Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Вересень 29, 2014

"ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА", архiв новин за 2011 рiк.

ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА var _gaq = _gaq || []; _gaq.push(['_setAccount', 'UA-6198717-6']); _gaq.push(['_trackPageview']); (function() { var ga = document.createElement('script'); ga.type = 'text/javascript'; ga.async = true; ga.src = ('https:' == document.location.protocol ? 'https://ssl' : 'http://www') + '.google-analytics.com/ga.js'; var s = document.getElementsByTagName('script')[0]; s.parentNode.insertBefore(ga, s); })(); ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕГ БІЙМА:Я НІКОЛИ НЕ ДОЗВОЛЯВ СОБІ СУРОГАТІВ І ПОСЛАБЛЕНЬ
Із схожим на казкового (щоправда, джинсового) лісовичка кінорежисером Олегом Біймою ми зустрілися у столичному Будинку кіно на вечорі пам'яті Євгенії Мірошниченко й принагідно — на черговому показі його фільмів.

Невгамовний Олег Іванович знову довів, що студія «Укртелефільм» не є фантомом, вона створює, попри все, нові фільми й опікується тим, щоб продовжити життя давно створеним шедеврам. Тільки за останні два місяці студія представила кілька своїх нових робіт.
Творче життя лауреата Національної премії імені Шевченка, заслуженого діяча мистецтв України Олега Бійми розподілилося, так би мовити, на три смуги.
У 70–80-х роках минулого століття його музичні фільми були подією на теренах СРСР, зачаровували глядачів і компетентне журі багатьох телефестивалів. Тоді ним було створено понад 120 музичних стрічок, які увійшли до кіноантології високого мистецтва України, залишивши на плівці у розквіті таланту непересічних Б. Гмирю, Є. Мірошниченко, А. Солов'яненка, кращі художні колективи держави.
У лиховісні 90-ті Бійма знімає фільми у «співавторстві» з класиками української літератури, лишаючись романтиком у житті і на екрані, в той час як інші знімають комерційні, зокрема «бандитські» серіали. У тих його творах — погляд художника на час, у якому він живе, роздуми про сенс людського буття.
На початку нового тисячоліття почалася третя смуга: Олег Бійма очолив як генеральний директор студію «Укртелефільм», рятуючи її від знищення.
У 2002 р. О. Біймі разом із колективом колосальними зусиллями вдається на базі студії започаткувати Український телеканал «Культура» (нині Державна телерадіокомпанія «Культура»).
Олег Бійма напрочуд чесна, принципова й стійка людина, гарт у нього вочевидь від батька — Героя Радянського Союзу полковника Івана Спиридоновича Бійми, котрий першим на танку увірвався до Берліна.
Битв у Олега Івановича було чимало. Один лише епізод.
Режисер 12 років був членом Шевченківського комітету, кілька разів писав заяву на звільнення, бо не міг змиритися з тим, що часто підтримували посередні роботи, які потім отримували Шевченківську премію. «По шість разів голосували за одну і ту ж стрічку. Я до кінця був проти. Тоді когось іншого врешті вмовляли». Терпець увірвався, Бійма «гримнув дверима», хоч перепрошував сам Іван Дзюба: «Я Вас прошу, будь ласка, не йдіть — Ви совість нашого комітету».
— Олеже Івановичу, який із трьох станів найбільш характерний для Вас: Ви б'єтеся як риба об лід, вільно ширяєте орлом у небі, оратаєм тягнете плуга?..
— Навіть у «благосні» радянські часи відчував себе шахтарською конякою, яка витягає по колу вугілля з-під землі. Це, напевно, мій статус чи стан життя, тому що я ніколи нічого не отримував легко. Хоч збоку здавалося інакше, певно, тому, що мав, крім професійної підготовки, ще хист літературний, акторський, музичний. Та моя планида — весь час переборювати труднощі, іти проти вітру. Я рано зрозумів: легкий плід не буде цінним.
Із чималими труднощами я здавав фільми, тому що не вкладався в прокрустове ложе ідеологічних схем. Практично всі картини ми робили для центрального телебачення, тож треба було їх здавати в Україні, потім їхати до Москви. А там свої претензії, майже щоразу доводилося відстоювати власне бачення. Якби було інакше, я був би рядовим режисером тодішнього радянського телебачення, котрий знімає рядові банальні фільми, які не викликають ніяких заперечень, емоцій. Просто зробив щось посереднє — і це іноді ставлять як тло в телеефірі зранку чи вночі. Я ж намагався робити таке кіно, яке мені цікаве, тоді це викликатиме інтерес, емоції в глядача.
