Се­ред них — ба­га­то мо­ло­дих і пе­ред­час­но по­си­ві­лих жі­нок, чо­ло­ві­ків і на­віть діт­ла­хів. Ме­та у них од­на — вша­ну­ва­ти пам’­ять бо­йо­вих по­бра­ти­мів, си­нів і бра­тів, чо­ло­ві­ків та ону­ків, тат, які від­да­ли свої жит­тя у бор­ні з пу­тін­ською Ро­сією.

Стрілки годинника завмирають на 8:50. Лунає сумна мелодія. Тільки-но вона стихає, як голос диктора розповідає про історію спорудження Меморіалу, Книгу пам’яті, до якої занесені імена всіх військовослужбовців ЗС, які склали свої голови, беручи участь в антитерористичній операції та миротворчих місіях протягом усіх років незалежної України. Під звук сурми вишикується Почесна варта. Троє вояків підходять до Книги, а офіцер перегортає сторінки:
— У цей день, 10 лютого 2015 року, загинули мужні захисники країни: старший солдат Бушмін Євген Валерійович. Майор Глубоков Володимир Петрович. Солдат Девятків Віктор Вікторович.
Після кожного прізвища б’є дзвін. Одне прізвище — один удар. Він болем відлунює у серцях тих, хто тут зібрався: на їхніх очах — сльози. Адже знають: ось-ось пролунає прізвище рідної їм людини. Дзвін б’є стільки разів, скільки у цей день, тобто 10 лютого, загинуло військовиків ЗС. За всі 26 років.
Ідея спорудити Меморіал пам’яті українських вояків належить безпосередньо міністру оборони України Степану Полтораку. В урочистій церемонії відкриття брали участь перші особи Української держави і війська. Всі відзначали важливість події — відкриття Меморіалу, який усім і завжди нагадуватиме про ту ціну, яку заплатили українці за право жити у власній державі.
До речі, подібний меморіал є і в інших країнах світу. Наприклад, у Канаді, де викарбувані імена всіх канадських вояків, що загинули починаючи з 1916 року...
Перше, що кидається в очі, коли заходиш до Зали пам’яті, — це таблички з іменами і прізвищами військовослужбовців. Їхні імена вписані також і до Книги пам’яті, зі змістом якої кожен охочий може ознайомитись.
У ній 366 сторінок — за кількістю календарних днів. Кожен розворот — один день. Щоранку під час урочистого ритуалу розгортається сторінка з іменами загиблих цього дня, які і зачитує офіцер.
У цій Книзі, яку неможливо спокійно гортати, відображені і найтрагічніші в історії сучасного українського війська дні: 5 березня 2014 року, коли кулі російських найманців обірвали 42 молодих життів, 29 серпня 2014-го: цього дня під Іловайськом Україна втратила 142 своїх синів.
А ще — 20 січня 2015-го, коли ми недорахувалися 50 кіборгів — захисників Донецького аеропорту. З 366 днів Книги лише 32 дні обійшлися без втрат.
Після останнього удару дзвону підхожу до сивочолої жінки. Поруч із нею — двійко дітей, на вигляд 5–8 років. Виявляється, вона приїхала з Хмельниччини разом з онуками.
— Сьогодні почула прізвище свого Мишка, який 3 роки тому заживо згорів у бронетранспортері, — говорить Ніна Михайлівна. — Взяла із собою і його діточок — Марійку і Олега. Донька і не пам’ятає батька, але я хочу, щоб вона знала, ким був її тато і за кого віддав своє молоде життя.
— Дуже добре, що Україна пам’ятає своїх синів і вшановує їхню пам’ять, — приєднується до розмови Анатолій Хмиз, вінничанин. — Але дай Бог, щоб ця Книга не поповнилася більше жодним прізвищем!..