Серед представників засобів масової інформації, які приїхали, щоб висвітлювати цю зустріч, були і троє журналістів, котрим у різні часи пощастило побувати в Антарктиді. Це прес-аташе Національного антарктичного наукового центру Володимир Бочкарьов (на його рахунку — три подорожі у той регіон планети), тележурналіст Валентин Щербачов (двічі бував на українській антарктичній станції «Академік Вернадський», а нині здійснював зйомки ювілейної телевізійної передачі для «Центрального каналу») та кореспондент газети «Демократична Україна» Вадим Фельдман (антарктична одіссея автора цих рядків відбулася у березні 2012-го під час перезмінки 16-ї і 17-ї експедицій).
Теплий, щирий та невимушений обмін спогадами і обговорення нинішнього стану справ в українських дослідженнях Антарктики гармонійно доповнив налагоджений за допомогою сучасних технічних засобів супутникового зв’язку телекомунікаційний міст між студією в столиці України і станцією «Академік Вернадський». Обидві сторони цього мосту завдяки Скайпу бачили одне одного і мали змогу спілкуватися.
А перш за все начальник станції у 20-й антарктичній експедиції — геофізик-сейсмолог Віктор Лук’ященко (для якого нинішня зимівля на Галіндезі — вже п’ята) доповів директору Національного антарктичного наукового центру Валерію Литвинову про тамтешню ситуацію й про перебіг виконання передбачених науковою програмою робіт.
...Варто нагадати, що підняттю українського прапора в Антарктиді, яке відбулося 6 лютого 1996 року, передувала низка подій, без яких було б неможливим отримання Україною від Великобританії однієї з її антарктичних станцій (за що, до речі, українські науковці потім із року в рік надсилали британським колегам інформацію про результати своїх різноманітних досліджень).
У ті часи — в першій половині 90-х років ХХ століття — ситуація щодо цієї тематики серед тодішніх українських можновладців була далеко не однозначною, і нерідко вченим-ентузіастам доводилося у різних високих кабінетах відповідати на сакраментальне запитання — «А навіщо Україні Антарктида?» — й пояснювати нагальну потребу вітчизняної науки у можливості вести там фундаментальні дослідження з геофізики, геології, метеорології, біології, медицини, гляціології тощо.
Про ті часи й про бар’єри, які доводилося долати, згадували на зустрічі директор Інституту геологічних наук НАНУ академік Петро Гожик (він був першим очільником створеного тоді в Україні — ще без будь-якого держбюджетного фінансування — Центру антарктичних досліджень, а нині є головою науково-технічної ради «Антарктика»), директор Інституту геофізики НАНУ академік Віталій Старостенко (на початку 90-х очолював утворений у нашій країні — теж без фінансування — Міжвідомчий антарктичний комітет), академік Василь Кремінь (нині президент Національної академії педагогічних наук, а у ті часи працював в Адміністрації Президента України, а згодом був міністром освіти і науки) та член президії НАНУ і президент Малої академії наук Станіслав Довгий (свого часу він очолював Міністерство науки і технологій — було тоді таке відомство).
На жаль, через перебування у закордонному відрядженні не зміг потрапити на київську зустріч директор Інституту біохімії НАНУ академік Сергій Комісаренко, котрий у першій половині 90-х років був послом України у Великобританії й чимало зробив для ініціювання тих процесів між двома країнами, які врешті-решт привели до прийняття обопільного рішення про передачу Україні британської антарктичної станції «Фарадей».
Директор Національного антарктичного наукового центру, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки Валерій Литвинов, який впевнено очолює НАНЦ уже протягом майже 17 років — з літа 1999-го й донині, розповів про стан справ у цій сфері, про комплексні дослідження, виконувані українськими вченими в Антарктиці, про плідне міжнародне співробітництво та про труднощі, пов’язані з, м’яко кажучи, недостатнім держбюджетним фінансуванням антарктичної галузі української науки (при невпинному зростанні світових цін на все, потрібне для експедицій та безперебійного функціонування станції «Академік Вернадський» в автономному режимі протягом чергового річного терміну), і про вельми тривалу відсутність у наших дослідників Антарктики власного наукового судна льодового класу.
Що ж до міжнародної співпраці у цій сфері, то зазначимо, що до Договору про Антарктику Україна приєдналася ще у 1992 році, а в травні 2004-го наша держава отримала найвищий у цій організації статус Консультативної Сторони Договору (його нині мають лише 29 країн).
Учасників зібрання в Києві та полярників, що зараз зимують в Антарктиді на станції «Академік Вернадський», привітав заступник міністра освіти і науки України Максим Стріха.
Спогадами поділилися учасники антарктичних досліджень різних років. Серед них — начальник станції «Академік Вернадський» у зимівлі 1-ї української експедиції Геннадій Міліневський, який до того ж очолював передову групу, котра наприкінці 1995-го — на початку 1996-го приймала у британських колег станцію «Фарадей».
Роман Братчик, який був оператором засобів зв’язку (радистом) на станції «Академік Вернадський» у двох експедиціях підряд (1-й і 2-й), прийшов на нинішню зустріч разом зі своєю дружиною Світланою Краковською, що працювала метеорологом під час зимівлі 2-ї експедиції (спільна річна робота в Антарктиді посприяла тому, що після повернення в Україну вони утворили міцну сім’ю).
Про багатогранні геофізичні дослідження розповіли Володимир Бахмутов і Андрій Залізовський, які по кілька разів працювали в Антарктиді. А на медико-фізіологічних дослідженнях зупинився координатор цих робіт у НАНЦ Євген Моїсеєнко.
Поділився своїми спогадами і досвідчений механік Микола Маковей, якому довелося працювати ще в кількох радянських антарктичних експедиціях (на станції «Мирний» та у походах санно-гусеничних поїздів на полюс холоду нашої планети — станцію «Восток») і у низці українських антарктичних експедицій (опікувався операціями з перекачування з танків суден у берегові баки запасів дизельного палива).
Виступив на згадуваній зустрічі і рекордсмен щодо кількості річних зимівель на українській станції «Академік Вернадський» — провідний фахівець-дизеліст Микола Старинець. Він уже сім разів (у 2-й, 5-й, 8-й, 10-й, 12-й, 14-й і 17-й експедиціях) зимував на острові Галіндез, при цьому у сімнадцятій піклування про дизельне господарство поєднував із функціями начальника станції.
Як зазначив директор НАНЦ Валерій Литвинов, нині Микола Старинець готується до своєї восьмої антарктичної зимівлі — як начальник станції «Академік Вернадський» у 21-й українській експедиції, котра має стартувати з Києва орієнтовно наприкінці березня 2016 року.
Вадим ФЕЛЬДМАН
Фото НАНЦ і автора