На студію «Укртелефільм» я прийшов у 23 роки, був наймолодшим режисером Радянського Союзу. Так сталося, що режисер, який робив партійно-паркетний фільм-звіт «Україна: кроки п'ятирічки, рік 1972» для ЦК і ЦТ, запив і провалив зйомки. Нема навіть чорнового матеріалу. Дирекція вирішує: «А доручимо цей фільм Біймі. Якщо витягне, скажемо: «Молодому дали дорогу». А провалить, виправдаємося: «Ну що з нього візьмеш?!». Єзуїтський хід. Але вийшло так, що я витягнув на «ура». У ЦК похвалили. Мені запропонували і наступного року зробити такий фільм.
— Тобто партійно-паркетний...
— Авжеж. Я міг піти цим шляхом. І дуже швидко мав би звання, регалії, пошану, запросто відчиняв би двері в ідеологічні відділи. Але хоч був молодий, зрозумів, що це шлях у нікуди, це пастка. Почав говорити: «У мене випадково вийшло. Ви запрошували режисера музичних фільмів, тож я краще робитиму те, до чого в мене є цікавість і хист, я вас не підведу. Хай розумні люди знімають фільми-звіти».
Отже, я вчасно відбився від партійної тематики, інакше взагалі не існувало б такого явища, як режисер Олег Бійма.
— Ви людина двох епох — радянської і теперішньої, дикокапіталістичної. Якщо озирнутися назад, чи були у Вас «золоті періоди»? У сенсі фінансування, можливості знімати те, що лягає на душу. Чи без кінця доводилося лавірувати?
— Я людина не двох епох, а трьох, якщо мати на увазі фільми, які їх відображають. Третя епоха та, в яку я тікав наприкінці 80-х, у 90-х роках. Я знімав фільми про людей і події на зламі XІX–XX ст. — це період модерну, сецесій, імпресіоністичних настроїв, філософських прозрінь. Це мій час. Я відчував себе в тому матеріалі, як у себе вдома.
А надворі буяла перебудова, дихала демократія, стало можливим відходити від канонів, якими тебе згинали...
Я зняв «Блакитну троянду» Лесі Українки (один із моїх улюблених фільмів), фільми «Гріх», «Чорна пантера і Білий ведмідь» за Винниченком, «Перехресні стежки» і «Основи суспільності» за Іваном Франком. Зробив десять фільмів «Острів любові», екранізувавши українську класику: твори Марка Вовчка, Олександра Олеся, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Марка Черемшини — аж до сучасника Євгена Гуцала.
У цей час я напрочуд розкуто працював, відчуваючи неймовірну внутрішню свободу.
Проте фінансової свободи не відчував ніколи, тому що телебачення завжди фінансувалося за залишковим принципом. Якщо на студії імені Довженка фільм коштував «енну» суму, то на студії «Укртелефільм» асигнували в десять разів менше. А вимоги були такі самі. Утім, вимоги в першу чергу я ставив собі сам, бо розумів: якщо знімаю художній фільм за Франком чи Винниченком, то не можна його робити фанерно на фанерних декораціях, щоб усі бачили: це бідно, убого, ходульно... Я ніколи не дозволяв собі сурогатів і послаблень.
— Чимало митців тікало на Захід, скажімо, Анджей Вайда поїхав до Франції, Тарковський і Михалков — в Італію. А чому Ви у лиховісні дев'яності не виїхали, щоб зберегти себе.
— На диво, дев'яності я благополучно проскочив, можливо, по інерції. Фільм за фільмом створював, Шевченківську премію отримав, наступний серіал запустив. Уже ніхто нічого не робив, не було ані копійки. Один Бійма знімав. Усі сушили голову, як йому це вдається.
— І звідки ж ті можливості бралися? Адже знімати на порожньому місці не можна.
— Я йшов до Держкомтелерадіо, а там знали: якщо у них є три копійки на українське телевізійне кіно, вони дадуть їх саме Біймі, бо він не підведе і зробить на пристойному рівні. Протягнув таким чином до 1998 року, коли практично вже нічого не знімалося на жодній студії — криза і морок накрили країну...
