ОДВІЧНЕ ПИТАННЯ: «ЩО РОБИТИ?..»
Попередній українській владі знадобилося трохи більше півроку для того, щоб після тріумфальної перемоги почати виносити на широкий загал свою «брудну білизну». Фактично після 8 вересня 2005 року тертя між тодішнім президентом Віктором Ющенком і нинішньою «політув'язненою номер один» Юлією Тимошенко не припинялися, внаслідок чого «помаранчеву п'ятирічку» нині нерідко і цілком справедливо іменують часом втрачених можливостей.

Чинна влада суттєво відрізняється від своїх попередників. Команда, з якою Віктор Янукович позаторік «полонив серця» українців, що проголосували за нього, була й залишається значно монолітнішою, ніж прибічники Віктора Ющенка. Вочевидь, саме ця обставина призвела до того, що особливих публічних конфліктів усередині Партії регіонів упродовж двох років президентства Януковича не спостерігалося.
Більше того, наразі вдавалося уникнути навіть якихось гучних кадрових ротацій, скажімо, в уряді. І це притому, що в політичних кулуарах уже добрих півтора року час від часу точаться розмови про неминучість звільнення окремих міністрів. Кандидатами «на виліт» називали і міністра оборони Михайла Єжеля, і міністра освіти Дмитра Табачника, і головного куратора фінансів Федора Ярошенка, і відповідального за охорону здоров'я Олександра Аніщенка...
Однак, як зауважила нещодавно радник Президента Ганна Герман, Віктор Янукович — людина, котра ніколи не поспішає відправляти посадовців у відставку. Мовляв, він сам дає шанс тому чи іншому керівникові усвідомити, що той — не на своєму місці, й власноруч написати заяву на звільнення.
Частка істини в цих словах, мабуть, є. Досі представники Партії регіонів на чолі з їхнім неформальним лідером справді демонстрували всьому суспільству небувалу й трішечки призабуту владну монолітність. Робимо реформи — то всі гуртом, нищимо опозиціонерів — так усіма можливими засобами...
Однак минулого тижня і в лавах регіоналів почали спостерігатися певні непорозуміння. Поки що їх ще не помітно, скажімо так, неозброєним оком. Але для експертів політичної кухні саме настає сприятливий період, щоб почати глибокий аналіз можливих «регіональних» пертурбацій.
Формальним приводом для дискусій стала зустріч парламентської фракції ПР з Прем'єр-міністром і водночас головою партії Миколою Азаровим. Скупі інформаційні повідомлення, що послідували за цим закритим для преси «тет-а-тетом», донесли до широкого загалу: депутати-регіонали не в захваті від урядової політики і реформ, які Кабінет Міністрів так наполегливо впроваджує в життя.
Підтвердження того, що диму без вогню не буває, не забарилося. На інформаційні стрічки агенцій миттєво надійшло спростування урядової прес-служби. Мовляв, зустріч відбувалася в конструктивному руслі, і депутати та Прем'єр-міністр лише по-дружньому обговорювали економічну ситуацію в країні.
Власне, коли чиясь прес-служба намагається змалювати події в таких «рожевих тонах», сумнівів у конфлікті ні в кого не залишається. Більше того, економічна ситуація в державі, м'яко кажучи, вже не перший місяць залишає бажати кращого. І обговорювати її абстрактно просто неможливо.
Особливо тепер, коли не за горами — парламентські вибори. Як відомо, Партія регіонів та її сателіти у Верховній Раді зробили все можливе, щоб якомога довше відтягувати прихід в Україну чергового «свята демократії».
У результаті — через процедуру внесення змін до Конституції — чинному парламентові випала сумнівна честь проіснувати на рік довше відведеного терміну. Коли до виборів було ще далеко, регіонали не надто й переймалися суспільним ефектом від своїх реформаторських творінь. Фактично, ВР було перетворено на інструмент законодавчого «одобрямсу» будь-яких урядових рішень.
Нині ж очільники Партії регіонів усерйоз замислилися над подальшою стратегією своїх дій. Умовно кажучи, дилему, що постала тепер перед партією влади, можна вкласти у майже гамлетівське запитання: «Або подальші реформи, або парламентські вибори».
Коли торік навесні й улітку в суспільстві активно обговорювали різноманітні законопроекти про вибори народних депутатів, чимало політологів називали змішану систему рятівним колом для регіоналів. Мовляв, лише так вони хоч якось могли претендувати на отримання перемоги. Так і сталося — світ побачив закон, яким половина депутатів обиратиметься за партійними списками, а половина — у старих, перевірених і, головне, ще не забутих виборчих округах.
Утім, реалії сьогодення такі, що Партії регіонів не так-то й просто підібрати своїх людей і в потенційні 225 мажоритарних округів. Вихід з цієї ситуації, вочевидь, шукатимуть у підборі більш-менш нейтральних фігурантів, котрих згодом (після виборів) можна буде за допомогою «батога й пряника» заманювати до лав більшості. Щось подібне свого часу робив Леонід Кучма.
Однак, спостерігаючи за низкою заяв, доходиш висновку, що ухвалений восени закон про вибори може виявитися не остаточним. Скажімо, наприкінці попередньої сесії спікер Володимир Литвин уже озвучив ідею про можливість перегляду окремих норм виборчого законодавства.
За словами Голови Верховної Ради, документ не можна вважати справедливим, оскільки його норми виписані так, що дають можливість стати депутатом особі, за яку проголосує, умовно кажучи, лише кілька тисяч людей. Водночас, політична сила, яка здобуде кількасот тисяч, може опинитися «за бортом» Верховної Ради, бо не подолає встановлений п'ятивідсотковий рубікон.
Як саме Володимир Литвин збирається ліквідовувати цю «несправедливість», поки що не надто зрозуміло. Очевидно одне: зміни до закону справді можливі. І чим більше представники влади помічатимуть зміцнення опозиційного впливу, тим більшою буде спокуса щось підкоригувати.
Зрештою, у «запасниках» регіоналів залишився так званий проект Олександра Єфремова, яким парламентські опозиціонери лякали своїх позапарламентських колег. Мовляв, якби вони не погодилися на осіннє компромісне рішення, закон був би значно гіршим. Зокрема, в тій частині, що дозволила б провести представникам влади повальну фальсифікацію результатів волевиявлення.
Власне, нинішня невпевненість регіоналів у завтрашньому дні може дати опозиціонерам певні додаткові козирі. Головне — знову не наступити на ті ж самі старезні граблі. Коли напередодні якихось важливих подій демократи демонструють розбрат, а їхні опоненти, навпаки, гуртуються.

Ярослав ГАЛАТА

також у паперовій версії читайте:

---