21 серпня 2014 року. Цей день закарбувався у її пам’яті назавжди: з першими променями сонця розташування оперативної групи сектора «Д» бойовики накрили «ураганами» — реактивними снарядами, значно потужнішими, ніж «гради». Ще не вщухли вибухи, як Таня вискочила з бліндажа і кинулася до підрозділів: десятки військовиків дістали поранення, радіостанція медиків розривалася від прохань допомогти.
— Разом із Федором Богачиком, Михайлом Кошиковим та Оленою Гончаровою — моїми колегами — ми обходили кожен взвод, надаючи військовим першу допомогу, — згадує дівчина. — Насамперед, намагалися зупинити кровотечі, виконували інші стабілізаційні заходи, сподіваючись, що незабаром відправимо людей у тил.
Після жахливого обстрілу, командування сектора «Д» і близько тисячі військовослужбовців перемістилися в район села Кутейникове. Там медики разом із бійцями розмістилися на базі місцевого елеватора, за кілька кілометрів від якого — Савур-могила. Тоді за неї точилися жорстокі бої, і десятки поранених бійців теж доставляли сюди.
Не переповідатимемо всіх подробиць перебування Тані Іваненко на цій дивній війні, а скажемо лише, що під обстрілами з «градів» і «ураганів» вона провела більш як тиждень, бачила смерть молодих хлопців. А ще — багатьом із них врятувала життя.
Ось що говорить про дівчину полковник Петро Потєхін, який сам дивом залишився живим:
— Те, що довелося пережити цій дівчині, можна назвати одним словом — пекло. Про таких, як вона, потрібно писати повісті і знімати фільми. Вона стала для багатьох із нас більше, ніж сестра, адже врятувала багато людських життів. Я дивуюсь, як вона не зламалася морально під тими страшними обстрілами, від яких, траплялося, і чоловіки не знали куди подітись!
Кулі й осколки оминули Тетяну Іваненко, але вона все ж отримала дві контузії. Командування, знаючи, що їй зобов’язані своїм життям близько 20 вояків, представило її до нагородження орденом «За мужність». Але ті чиновники, за якими останнє слово, вирішили, мабуть, що це для неї занадто. Тож отримала мужня медсестра медаль «Захиснику Вітчизни», якою все ж дуже дорожить.
Нині вже молодший лейтенант медичної служби Тетяна Іваненко — слухач Української військово-медичної академії. Почувається щасливою людиною. З нетерпінням чекає зустрічей із сином Єгором, якого поки що виховують дідусь і бабуся. А ще вона мріє, як і всі ми, про той день, коли на українській землі настане мир і спокій.
Сергій ЗЯТЬЄВ