— У деяких акул виникло бажання хапонути «Укртелефільм» і підпорядковану йому територію. Яким чином Вам вдалося врятувати цю структуру?
— По-перше, це моя альма-матер, як і Театральний інститут. Студія навчила мене робити кіно, привчила до дисципліни, вивела на гідний рівень професіоналізму, дала можливість постійно знімати фільми, що в майбутньому дозволило не втрачати професії за будь-яких умов.
Наприкінці дев'яностих студія дійшла до прірви. З'явилося керівництво, яке не приховувало, що має на меті довести студію до банкрутства, знищити, а потім продати в потрібні руки з молотка.
Саме тоді Держкомтелерадіо очолив Іван Федорович Драч. Він якось мене зустрічає і каже: «Ти хочеш врятувати свою студію?» — «Авжеж. Я Вам писав кілька листів з цього приводу». — «Тоді приходь. Як голова Держкомтелерадіо я з тобою підпишу контракт, будеш генеральним директором студії». Я кажу: «Мені страшно, я ніколи не виконував бюрократичної роботи, у мене абсолютно інша професія». — «Якщо хочеш врятувати, берись. Не зможеш взятися, гаплик буде твоїй студії, я вже нічого не зможу зробити».
Я погодився. Дев'ять років тягнув цього воза. У 2007-му з'явився новий голова комітету, він приїхав на студію і сказав: «Чому таке чудове місце пропадає незрозуміло під чим? Ми тут все зрівняємо з землею, студію викинемо кудись за місто, а тут будуть нормальні будови: казино, ресторан, може, якийсь бордель...» Я сказав: «Цього не буде». Після того почалося нищення мене і студії. Працювала дуже потужна група. Врешті-решт хлопчики в масках нас викинули на вулицю.
Оскільки я був єдиний на «Укртелефільмі», хто міг дати опір, підняти громадськість, зібрати людей, підписи, піти до президента Ющенка, прем'єр-міністра Януковича, я це зробив. Ми з колективом більш як рік простояли під Кабміном, під Адміністрацією Президента. Витримали більш як ніж двісті судів, врешті-решт усі їх виграли, студію відстояли. Повернулися на неї переможцями. Але вона була наполовину розграбована, документи зникли.
По максимуму все відновили. Поки що очевидних натяків на новий рейдерський штурм немає. Тьху-тьху, стукаю по дереву, тому що в нашому житті все можливо. Зрозуміло, що головна атака була на мене: бандити погрожували, що закатають в асфальт, прокуратура порушувала проти мене кілька карних справ на порожньому місці, міліція казала, що надягне наручники і посадить у каталажку. Жах був повний.
— Для того щоб творити, треба мати душевну рівновагу, якісь мінімальні умови для існування. А Ви пройшли горнило двохсот судів, коли можна було інфарктів нахапати.
— Я був на грані цього.
— Проте залишилися творчою одиницею. Що в нелюдських умовах вдається робити?
— Я ніколи не думав над тим, завдяки чому я відбувся. Усе звершувалося навпаки — супроти чогось. Я людина горда, не можу дозволити, щоб наді мною нависав чийсь чобіт, якась владна рука давила на потилицю, тим паче, щоб якийсь мерзотник мене принижував. Тоді в мені прокидається якась бунтівна сила, виникає шалений опір, і він мене тримає. Якби я не вірив, що зможу через таке пройти, вважав би себе слабаком, який здатен схибити, відійти вбік, думав, що краще десь пересидіти в окопах, то, напевно, пропав би. Певно, ще спрацьовують генетичні речі — у мене ж батько — Герой Радянського Союзу, першим на танку переможно «прочесав» Берлін, маю такий же характер, як у нього, він його закладав,— у цьому житті треба будь-що «іти вперед на Берлін», нізащо не здаватися, лобом розбивати стіну.
Навіть у ті часи, коли, здавалося б, достатньо комфортні умови були, зокрема фінансували, коли мене швидко визнали як одного з провідних режисерів, мені доводилося практично кожний фільм пробивати. Отже, міцність характеру регулярно гартувалася. З іншого боку, складно і сутужно так жити, іноді хочеться на все плюнути і просто пожаліти самого себе: «Тобі вже 62 роки, ти своє, певно, відпрацював, перспектив подальших практично немає ніяких, принаймні в цій країні».
