котрі воюють на Сході України і з якими познайомився останнім часом — боюсь когось не згадати. Практично всі вони дістали тяжкі поранення, багато хто втратив руки, ноги, і лише завдяки диво-лікарям і Богові залишилися живими. Під час відвертих розмов жоден із бійців не поскаржився на долю, мовляв, коли б не війна, то я міг би...
Серед тих, хто загинув, визволяючи і захищаючи українську землю, воюючи з добре вишколеними російськими вояками і покидьками «місцевого розливу», вириваючись із так званого Іловайського котла, є й невідомі солдати, яких, на відміну від їхніх російських «братів», з усіма військовими почестями ховають у Дніпропетровську. Хто б міг повірити, що в історії незалежної і миролюбної України, яка добровільно відмовилася від третього за потужністю ядерного арсеналу, безпеку якій на початку 90-х гарантували провідні країни світу, з’явиться могила Невідомого солдата, який поліг у борні з ворогом, що теж був одним із цих гарантів?
Це, при всій повазі до інших захисників України, насамперед, солдати й офіцери Збройних Сил України призупинили розширення «руського миру». Саме завдяки їм ракові пухлини під назвою «ДНР» і «ЛНР» не пустили свої метастази в інші регіони України. Це завдяки українським хлопцям з Полісся і Поділля, Волині і Галичини російські десантники зрозуміли, що «навчання і маневри» на українській землі можуть коштувати їм життя.
Німецький канцлер Фрідріх Бісмарк вважав солдатів «робочими конячками, здатними виграти війну і своєю непомітною роботою значно переважувати галасливу роботу сотень політиків». Додати до сказаного «залізним канцлером» нічого...
Сергій ЗЯТЬЄВ, фото автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».