— То чому ж не складаєте зброї?
— А оте «нізащо не здаватися» й жага творчості живлять мій оптимізм. Щомісяця знімаю короткометражну стрічку, музичну чи документальну, бо інакше втрачу професію, далі нічого буде робити. Нещодавно в Будинку кіно була прем'єра трьох музичних фільмів. Два з них — мої: про Олександра Білаша і забутого композитора з Галичини Богдана Весоловського, який у 30–50-ті роки фактично був «батьком» українського естрадного шлягеру. Життя закинуло його до Канади, де серед діаспори він набув ще більшої популярності. Я зробив про Богдана Весоловського тридцятихвилинний фільм. Мені дивом передали відеоінтерв'ю його дружини-вдови з Торонто. Маючи цей матеріал, зокрема плани Торонто і Монреаля, плюс кадри тих місць, звідки він родом,— Стрия, Львова (десять років тому я їздив Галичиною, знімав невеликі фільми для каналу «Культура» і про запас відзняв іще чимало цікавого), потім усе разом поєднав. Вийшов, на мій погляд, дуже симпатичний фільм. По-перше, я відкрив незаслужено забуте ім'я, по-друге, глядач із задоволенням слухає музику 30-50-х років, коли, здавалося, в Україні взагалі нічого естрадного не було, тільки десь у 60-ті роки з'явилися модні пісні Платона Майбороди і Мирослава Скорика.
— У тому ж Будинку кіно я побачив дві Ваші відреставровані картини — «Образи» і фільм-оперу «Лючія ді Ламмермур» за участю народної артистки СРСР Євгенії Мірошниченко. Мене вразила якість (технічна й художня) цих стрічок. Чи можна вважати реставрацію старих плівкових картин за тенденцію, яку Ви плануєте всіляко підтримувати?
— Обов'язково ми це робитимемо, тому що у нас є безцінні фільми за участю Євгенії Мірошниченко, Анатолія Солов'яненка, Раїси Кириченко, Платона Майбороди, корифеїв українського театру — Наталії Ужвій, Нонни Копержинської, Миколи Яковченка, Аркадія Гашинського, Ольги Кусенко, Юлії Ткаченко... У нас є приблизно тридцять спектаклів-хітів 60-х років: «Калиновий гай», «Чому посміхалися зорі», «Кассандра» й багато інших. Є вистави за участю Богдана Ступки: «Зачарований вітряк», «Камінний господар». Це на вагу золота матеріал.
Реставрація — непроста річ, мої хлопці-відеоінженери напрацювали своє ноу-хау, бо якщо користуватися сучасною професійною технологією, треба купувати ліцензію. А вона коштує понад двадцять тисяч євро, студія таких грошей не має. Тож наші самородки придумали свою методу. Це довше, ніж фірмова машина робить, хлопці чаклують буквально над кожним кадриком — і виходить диво. Вони знають, що роблять безцінну справу. Ми вже кілька фільмів відреставрували.
— Що, наприклад?
— Крім названих вами фільмів «Образи» і «Лючія ді Ламмермур», це стрічки про Софію Ротару: «Пісня буде поміж нас» (1975) і «Монологи про кохання» (1985) — цей фільм практично пролежав на полиці. Ми знайшли його, а я думав, що він взагалі зник. Фахівці довели їх просто до ідеалу, витягли з небуття.
Відроджено ще один мій художній фільм (двосерійний) «Гріх» за твором Володимира Винниченка. У ньому грають, зокрема, Богдан Ступка, Олексій Богданович, московська актриса Наталія Єгорова. Ця екранізація в 1991 році отримала на останньому всесоюзному фестивалі телефільмів у Саратові Гран-прі. Отже, ми поступово відроджуємо музичні й художні фільми, візьмемося за документальні. Я складаю список, адже у нас є золотий фонд, і ми його приводимо до ладу.
А ще маю зробити фільм до ювілею Євгенії Мірошниченко — це абсолютно унікальні матеріали, які ніколи не були в ефірі. У такі натхненні хвилини здається, що живеш немарно, і треба йти вперед...

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»

Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на «DUA.com.u».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».